Великі фотомонтажі про добу УНР прикрашають високі стіни Музею.
Відкриття музею приурочили до 90–ліття Акта злуки, що затвердив єдність в одній державі Центральної й Східної України, Галичини, Буковини, Закарпаття. Указ про відзначення річниці цієї події Президент Віктор Ющенко підписав 12 грудня минулого року. В одному з пунктів указу йшлося про створення у столиці музею УНР. Утім підготовча робота розпочалася задовго до цього. Розміщений новий музей у Будинку вчителя, де свого часу працювала Центральна Рада. Про «екстрим» пошуку для експозиції розпорошених по світах пам’яток української революції читачам «УМ» розповідає «батько» музею, заввідділу музейної і виставкової діяльності Українського інституту національної пам’яті (УІНП) Олександр Кучерук.
— Пане Олександре, у чому унікальність цього музею?
— У тому, що він — у приміщенні, де творилася УНР. От ми з вами зараз розмовляємо на лаві, між першим і другим поверхом, і бачимо перед собою двері кабінету Михайла Грушевського і кімнату, де збирався Генеральний секретаріат. Винниченко з якимсь міністром теж ось так могли вийти в коридор, сісти на цьому ж місці й щось обговорювати. Це все тут починалося.
— УНР — держава українців на всіх етнічних землях, «від Сяну до Дону». У краєзнавчих музеях Буковини, Львівщини, Закарпаття показані регіональні пам’ятки. А у вашому музеї буде відтворено поетапність досягнення соборності українських земель?
— Так, хоча експонатів, фото й документів про це мало. У нас є фотографія, яка зберегла мить, коли зачитують Акт злуки на Софійському майдані в Києві при великій кількості люду, і два фото з Галичини. Оригінал Універсалу Директорії про соборність зберігається в Державному архіві вищих органів влади, у нас буде його копія.
Соборність — це не одномоментний акт. Скажімо, на Галичині в період Першої світової війни випускали багато поштівок, на яких зображували поруч галицького лева і архістратига Михаїла — символу Східної України. На Галичині ідея соборності могла легше візуалізуватися, у царській Росії важко уявити собі друк таких листівок. Свого часу геніальну фразу сказав Євген Коновалець, коли поляки штурмували Львів, а він із січовими стрільцями саме був у Києві: «Шлях на Львів лежить через Київ». Тобто, якщо буде незалежним Київ, звільнення прийде і до Львова. Попередній, так званий прелімінарний, договір про об’єднання УНР і ЗУНР був підписаний у Фастові. Там зараз, до речі, діє музей у вагончику. ЗУНР була перейменована на Західні області Української Народної Республіки, що зберігали тимчасову окремішність. Адже неможливо одним розчерком пера поєднати дві армії, господарство, мережу освіти, фінансову й судову системи.
— Був зв’язок УНР із кримськими татарами?
— Крим тоді був окремою структурою, але перебував під контролем тогочасної України, велася дипломатична робота. Коли подивитися на карти, які друкували у Франції чи Німеччині у 1918—20 роках, Крим входив адміністративно у склад України. У нас в експозиції, до речі, є така карта.
— Кажуть, що в Стамбулі збереглися якісь цікаві архівні документи про УНР.
— Так, бо там активно діяло українське посольство. У Стамбулі міститься резиденція Вселенського патріарха, там велися переговори про надання українській церкві автокефалії. Згодом до Туреччини емігрувало багато українських політиків, митців. Найбільша проблема в тому, що ті документи написані турецькою мовою, старим шрифтом, а знавців цієї мови серед українських архівістів обмаль. Це взагалі наша проблема — незнання мов. Скажімо, величезні архівні поклади з української тематики зберігаються у Парижі, що на той час був світовим політичним центром. Проте ніхто з істориків ще не дослідив архіви французьких міністерств закордонних і внутрішніх справ, де є, скажімо, комплекс Паризьких мирних переговорів 1918—19 років.
— А Український інститут національної пам’яті не хотів би цим зайнятися?
— Хотів би. Але на це, як у нас кажуть, потрібно «людей і дрюччя», тобто треба грошей і фахівців. Бо треба ж кілька місяців жити в Парижі чи Стамбулі, там їсти, платити за якісь послуги...
— Цікаво, хто виплачував зарплату людям, які зберігали пам’ять про УНР, коли ще не було відповідних державних установ в Україні?
— Це все було, як кажуть, на громадських засадах. Очевидці згадували, як вони тоді жили, як ночували в українській друкарні, на «ліжках», складених із газет. На обід мали багет і пляшку молока. Їм платили, звісно, якісь гроші, щоб вони бодай не вмерли з голоду. І діти цих діячів, народжені вже в еміграції, також були виховані ентузіастами. Скажімо, світлої пам’яті Екчинський, син УНРівця, народжений у Франції, побачив, що по всій Франції багато могил УНРівців. Вони вмирали, їх ховали. На жаль, за місцевими законами, коли 30 років не платиш за оренду ділянки, могилу розрівнюють і когось іншого ховають. І цей чоловік переніс ці могили в одне місце у Візені, спорудив там монумент. Подібна могила є в Сарселі під Парижем, де, серед інших українських діячів, похований перший міністр закордонних справ Олександр Шульгин. Загалом по світу таких могил багато. А в Києві, у Видубицькому монастирі, збереглася єдина могила генерала війська УНР — Якова Ганзюка, розстріляного більшовиками.
