Не врожаєм єдиним

23.01.2009
Не врожаєм єдиним

У Надії Серафимової (праворуч) багато роботи... (Фото Ігоря ЗОЦА.)

Коли потрапляєш у степ південних районів Донеччини, мимоволі згадуєш риторичне класичне запитання: «Чия земля?» Хоча, чесно кажучи, подібні розпитування в цьому випадку теж зайві. Бо тут і там стовбичать трафаретні вказівники, що нагадують — це земля «Ілліча». Тобто розташувалися довкола, куди не глянь, агроцехи Маріупольського металургійного комбінату імені Ілліча. І саме після з’яви згаданого грошовитого господаря тутешні села потроху почали оживати. Втім, не «Іллічем» єдиним. Адже є приклади й того, коли сільчани довели власну спроможність успішно господарювати навіть без солідних капіталовкладень тих же всюдисущих «іллічівців». Одне з таких господарств розташоване в селі Комар Новосілківського району. Щоправда, й тут не обійшлося без Ілліча, бо перед в’їздом до села досі бовваніє стела з колишньою назвою колишнього колгоспу — «Заповіт Ілліча».

 

Із Велесовою поміччю

Добра слава, як відомо, не лежить на місці. Так і у випадку з тутешнім СТОВ «Велес» — про високі врожаї, стабільні й солідні зарплати сільчан тощо нині добре відомо за межами району. Хоча так було не завжди. Ще три­чотири роки тому місцеве господарство майже нічим не відрізнялося від низки екс­колгоспів, що в прямому розумінні слова опинилися на межі виживання. Та потім тут почали відбуватися кардинальні зміни, що й дозволили нині сприймати «Велес», як успішне господарство, в якого не гріх повчитися й запозичити передовий досвід.

У чому ж секрет успіху? Самі сільчани у відповідь спершу зазвичай іронічно посміхаються: «Комерційна таємниця». А потім уже серйозно починають розповідати, що позитивні зрушення тут розпочалися відразу після того, як директором СТОВ «Велес» став Ілля Пантазьєв.

— Точкою відліку слід вважати жовтень 2006 року, коли Іллі Івановичу довелося очолити господарство, — згадує головний бухгалтер «Велеса» Юрій Дмітрієв. — Відтоді й почалися відчутні зміни. Сталося це, вважаю, насамперед тому, що люди повірили новому директорові. А раз так, то із розумінням поставилися до його вимогливості. Тим більше що вимоги в нього до підлеглих, як сам каже, «як до себе». Тобто найсуворіші. І перегодя практично всі переконалися в правильності такого підходу. Адже зрозуміли: якщо поліпшимо економічні показники, значить, буде в нас хліб і до хліба. Зрештою, так і сталося. А те, що вдалося зробити це за якихось два роки, вважаю великим досягненням.

Сам Ілля Пантазьєв теж не приховує, що розпочинати директорствувати йому і справді довелося за вельми непростих умов.

— Господарство я тоді прийняв із величезними боргами і тому відразу відчув, яку відповідальність і великий тягар узяв на себе, — каже він. — Як я пережив той 2006 рік, один Господь знає. Та ще моя дружина вдома... А починав ось із чого. Зібрав усіх і попередив про необхідність, образно кажучи, тугіше затягати пояси. А щодо безпосередньо роботи, то насамперед узялися зорати всі наші поля. І вперше за останні роки ми й справді справилися з цим завданням і відповідно підготували всі поля.

Варто сказати, за попереднього керівництва в господарстві гострою була проблема кадрів. Тут не бракувало так званих «перебіжчиків» — зневірені сільчани нерідко шукали роботу у фермерському господарстві, що є в селі, чи в інших місцях. Та потім почався зворотний процес. Відчувши зміни і переконашись, що в нового директора слова не розходяться з ділом, сюди почали повертатися колишні працівники. І не прогадали.

— Наступний 2007 рік уже став для нас порівняно успішним і ми отримали нормальний врожай, — розповідає Ілля Пантазьєв. — Та мене це вже не задовольняло. Тим більше що тоді ж ми вже встигли навести порядок на землі (всього у СТОВ «Велес» 2 тисячі 800 гектарів землі. — Авт), придбали нову техніку: сівалку, саджалку, трактор МТЗ, комбайн «Єнісей». Отож за цих умов на наступний рік ми вже почали ставити перед собою серйозніші завдання.

Не той врожай, що в полі або в коморі...

Минулий 2008 рік сільчани «Велеса» теж закінчили з добрими показниками. Зокрема, зібрали непоганий урожай ранніх зернових — пшениця дала по 35 центнерів із гектара. Втім це, так би мовити, звичайна пшениця. А її елітний сорт, що його вперше тут посіяли, дав удвічі більший урожай — по 70 центнерів з гектара!

