«Ефект» мовної присутності

Міністра освіти і науки України Івана Вакарчука журналісти «охрестили» революціонером 2008 року — за введення зовнішнього незалежного оцінювання. «Постраждалі» ж від української мови вбачають в Іванові Вакарчукові вселенське зло й називають одним із найзатятіших націоналістів в уряді Тимошенко. Не виключено, що незабаром у міністра освіти знову полетить політичне каміння — міністерство запускає новий, теж дещо революційний проект. Нещодавно Іван Вакарчук звернувся до ректорів ВНЗ з ініціативою розпочати кампанію з популяризації української мови в університетах і запропонував «перехресний» обмін викладачами та студентами між вищими навчальними закладами. Так, за задумом міністра, львівські професори викладатимуть у донецьких інститутах, а франківські студенти складатимуть заліки в одеських університетах. «Ефект» присутності в мовному середовищі дозволить краще вивчити українську і подолати «смугу мовного відчуження та бар’єрів». Про свої благородні плани навчити вищу школу державної мови міністр освіти Іван Вакарчук розповів «Україні молодій».

Студентам — україномовні університети і викладачі

— Пане міністре, ви вважаєте, вищі навчальні заклади нарешті вже готові «заговорити» по–українськи?

— Позиція Міністерства освіти і науки прозора і зрозуміла: в ХХІ сторіччі українська мова повинна стати повноцінною мовою освіти та науки, а не залишатися на узбіччі. В жодній країні світу ви не знайдете прикладів такого прямолінійного ігнорування державної мови в системі освіти та науки, як в Україні. І я думаю, що вже найближчим часом потреба студентів володіти державною мовою все–таки переважить небажання окремих викладачів переходити на викладання державною мовою.

— У чому полягає ваша програма розвитку державної мови у ВНЗ?

— Наша ініціатива щодо обміну викладачами та студентами між ВНЗ із різним ступенем забезпеченості викладання державною мовою — це черговий системний крок започаткованих реформ. А для втілення будь–якої реформи необхідно спочатку зробити кількісні та якісні виміри відповідних «параметрів», що характеризують стан системи, і вже на їх основі пропонувати план дій. У 2008 році ми зробили такі виміри: запровадили всеохопне тестування з української мови і літератури, з’ясували відсоток абітурієнтів, які складали тести з інших предметів мовами національних меншин, відсоток дисциплін, що викладаються українською мовою у ВНЗ, зафіксували рівень забезпеченості підручниками державною мовою.

Прагнучи утверджувати принципи Болонської декларації, ми повинні забезпечити мобільність студентів та викладачів насамперед усередині країни, зменшуючи розбіжності в навчальних планах. Часто академічна різниця складає до десятка позицій при переході з одного ВНЗ до іншого в рамках одного напряму. Це ненормальне явище є фізичним бар’єром для мобільності. Все це дало основу для пропонованої нами ініціативи.

— І як саме цей обмін відбуватиметься? Чим він сприятиме українській мові, на вашу думку?

— Є чимало традиційних форм — стажування, наукові семінари та конференції, спільні наукові дослідження. Крім дво–, тримісячного стажування, яке кожен викладач повинен пройти, обмін взаємними тижневими чи двотижневими візитами відомих професорів із різних ділянок фізико–математичних, природничих та гуманітарних наук, на мою думку, вигідно доповнить усталені форми академічного обміну. Лекції та семінари «гостьових» професорів суттєво стимулюватимуть між­університетську співпрацю. В Україні немало видатних учених, але вони не зібрані в одному навчальному закладі. Студентам цікаво було б не лише їх почути, а й порівняти рівень і стиль викладання «своїх» викладачів з їхніми колегами з інших університетів. Такі майстер–класи стануть подією не лише для студентів.

— А для студентів які нововведення пропонуватимуться?

— Для студентів різноманітні варіанти обміну передбачають добровільне зголошення — молодим людям потрібно просто створити умови. Кожен, хто бажатиме взяти участь в обмінах, «включеному навчанні» (коли навчання в одному університеті визнається повністю, разом із заліками та іспитами, в іншому), проходженні практик, зможе це здійснити з власної ініціативи. Такі поїздки урізноманітнюють та забарвлюють студентське життя, воно стає цікавішим — людиною керує природнє прагнення пізнавати світ. Прагнучи здобувати освіту в європейських університетах, повчально добре ознайомитися з освітою і наукою в наших українських університетах.

