Велика гра на газовій трубі

Сьогодні, коли «газова війна» вже завершилася, ми можемо підбити підсумки цього протистояння та зробити перші висновки.

Росія знову використала газовий фактор впливу для політичного та економічного тиску на Україну. Так відбувалося регулярно всі 17 років нашої незалежності, особливо в період президентських і парламентських передвиборчих кампаній, інформаційних кампаній проти можливого вступу України до НАТО та зближення з ЄС, а також коли треба було «дотиснути» Україну при обговоренні умов базування в Криму російського флоту. Крім того, газові питання загострювалися кожного року з початком зими, коли опалювальний сезон, на думку «Газпрому», повинен зробити Україну більш поступливою до здирницьких запитів північно–східного сусіда.

Так чи інакше, але газові колізії завжди виникали в потрібний для Росії момент, немов козирна карта з кишені афериста, і так само зникали, коли Росія добивалася своїх цілей.

«П’ята колоно», імперію не підведи!

Перша така криза виникла 1 січня 2006 р., коли було припинено постачання газу до України трьома газопроводами в обсязі 120 млн. куб. м на добу. При цьому під загрозою зупинення опинилися великі підприємства, теплокомуненерго і населення Південно–Східної України. Задум полягав у тому, щоб довести підприємства до зупинки, а людей залишити взимку без тепла і можливостей приготувати їжу. Під удар ставилися Харківська, Луганська, Донецька, Дніпропетровська області. Таким способом «старший брат» обходився з регіоном, де проживає більшість російськомовного і російського населення України. Задум очевидний: «Газпром» провокував масове невдоволення та виступи проти керівництва України в південно–східних областях.

Однак російський задум провалився. Але вже 4 січня 2006 р. була підписана угода «Про врегулювання відносин у газовій сфері». Москва домоглася зниження тарифу на транзит російського газу територією України з $1,75 до $1,6 за тисячу кубометрів на 100 км відстані до 1 січня 2011 року. Нав’язала нам і посередника «Росукренерго» — структуру, контрольовану росіянами, що здійснювала подачу до України туркменського газу. Крім того, НАК «Нафтогаз України» був змушений створити спільне підприємство «Укргаз–Енерго», за допомогою якого Росія перебирала контроль над газовим ринком промислових споживачів України. «Нафтогазу» залишалися тільки населення і теплокомуненерго, які споживали газ за пільговими цінами. Отже, він утратив джерело фінансування своїх виробничих програм і видобутку вуглеводнів.

Мета була далекоглядною. Сформувався монопольний власник ринку газу для промисловос­ті України, поки НАК «Нафтогаз України» залишався працювати зі збитковими категоріями споживачів і поступово наближався до банкрутства. Ніякого впливу на діяльність «Укргаз–Енерго» він не отримав.

Це мало вкрай негативні наслідки для економіки й енергетичної безпеки України. «Росукренерго» за короткий час стало власником великої кількості українських облгазів, і на черзі було встановлення контролю над найбільшою в Європі газотранспортною системою після доведення до банкрутства «Нафтогазу України».

У своїх безпрецедентних діях щодо України Росія активно використала і парламентську кризу, коли наша Верховна Рада через внутрішнє протистояння фактично не працювала кілька місяців. До цього стараннями Кремля додалася ще й енергетична криза.

Проросійська «п’ята колона» в Україні в цей час, немов за наказом, активізувалася в усіх сферах життя й в усіх регіонах, безапеляційно підтримуючи будь–які дії Росії та блокуючи спроби українського народу самозахищатися та відстоювати свої інтереси.

Десятки років Україна була надійним транзитером мільярдів кубометрів газу до Європи, даючи Росії саму можливість отримати мільярди доларів, на яких зросли російські великодержавні амбіції. Крім того, Україна залишалася найбільшим споживачем російського газу (понад 55 млрд. кубометрів на рік) — майже 50% російського газового експорту, що транспортується до Європи. У світі ще не було прикладу, щоб продавець настільки вороже ставився до свого найбільшого покупця, як Росія до України.

