Про Європу, культуру та еволюцію

«УМ» уже писала, що університетське видавництво «Пульсари» нещодавно видало накладом 5000 примірників 600–сторінковий збірник статей відомого культуролога, професора Римського університету «Ла Сап’єнца», завідувачки кафедри україністики при Департаменті європейських та інтеркультурних студій (секція славістики) на факультеті літератури і філософії Оксани Пахльовської «Ave, Europa». І хоча Мінкульт закупив 200 примірників книжки для харківських бібліотек, і Лариса Івшина, редакторка газети «День», де виходили друком чимало з опублікованих у збірнику статей, купила багато книжок на подарунки розумним друзям, книгу можна по гарячих слідах знайти в книгарнях. А от про атмосферу презентації, яка відбулася в Українському домі, хотілося б розповісти детальніше — такі вечори бувають так рідко, як, мабуть, рідко зустрічаються люди, які не намагаються витіснити і замістити болючі проблеми, а прагнуть розібратися в них і поставити діагноз.

Ведучий вечора, директор Інституту літератури НАН України (де, до речі, Оксана Пахльовська значиться як науковий співробітник) Микола Жулинський сказав у вступному слові, що в цій книзі пані Оксана говорить про такі речі, які ми не наважуємося про себе сказати, собі зізнатися. Правда деяких статей авторки настільки гірка і пророча, що свого часу вона навіть коштувала Оксані Пахльовській конфлікту з мамою — Ліною Костенко. «Мама мені серйозно дорікала за статтю «Гей, Республіка Банана», сказавши, що наш моральний обов’язок бути дуже уважними, дуже відповідальними за те, що ми говоримо, і ані словом не зашкодити Україні, такій ще непевній, такій слабкій ще демократії, якою вона народжувалася в той момент, — сказала пані Оксана. — І написавши статтю «Знешкоджена Україна» в момент роззброєння України, коли в України відбиралося навіть право захистити саму себе, я сама зняла свою статтю з друку. Я хочу сказати, ми в той час боялися зашкодити Україні навіть словом. За ці роки до влади прийшли люди, які не тільки знешкоджують Україну, вони шкодять Україні економічно, політично і знезброюють її військово». Ліна Василівна Костенко підтвердила, що свого часу це був т–а–акий конфлікт: «Я сказала: Оксано, що ти робиш? Ти що не бачиш, що це справді котиться до Республіки Банани? Не говори про це, щоб щось не пошкодити. Я погано на неї впливала, я просто просила її не писати цих речей. А вона писала й писала. І вона має рацію, вона перемогла».

«Ave, Europa» складається з п’яти розділів: «Старт з руїни космодрому», «Десятиліття втрачених можливостей», «Майдан: друге падіння Берлінського муру», «Помаранчева Україна: перемога і ризик», «Вашинґтон—Москва—Брюссель: геополітичні кросворди постпомаранчевої України». У вступному слові Оксана Пахльовська розшифрувала назву: «Ave — це привіт, але Ave — це також і прощання. Питання в тому, яке Ave скаже Україна Європі в найближчі роки: може, це буде привітання країни, що йде до свого повноцінного буття в європейській спільноті, тобто у світі свободи, а можливо, це буде Ave прощання — вмираючої країни, яка впадає в летаргію євразійського небуття. Ця книжка — не історія подій, не аналіз фактів, які відбулися з 1989 року, це розвиток психологічних, духовних станів людини, яка працювала від початку того часу в Європі над розбудовою українознавства, і я стежила за цими проблемами зсередини України і зсередини Європи».

Цю книжку написала людина, яка живе в Європі й має авторитет у світовій науці (професор Могилянки Володимир Панченко у своєму виступі сказав, що стосовно Росії авторка виступає як діагност, а щодо Європи як апологет), і якій небайдуже, який цивілізаційний вибір зробить її батьківщина. «Живемо у світі, де Албанія з вулицями Тірени, де досі гуляють віслюки, входить до НАТО, живемо у світі, де Стамбул — столиця Оттоманської Порти, під ударами якої впала золотоуста Візантія, має набагато більше шансів завтра стати європейським містом, ніж Київ. А Київ, що перейняв християнство від Константинополя, ні. Що стоїть за цим геополітичним парадоксом і за цією національною трагедією, за якою українська реальність виявляється архаїчнішою від Албанії, а українське християнство менш європейським від турецького ісламу?» — оцінює геополітичну ситуацію авторка і тут же переходить до українських проблем: «Ми живемо в ситуації, коли фактично ідеолог, медіатор і будівник тоталітарної, комуністичної системи — Росія не лише не покаялася за свої злочини, а ці злочини стали предметом гордості, в Росії святкують день чекіста. І в цій катівні, де загинули мільйони людей, це саєнтифікується, це стає сакральним змістом нової російської ідеології. Тому і в нашому суспільстві, де не проведені розрахунки з тоталітарним минулим, бачимо абсолютно дивовижний парадокс, де вчорашні комуністи, батьки яких висаджували в повітря храми і розпинали священиків на вікнах в’язниць, сьогодні стають вірними православними. І де можна уявити собі країну, за плечима якої тіні виморених голодом людей, і в ній є вулиці, названі іменами катів. В якому ще суспільстві можна було поставити пам’ятник Катерині II, яка була німкенею, яка зневажала слов’ян і перетворювала їх на рабів, і слов’яни чубляться під кам’яними, вибачте, сідницями тієї німкені, для якої цей слов’янський світ був лише гумусом для побудови системи влади і не більше. Про який захист культури можемо говорити, коли з одного боку є гроші на будівництво таких пам’ятників, а з другого Караваджо можна винести з вікна одеського музею. І де можна ще знайти політиків, якщо не в якомусь канібальському племені в Африці, які не просто не люблять батьківщини, не мають почуття батьківщини, а системно працюють на знищення цієї батьківщини. Але це не парадокс, це закономірність, тому що зрештою західні тоталітаризми тривали плюс–мінус 20 років. Той факт, що тоталітаризм на цих теренах тривав 70 років, означає, що були глибокі культурні підстави для цього тоталітаризму». Жорстоко і точно. Як і про мовну проблему. «Адже не російська мова розділяє Україну, Україну розділяє мова демократії і мова пострежимна. Адже російська мова, яка пропонується Україні як альтернатива, це не мова елітарної культури, це мова посттоталітарного люмпена, того «грядущего хама», про якого говорив Мережковський. І це загроза не тільки для України, це загроза насамперед для Росії».

В Україні працюють академічні і громадські інститути, вони виробляють «продукт» на будь–який смак, крім правди, тільки немає в Україні «продуктивного поля». Утім люди, які прийшли на презентацію книжки — науковці, міністри, режисери, кінокритики, студенти, літературознавці, письменники — найрозумніші люди, яких я знаю в Києві, принаймні змогли створити інтелектуальне поле того вечора.

ПРЯМА МОВА

Ліна Костенко, письменниця: «Кілька років тому Оксануся мені сказала: мамо, зараз час одиноких голосів. Одиноких. Самотніх голосів... Такої самотності, яку відчуває український письменники в Україні, не доведи Господи, це страшна, смертельна самотність. Але ви знаєте, мій чоловік колись мені сказав: «Лінусенько, ти не бійся. Те, що людство любило в собі, воно ніколи від цього не відмовиться». І от я бачу, що зараз повертається щось таке... Подивіться, яка сьогодні гарна атмосфера, ми тут всі в якійсь етичній безпеці, і вже немає тієї самотності й тієї одинокості». І подякувала доньці, що природа на ній не відпочила. «Я забезпечила еволюцію, мені не соромно людям дивитися у вічі».