— Утім у Києві вже є меморіальна дошка про Національний конгрес, який відбувся в приміщенні філармонії, і про Центральну Раду на Будинку вчителя...
— На цей рік УІНП розробляє план «монументальної пропаганди», щоб події української державності, зокрема УНР, були зафіксовані у наочних об’єктах. Наприклад, щоб вивісити меморіальні таблиці на будинках, де відбувалися ті чи інші важливі події. У радянський час комуністи дуже добре розуміли потребу таких «маркувань». Усі місця повстань, боїв, райкоми і обкоми були позначені... А де було військове міністерство УНР, ви знаєте? Там, де Колегія Галагана, а нині Музей літератури, неподалік станції метро «Театральна». Ніхто не знає, де була організована Центральна Рада, де відбулося її перше установче засідання. А це там, де зараз ресторан «Дрова», біля метро «Золоті ворота». Акт злуки, як названо Універсал Директорії про об’єднання ЗУНР і УНР, був проголошений в Оперному театрі — там відбувався Конгрес трудового народу України. А ще ж були будівлі міністерств освіти, зв’язку та інші. Потрібно позначити місця, пов’язані з українською владою не лише у Києві, а й на всіх українських теренах.
— Скільки мені випадало їздити Україною, то в районних, селищних і навіть обласних краєзнавчих музеях переважна більшість матеріалів цього періоду, а особливо текстівки під фото, розповідають про встановлення радянської влади, комсомол і «ворогів народу».
— Це пояснюється просто. Проблема в тому, що немає матеріалів. Комуністи зберігали своє, а все, що нагадувало про УНР, знищували. Утім навіть у музейних сховках трапляються унікальні речі. Скажімо, в історичному музеї Харкова якимсь чином збереглося кліше для 25–гривневої банкноти УНР. В Одеському історичному музеї виставлений УНРівський паспорт генерала Тютюнника. У Національному історичному музеї експонуються різні тематичні виставки — про Симона Петлюру, Четвертий Універсал, зараз — про гетьмана Скоропадського. Багато залежить від доброї волі музейників.
— У вас у музеї можна побачити військову форму УНР. Здається, тогочасні однострої настільки детально досліджені й описані, що їх нескладно реконструювати?
— Так, це робота ентузіастів Ярослава Тинченка і Юлії Олійник. Дуже симпатично відтворює військове вбрання львівський художник Богуслав Любів, котрий має Галерею українських військових одностроїв. Автентичних одностроїв на сьогодні збереглося дуже небагато. Як не дивно, вони є у Бельгійському королівському музеї, куди свого часу УНРівці передали великий комплекс матеріалів, документи і три–чотири однострої.
— Оті матеріали з Бельгії тепер використовують в Україні?
— Велися довгі переговори про повернення, але з того нічого не вийшло. Хоча з поверненням трапляється по–різному. Є в Чикаго один із найвідоміших, світового масштабу, колекціонер фалеристики 90–річний пан Подлузький. Він передав частину своєї колекції в чиказький український музей, а нам переслав близько 15 військових відзнак доби УНР. Це кокарди, хрести, січові значки, зокрема й одна з найпочесніших УНРівських нагород — Хрест за зимовий похід. Ми їх виставимо в нашому музеї.
Якось я в службових справах був у Канаді, зайшла мова про музей УНР. І один чоловік подарував для музею «Ілюстровану історію України» Грушевського з його автографом. Французький колекціонер Серж Гьотц наприкінці минулого року передав музеєві книжки, карти. Академік Микола Мушинка зі Словаччини подарував художній портрет одного з членів Центральної Ради і його натільний хрестик. Насправді по світу ще багато таких речей, і ми будемо їх приймати і зберігати. Хоча експонатів уже стільки, що в цьому залі ми можемо показати далеко не всі.
З Олексієм Колісником, відомим на Волині дослідником проблем державотворення, кандидатом психологічних наук, професором Східноєвропейського університету імені Лесі Українки, розмовляли за кілька місяців до початку другого українського Майдану, в серпні 2014-го. >>
Після Революції гідності мовна ситуація в Україні погіршилася, і це відбувається тому, що уряд не представляє українську ідентичність, підтримка української мови сприймається як зазіхання на людські права російськомовних. >>
Щонайменше дивними виглядають заяви так званих «одноразових» політологів чи експертів про те, що невелика пауза пішла на користь Арсенію Яценюку, і що вже невдовзі він зможе запалати «новою зіркою» на політичному небосхилі… >>
У біографії заслуженого лікаря України Володимира Карпука є період, коли він, як кажуть, ходив у політику: був народним депутатом України від блоку «Наша Україна» у Верховній Раді 5-го і 6-го скликань, деякий час працював заступником голови Волинської облдержадміністрації з гуманітарних питань. Тобто спробував владу на смак у різних її іпостасях. >>
Цьогорічне вшанування Героїв Крут чи не вперше винесло на загальнодержавний рівень аналітичне, а не емоційне, як досі, бачення подій відомого бою. Упродовж майже 100 років українська поезія оспівує трагізм загибелі «300 студентів» і шпетить тодішнє керівництво УНР за «зраду» — мовляв, відмовилися від війська, самі сиділи в Києві, а хлопчики гинули. >>
До кінця тижня у виставкових залах Центрального будинку художника Національної спілки художників України (вулиця Січових стрільців, 1-5 у столиці) триватиме сьома Всеукраїнська бієнале історичного жанру «Україна від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників». >>