Але цього всього могло б не бути, якби «п’ята колона», представлена в Україні комуністами й «регіоналами», не була настільки виконливою перед Кремлем. Дивлячись на неї, в Москви виникла впевненість, що варто натиснути на Україну, і «п’ята колона» зробить решту справи.

Президент, уряд, «Нафтогаз України» докладали максимум зусиль для забезпечення населення газом, а вороги публічно принижували їх перед світом і власним народом, спотворюючи наміри та перекручуючи їх дії.

У всіх цивілізованих країнах, коли нація в біді, всі сили консолідуються в єдиний фронт, попри різницю між партійними прапорами, щоб запобігти катастрофі. І тільки «п’ята колона» руйнує цей фронт, допомагаючи Росії відбудовувати вже двічі втрачену імперію.

Свої гравці в чужій команді

В основі нової імперської ідеології лежить антиамериканізм. Це трохи видозмінена стара російська формула про те, що весь світ згуртувався проти Росії, якою б вона не була — хоч царською (як до 1917 р.), хоч комуністичною (як до 1991 р.), хоч енергетичною (як тепер). При цьому, хоча найбільше Росія воювала з турками, німцями і французами, традиційно головним ворогом вважалися англосакси. Просто англосакси завжди були непоступливими й не бажали укладати з Росією договори про розподіл світу, як Наполеон чи Гітлер. Ось і вбачають у Москві в а­нглосаксах традиційно небезпечного ворога для російського неоімперіалізму. Тому важливими кроками для відбудови імперії буде знищення політичних режимів, котрі, на думку Москви, спираються на американську допомогу.

Першим ударом стала війна з Грузією, спровокована в той момент, коли в російській армії все було готово для вторгнення. Наступною в черзі була Україна. Але вести справжню війну проти 47–мільйонної нації Кремль не наважився, тому зробив ставку на «холодомор». Мовляв, енергетична криза та дії «п’ятої колони» здійснять усі необхідні Москві політичні зміни в Україні. Приведена в такий спосіб до влади в Україні «п’ята колона» сама на догоду Москві відмовиться від незалежної зовнішньої політики, від НАТО і ЄС, від Криму і флоту, від власної церкви і власної історії, від визнання Голодомору, від усього, що спричиняло до нервової реакції в Кремлі.

Постає законне питання: а чому парламент не виступив із заявою до російської Державної думи, де б засудив усі ці задуми та прояви імперіалізму? Комуністи з «регіоналами» заходилися розмивати український моноліт закликами про слов’янську єдність, спільне коріння, канонічну єдність із Московською православною церквою. Байдуже, що при цьому Кремль нічого не говорив про коріння, а тільки про гроші й власність, а газ перекрив саме на велике християнське свято Різдва. Російська православна церква дуже часто заявляє про канонічну територію, яка поширюється і на Україну, і на її православні чада. Але чомусь забула захистити ці чада, котрі потрапили у скрутне становище і від дій керівництва Кремля могли замерзнути на Різдво Христове.

Здійнявся цілий хор російських виступів і офіційних заяв, де в кожному слові приниження та безпідставні звинувачення України. Це, мовляв, не Росія перекрила газ, а Україна не хоче його транспортувати!.. Це, мовляв, не російські газопроводи в Сибіру ледве дихають, а українські непрацездатні, хоча будувалися вони одночасно. І вал цієї брехні миттєво підхоплює «п’ята колона». Як же треба не любити свій народ і державу, щоб у такий важкий час, коли країна стоїть на межі штучно створеної енергетичної катастрофи, вихваляти Кремль за його нелюдські дії?