За словами Іллі Пантазьєва, аби придбати насіння цього елітного сорту пшениці, довелося витратити «нормальні» гроші. «Та ми не шкодуємо, бо кошти повністю окупилися, — каже він. — Ми засіяли цією пшеницею 50 гектарів і зібрали з них 350 тонн! Відкалібрували зерно, посіяли і маємо тепер непогані сходи, особливо на парах».

Непогано вродили минулого року також кукурудза й соняшник. До речі, останньою культурою тут, на відміну від окремих господарств, не надто захоплюються і дотримуються сівозмін, не виснажуючи землю, а даючи їй можливість відпочити. Тут шанують давнє землеробське правило — пари виправдовують себе навіть у найпосушливіший рік і дають пристойний урожай.

Збіжжя, а спеціалізуються тут переважно на рослинництві, використовують ще й для подальшого розвитку власного тваринництва. Тому в господарстві вже зараз роблять усе, аби збільшити поголів’я свиней — нині на тутешній свинофермі утримують 330 голів.

Проте виростити, а потім зібрати врожай, це — тільки півділа. Бо не той врожай, що в полі. І навіть не той, що в коморі чи в стодолі. Серйозні проблеми в сільчан виникають із реалізацією сільгосппродукції. Адже з року в рік триває потворна практика — ціни на паливно­мастильні матеріали чи, приміром, хімпрепарати для підживлення посівів зростають, а ціни на вирощену продукцію, гм... як би це м’якше сказати... Словом, ціни не відповідають затратам, не кажучи вже про прибуток.

«Нам удалося реалізувати 515 тонн пшениці по 90 копійок, і це нормально, — підраховує директор «Велеса». — Але тепер ціна на пшеницю і на соняшник упала. А ми отримали три з половиною тисячі тонн пшениці і майже півтисячі тонн ячменю. І доводиться потроху продавати, бо діватися нікуди. Гроші нам потрібні в будьякому разі — на виплату зарплати, приміром. Та й взагалі щомісячні проплати сягають солідних сум — 380—400 тисяч гривень».

А поки озимина, надійно вкрита від морозів снігом, чекає теплої днини, у «Велесі» не сидять склавши руки. У майстерні механізатори, як водиться в цю пору, займаються ремонтом техніки. Коваль Володимир Попов та його помічник — молотобоєць Степан Ольмезов — не скаржаться, що немає роботи. «Замовлень не бракує, — розповідає Володимир Попов. — Щойно, наприклад, закінчили ремонтувати борони. А іноді виконуємо й деякі замовлення односельців, бо наша кузня — мабуть, єдина діюча в окрузі. Свого часу перш, ніж стати, ковалем, я десять років працював молотобойцем. А тепер ми з напарником уже стали представниками відмираючої професії. Хоча, я вважаю, поки існує господарство, в ньому без кузні, як без рук».

Буде хліб, буде й творчість!

Проте не тільки за майбутній урожай болить голова в директора СТОВ «Велес». Адже, як і в навколишніх селах, тут теж відчувається нестача робочих рук. Випускники шкіл, відомо, здебільшого прагнуть якомога швидше стати «городськими». Проте за умов, коли в селі залишаються одиниці з учорашніх школярів, у «Велесі» прагнуть зробити все, аби омолодити свій колектив і довести тим же випускникам шкіл, що і в селі можна отримати непогану роботу з пристойною зарплатою. Для цього кожного року Ілля Пантазьєв практикує врочисто відзначати День працівника сільського господарства. У сільському Будинку культури збирається майже все село. Тут — і щедрий стіл, і премії для передовиків виробництва, ветеранів та молоді.

Зрештою, на «фронті» омолодження теж не без позитивних змін. Приміром, як і в далекі минулі роки, в господарстві все ж удалося зберегти традиції тутешніх сімейних династій. Свіжий приклад тому — механізатори батько і син — Дмитро та Володимир Александрови. Ще навчаючись у школі, Володимир під час жнив працював у батька помічником на комбайні. Закінчивши школу, юнак почав самостійно трудитися на тому ж комбайні. «У сина потяг до техніки був ще змалку, — каже Александровстарший. — Спершу, як і однолітки, тільки «катався» з кимось із трактористів чи шоферів. А коли підріс, на літніх канікулах став моїм помічником на комбайні. Нині він поки не шкодує, що залишився в селі. Бо в нашому господарстві таки можна працювати і нормально заробляти». (До речі, в бухгалтерії господарства показали цікавий документ — в одному з осінніх місяців син заробив майже на тисячу гривень більше за батька. — Авт).