— Узагалі–то стажування викладачів університетів, за законом, і так є обов’язковими...

— Стажування є обо­в’яз­ковим для кожного викладача вищої школи. Відповідно до ст. 52 Закону «Про вищу освіту», педагогічні та науково–педагогічні працівники підвищують кваліфікацію та проходять обов’язкове стажування в інших наукових і освітньо–наукових установах як в Україні, так і за її межами. А ВНЗ забезпечує таке стажування щонайменше раз на п’ять років із збереженням заробітної плати працівників. Зрештою, в рейтинговій оцінці університетів одним із важливих показників є рівень мобільності студентів і викладачів.

Нам необхідно припинити імітацію стажування, коли воно відбувається в навчальному закладі чи науковій установі «через вулицю». Стажування — це великий резерв для удосконалення педагогічної майстерності та піднесення наукового рівня. Викладач — не «кріпак на галері», прикутий до своєї установи, і не «машина» для читання лекцій. Такі обміни завжди збагачують людину, роблять живими зв’язки між університетами. Результатом стажування має бути не лише формальний звіт — активне спілкування з колегами сприятиме збагаченню як мовної, так і наукової та викладацької культури, сприятиме подоланню мовних бар’єрів.

«Проблема не в коштах, а у відсутності ініціативи»

— У нашій державі традиційно не на всі хороші ініціативи вистачає коштів. Які «економічні» шанси реалізувати «мовну» програму в університетах?

— Якщо ми говоримо про видатки для реалізації програми, то фактично це лише транспортні витрати. Поїздки можна організовувати на паритетних засадах — на підставі угод між університетами, коли проживання студентів і викладачів оплачують через взаємозаліки «людино–днів». Це стандартна процедура проведення обміну в міжнародній практиці. Кілька м­ісць у готелях чи гуртожитках для «гостьових» викладачів у кожному університеті завжди знайдеться, як і декілька тисяч гривень на семестр для оплати транспортних видатків своїх професорів. Насправді, якщо і є проблема, то не в коштах — проблема у відсутності або ініціативи, або доброї волі деяких керівників ВНЗ.

— Але вочевидь вашій ініціативі не надто зрадіють технічні ВНЗ, вони ж звикли до російської термінології, підручників...

— Часто як один з аргументів називають надуману проблемність запровадження української мови у ВНЗ — мовляв, відсутня термінологія, словники, особливо в природничих і технічних науках. Це — неправда. Українська мова є добре розвинутою, незважаючи на різні «емсько–валуєвські» заборони на її вживання у минулому. Мені, коли я здобував освіту в Львівському університеті в другій половині 60–х років минулого століття, усі без винятку лекції з фізико–математичних дисциплін читали (як і сьогодні читають) українською мовою. До того ж у нас уже виходить немало наукових журналів українською мовою з достатньо високим рейтингом.

— До речі, про підручники. Не секрет, що українські вищі навчальні заклади вкрай погано забезпечені україномовними посібниками. Щось буде змінюватися?

— Справді, проблема існує. За статистикою, тільки кожен другий посібник в Україні з інженерно–технічних (це 55%) та природничо–математичних (62%) спеціально­стей написаний державною мовою. Підручник для студентів ніхто інший, крім викладача, не напише. А ініційована програма, переконаний, сприятиме вирішенню і цієї проблеми — збільшиться мотивація ВНЗ до видання підручників. Крім того, згідно з новим Порядком присвоєння вчених звань, без посібника чи підручника неможливо отримати звання доцента і професора.

— Як реагують керівники ВНЗ на вашу ініціативу?

— Важливо, що її підтримали багато ректорів вищих навчальних закладів, які у своїх листах дали десятки пропозицій, а головне, що обмін викладачів вони починають уже з цього весняного семестру, як, наприклад, Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара, Українська інженерно–педагогічна академія (Харків), Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна, Національний лісотехнічний університет, Національний університет біоресурсів і природокористування України, Острозька академія, Львівський національний університет імені Івана Франка, Уманський державний аграрний університет, Луганський національний університет імені Тараса Шевченка, Житомирський державний університет імені Івана Франка, Чорноморський державний університет імені Петра Могили, Криворізький технічний університет, Тернопільський державний медичний університет імені І. Я. Горбачовського та ін. Складаю їм подяку за розуміння та підтримку цієї важливої державної ваги справи. Це довга дорога, але ми по ній уже йдемо.