Слово — не горобець

Та хіба може Партія регіонів виступати проти дій Кремля, коли її лідер від імені «регіоналів» підписав улітку 2005 р. договір про співробітництво з правлячою у Росії «Єдиною Росією», а згодом аналогічний договір уклали й молодіжні організації цих партій?! Ось що сказав Янукович на Х з’їзді «єдиної Росії»: «Та критика, яка нині прозвучала на адресу України, — цілком справедлива. І сьогодні я як лідер опозиції хочу заявити, що ви мені допомогли як колеги задати тональність мого виступу. Звичайно ж, Партія регіонів ніколи не змириться з тим курсом, який проводить нинішня влада щодо Росії у внутрішній і зовнішній політиці».

І це — лідер партії, який претендує на посаду Президента України.

Не відставав від нього й лідер комуністів. У своєму виступі на XIII з’їзді КПРФ Петро Симоненко пропонував «негайно зібрати у Києві конференцію Союзу комуністичних партій», а також «у найближчий час створити виконком СКП–КПРС й обговорити можливі методи і форми нашої політичної й пропагандистської роботи, перейти від одноразових виступів до організованих». Відомо, які програмні цілі проголошує Компартія Росії: домагатися денонсації біловезьких угод і поетапного відновлення єдиної союзної держави.

Від таких проросійських партій годі очікувати захисту українського народу від агресивних дій Росії. Але народ повинен знати, хто його справжні друзі і якої мети вони домагаються, чиї інтереси вони відстоюють у своїй боротьбі за особисту наживу та владу. Попри те, що дії Росії були спрямовані на області, де проживає основний електорат проросійських партій в Україні, останні так і не підняли голосу на захист від російської газової атаки, а навпаки, своїм електоратом, у першу чергу, і пожертвували.

Росія завжди добивалася того, щоб примусити Україну поводити себе так, як їй вигідно. Нагадаємо нашим ленінцям слова Карла Маркса: «У кривавому болоті московського рабства, а не в суворій славі норманської епохи стоїть колиска Росії. Змінивши імена й дати, побачимо, що політика Івана ІІІ і політика сучасної московської імперії є не просто схожими, а тотожними...».

На жаль, історія повторюєтьс­я. Загравав царський уряд Олексія Ми­хай­ловича з українськими гетьманами. Їзди­ли на поклін до царя просити гетьманську булаву, торгуючи незалежністю України (Брюховецький, Самойлович, Сомко), а чим це закінчилося для України? Великою руїною, кріпацтвом, скасуванням Запорозької Січі й особистою трагедією для всіх тих, хто вклонявся Москві. Той же Самойлович скінчив життя у засланні в далекому Тобольську, Брюховецького вбили його ж прихильники, Сомка стратили за наказом Брюховецького. Жодному не принесла щастя булава з московських рук...

Газ закінчується?..

Використовуючи газовий фактор, Кремль ставить собі цілком конкретні завдання. Це контроль над газотранспортною системою України, дестабілізація ситуації в Україні, дискредитація нашої держави в Європі як ненадійного партнера — аби примусити Захід, попри світову економічну кризу, вкласти значні фінанси в будівництво нових газопроводів із Росії по дну Чорного і Балтійського морів в обхід України. Якщо «Північний потік» ще має якесь економічне обґрунтування, то «Південний потік» просто має дискредитувати альтернативний російському газопровід «Набукко» (а також перспективний «Білий потік»), щоб не допустити надходження до Європи близькосхідного газу. Протидіючи можливому проходженню іранського газу, Росія ще раніше збудувала газопровід «Блакитний потік» і бажає побудови його другої черги.

Узагалі Росія боїться можливої появи альтернативних шляхів надходження природного газу до Європи. Адже якщо з’являться такі маршрути і Росія їх не перекриє, то вона втратить позиції монополіста на європейському газовому ринку. Якщо прогнозні запаси Росії оцінюють до 48 трлн. кубометрів газу, то запаси так званого Великого Близького Сходу (власне сам Близький Схід, а також Єгипет і Каспійський регіон) становлять 79,390 трлн. кубометрів. Реальними новими запасами Росії є родовища Ямалу (біля 9 трлн. кубів) та Штокманівське родовище (3,3 трлн. кубів) у Баренцевому морі (за 600 км від узбережжя в районі Мурманська, морські глибини 300—350 м). Але їх розробка технічно складна і затягується в часі, тому Росія на сьогодні не має достатніх запасів газу.