Для молодих і потенційних працівників «Велеса» директор не шкодує не тільки заохочувальних преміальних, а й виділив кошти на ремонт вкрай занедбаного Будинку культури, аби було де проводити дозвілля. «Зараз у нас уже працюють кілька гуртків — танцювальний, вокальний тощо, де займаються всі бажаючі, — розповідає директор БК Олена Добряк. — Також проводимо тут різноманітні заходи для дітей». У сільському БК працює й бібліотека, і її завідувачка Надія Серафимова не скаржиться, що читачів обмаль. А знаєте, яка книга зараз тут користується чи не найбільшим попитом? Виявляється, роман ... Іллі Пантазьєва «Пізнє покаяння», що недавно з’явився друком. І не дивно, адже роман є автобіографічним, присвячний «Світлій пам’яті бабусі, батька та матері», і розповідається в ньому про події, які відбувалися в тутешніх місцях у роки воєнного лихоліття, що випали на долю автора та його земляків.

Узагалі згаданий роман, що вийшов у світ у Донецьку нормальним на нинішні часи тиражем окремою книжкою, а також друкується з продовженням у письменницькому журналі «Донбас», — не перша літературна проба Іллі Пантазьєва. В його творчому доробку вже є поетична книжка «Зачарована душа». А про різнобічну обдарованість господарника і водночас літератора свідчить ще й той факт, що обидві книги доповнені його ж ілюстраціями.

Важливо й те, що до своєї «літературної слави» директор «Велеса» ставиться трохи іронічно. Хоча й не приховує — йому приємна увага земляків до його поетичної та прозової творчості.

Свої книги Ілля Пантазьєв щедро роздаровує бібліотекам Донеччини. А іноді підписувати їх доводиться й, так би мовити, без відриву від виробництва і за дещо несподіваних обставин. Приміром, якось до господарства з черговою перевіркою приїхав інспектор, що перевіряв дотримання правил техніки безпеки. Перевіряючий тоді зайшов до директорського кабінету з «одним проханням». Певна річ, у подібних випадках здебільшого просять «виписати» щось із сільгоспродукції, якою багате господарство. Та інспектор несподівано попрохав директора і літератора підписати йому книгу «Пізнє покаяння», про яку вже пішов поголос у районному центрі.

 

ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ

...Може скластися враження, що у СТОВ «Велес» назавжди позбулися всіх­всіх проблем і тепер аж трохи занудьгували, що їх немає. Нічого подібного! З нинішнім урядом, переконані сільчани, нудьгувати не доводиться. Адже тут відверто дивуються окремим розпатякуванням урядовців, які гордо вихваляються добрим минулорічним урожаєм. Зокрема в селі Комар переконані — їм удалося виростити й зібрати цей непоганий урожай аж ніяк не завдяки, а навпаки — іноді всупереч політиці Кабміну. Та все ж сільчани не зациклюються на цьому, не ремствують, не шукають причин, якими можна виправдати власну неспроможність та невміння господарювати, а й далі шукають можливості для подальшого розвитку виробництва. І тому сподіваються, що, навіть попри нинішню кризу, цьогоріч їм удасться отримати не гірший врожай, ніж минулого сезону. А ще, звичайно, тут із нетерпінням чекають продовження роману Іллі Пантазьєва, бо друком поки з’явилася тільки перша книга його дилогії.

  • І хліб, і до хліба

    Станом на 23 травня, за інформацією прес-служби Мінагрополітики, ярі зернові та зернобобові культури з кукурудзою при прогнозі 7,3 млн. га посіяли на площі 7 млн. га, суттєво перевершивши минулорічні показники. >>

  • Японський трактор у лізинг

    Як свідчить моніторинг ринку останніх років, найбільшою популярністю в українських аграріїв сьогодні користується техніка виробництва США. І рiч не тільки в тому, що засновника всесвітньо відомої компанії «Джон Дір» наші фермери сприймають як свого рідного інженера-емігранта Івана Козу. Американська техніка справді добре зарекомендувала себе в полях України. >>

  • Аграрна арифметика

    Міністерство аграрної політики і продовольства України сформулювало ключові напрями, за якими найближчим часом відбуватиметься реформування галузі. Комплексний стратегічний план, в основу якого їх і покладено, отримав назву «3+5». >>

  • Наша риба впіймала шхуну

    Апеляційний суд Одеси минулого тижня виніс остаточне рішення про конфіскацію на користь нашої держави турецької рибопромислової шхуни ZOR та близько п’ятнадцяти кілометрів сіток — знаряддя лову. Шхуна назавжди залишається в Україні. >>

  • Росіяни хочуть солі?..

    Росспоживнагляд дозволив українському державному підприємству «Артемсіль» відновити постачання солі до Росії. Очікується, що підприємство постачатиме до Росії 170 тисяч тонн солі щороку. Росспоживнагляд повідомив Федеральну митну службу про допуск продукції з 10 травня. >>