Кремль усвідомлює, що виконати наступальну політику «Енергетичної стратегії РФ на період до 2020 року» буде непросто. Ця стратегія декларує активну участь Росії у виробленні світової енергетичної політики. Однак для реалізації цих намірів Росія повинна встановити контроль над усім ланцюгом від родовищ вуглеводнів у Середній Азії до транзитних газопроводів і підприємств–постачальників газу на європейських ринках збуту. Путін і Медведєв вочевидь намагаються реалізувати колишні наміри ЦК КПРС часів Леоніда Брежнєва щодо використання нафти і газу в геополітичних цілях.

ГТС — останній бастіон

Якщо Європа цього не усвідомить та піде на умови Кремля, її спіткає така ж доля, яку переживає сьогодні Україна. Енергетичний шантаж стане повсякденним явищем. Тож агресивний стиль поведінки Росії щодо України мав би насторожити Західну Європу.

Україна та її ГТС є останнім бастіоном на шляху Росії до своєї геополітичної мети. Й Україна залишилася наодинці з Москвою в цьому протистоянні. Керівники Німеччини, Італії, Франції мають добрі відносини з Путіним і не хочуть ускладнювати собі життя. Тому Україна, яка і без того потопає в міжусобицях, була змушена весь час озиратися на Європу: чи не готує вона з Росією чергову «мюнхенську змову» в газовій сфері? А щодо долі невеликих балканських країн, Чехії, Угорщини та Словаччини, то Кремль показав, що ніяк не цінує традиційно дружні до нього країни (зокрема, Сербію, Болгарію, Словаччину), першими відключивши їх від газу посеред зими.

Попри те, що ядерні держави в обмін на приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї гарантували їй заборону застосування до України економічного тиску, щоб підпорядкувати собі суверенні права України, ми бачимо, що ці гарантії нічого не варті. Поки Росія ігнорувала цю угоду, решта держав–гарантів ігнорувала дії Росії щодо України.

Досягнувши тільки частково своїх цілей, солідно підмочивши власну репутацію як газового монополіста, Росія пішла на черговий договір про поставку газу до України і транзит до Європи і Туреччини, виторгувавши собі деякі цінові преференції. Газова криза зайшла так далеко, що потрібно було негайно знаходити вихід із цієї ситуації. Тому «п’ята колона» негайно заходилася організовувати імпічмент Президенту та відставку уряду, щоб зсередини забезпечити капітуляцію України перед Кремлем.

ПОРЯДОК ДЕННИЙ

Аби послабити свою газову залежність від Кремля, ми мусимо забезпечити збільшення власного видобутку газу згідно з «Енергетичною стратегією України до 2030 року». Добитися виконання всіма відомствами указу Президента №1863 «Про рішення Ради національної безпеки та оборони України від 9.12.2005 «Про стан енергетичної безпеки України та основні засади державної політики у сфері її забезпечення». Необхідно виконати комплексну програму енергозбереження, яка дасть можливість значно скоротити споживання газу. Для підготовки альтернативних шляхів надходження природного газу до України керівництво держави має здійснити переговори з країнами Західної Європи та постачальниками природного газу з Центральної Азії та Близького Сходу про терміновий розгляд проекту будівництва газопроводу «Білий потік», долучення до будівництва газопроводу «Набукко». І звичайно ж, наш обов’язок — широко впроваджувати альтернативні види палива.

ПРО АВТОРА

Іван Діяк

Народився в 1929 р. У системі «Нафтогазу» працює з 1972 р., обіймав посаду заступника голови правління. Був народним депутатом України ІІІ скликання. Нині — головний радник голови «Нафтогазу України». Член Київського міжнародного енергетичного клубу Q–клуб.