Ланцюг єдності. 22 січня 1990 року. (Фото з архіву «УМ».)
Рівно через п’ять років після проголошення українського Акту Злуки помер Володимир Ілліч Ленін. Ця подія настільки зворушила українців у СРСР, що відтоді щороку 22 січня вони під пильним наглядом партійних товаришів напозір сумували й підсвідомо раділи. Бо в глибині колективної народної пам’яті, у живучих клітинах спинного мозку в’юнився «спогад про майбутнє». Зокрема, якісь туманні образи надзвукових літаків із києворуськими тризубами на крилах і маркер жовто–блакитних прапорів в усіх райцентрах на теренах від Сяну до Дону і від Криму до хутора Михайлівського.
Із 1939 року українців галицьких теж стали привчати сумувати 22 січня, а в 1945–му до гурту приєдналися закарпатці й буковинці. По телебаченню цього дня показували довгі черги до непохованого тіла Ілліча, а в дитячих садочках і школах педагоги розповідали дітям про велич утрати. 22 січня 1990 року ті, хто найкраще засвоїв «мавзолейну науку», сварилися й махали кулаками з тротуарів і кватирок тролейбусів на молодих і літніх українців, які творили «ланцюг єдності» посеред автошляхів і вперше відкрито раділи — разом.
Після лютневої революції 1917 року в Україну повернувся відомий петербурзький художник–графік, віртуозний стиліст і неперевершений знавець геральдики Георгій Нарбут. Художник завжди цікавився українською культурою і знав про неї багато, адже мав доступ до архівів і музеїв імператорської столиці, куди з України повивозили стародруки і рукописні книги, документи, шедеври українського золотарства, козацькі старожитності. Тепер він створював ескізи військових мундирів Української армії, грошові знаки і поштові марки Української Народної Республіки. На купюрі вартістю у 100 гривень Нарбут мистецьки виклав тяглість української державності: від Київської держави (тризуб князя Володимира) — до герба Київського магістрату і українського бароко XVII—XVIII століть. Напис «100 гривень» подавався на купюрі мовами чотирьох найчисленніших народів на території України, — українською, російською, польською та ідиш. З того часу тризуб став сприйматися як символ українського державотворення ще від часів Володимира Великого.
Георгій Нарбут найбільш відомий як творець Державного Герба Української держави. Радники Гетьмана запропонували йому створити Герб, що «свідчив би про наступність для Гетьманату не лише історичної традиції державотворення Київської Русі та Козаччини, а й Української Народної Республіки». Отож на проекті Нарбутівського соборного герба синій щит із тризубом підтримують з одного боку галицький лев, а з другого — козак із мушкетом. Їх єднають калина й золоте колосся.
22 січня хоч–не–хоч згадуєш про існування київського Софійського майдану перед майже тисячолітнім собором, збудованим Ярославом Мудрим. Його Русь — це терени сучасної Центральної України. З ХІІ століття назва «Русь» поширилася на Галичину й Закарпаття. А от землі Новгорода, Суздаля і молодшої за них Москви Руссю не вважалися. У 1240 році поряд із киянами столицю Русі захищав від навали монголо–татар воєвода Данила Галицького Дмитро. Після падіння Києва Галичина стала прихистком для східняків. Зокрема, київські ченці заснували тоді на західноукраїнських землях чимало монастирів. А Галич на якийсь час замінив українцям Київ. Цікаво, що наприкінці ХІХ століття центр українства також перемістився на Галичину: те, що неможливо було в підросійському Києві, наші вчені й письменники говорили й друкували у Львові.
Державу, що об’єднала б усі українські етнічні землі, вимріяв Богдан Хмельницький. Утім і його попередник гетьман Петро Сагайдачний, родом із Кульчиць на Львівщині, вочевидь, мріяв про те саме. Історики дослідили, що в першому реєстрі козаків від 1581 року — найбільше киян і волинян, та є поліщуки й чернігівці, подоляни, галичани й холмщаки. А в 1649–му гетьман Хмельницький роз’яснював польським посланцям: «За границю на войну не пойду, шаблі на турків і татар не поднесу. Досить нам на Україні і Подолю і Волині; тепер досить достатку в землі і князстві своїм по Львов, Холм і Галич».
Києворуська і козацька спадщина живили уяву українців у ХХ столітті. На Галичині виникає молодіжна організація «Січ», згодом — січові стрільці з сотниками й хорунжими. Згодом постає Карпатська Січ, що боронила проголошену в 1939 році Карпатську Україну, а Українська повстанська армія також мала за основу козацький військовий поділ.
Гімн українських націоналістів змальовував ідеал:
«Веде нас в бій борців упавших слава
Для нас закон найвищий то наказ —
Соборна Українськая держава,
Вільна й міцна — від Сяну по Кавказ!»
Коли 30 червня 1941 року бандерівці проголосили Акт відновлення державності України, похідні групи ОУН вирушили на етнічні землі України, включно з Кубанню. Недарма «Схід і Захід разом!» — одне з улюблених гасел Майдану–2004.
Ґрунт для культивування квітки соборності удобрювали українські мислителі ХІХ століття. «Україна Австрійська і Україна Російська однак нам рідні. І жадні географічні межі не можуть роз’єднати одного народу і, аби була у нас моральна міць, то ні нас не зможуть відірвати від Галичини, ні Галичини від нас, бо ідеї, духа розірвати на два шматки не можна», — так, трохи дивно, як на нинішні правила української орфоепії, висловлювалися члени Братства Тарасівців на порозі ХХ століття. Тоді чи не всі українські письменники й шанувальники політологічних баталій прагли говорити про єдність українців в одній державі. Микола Міхновський, Михайло Грушевський і В’ячеслав Липинський найзахопливіше змальовували перспективи соборності. Потреба об’єднання українців не була новиною і для світу. Адже іноземні вчені, зокрема, знаний географ Елізе Реклю, розміщували українську націю від Дону й Кубані аж до Вісли, Сяну й Карпат.
На Всеукраїнському національному конгресі у квітні 1917 року в Києві вирішили, що УНР обмежиться на заході Люблінською і Гродненською губерніями, на південному сході — Кубанню, на півночі — Прип’яттю, на півдні — Азовським і Чорним морями. Крим також не чужим був для Києва. У березні 1917 року там був утворений Мусульманський виконавчий комітет, і на запрошення Центральної Ради кримськотатарська делегація взяла участь у З’їзді народів у вересні 1917 року. До 1919 року тривали переговори УНР з Кримом.
У листопаді 1918–го проголошена ЗУНР, до неї приєдналися Закарпаття й Буковина. У січні 1919 року Українська Національна Рада в Станіславі прийняла ухвалу про злуку з Великою Україною. А 22 січня, рівно через рік після проголошення незалежної УНР, на Софійському майдані було зачитано Акт про соборність. Про це збереглися спогади очевидця Левка Лукасевича: «На Тріумфальній арці при вході з Володимирської вулиці до Софійської площі вивішено старовинні герби Східної України і Галичини. По всьому майдані на стовпах герби чи не всіх українських губерній і плакати». Серед велелюддя — військові, священство, урядовці й делегати Трудового Конгресу, закордонні дипломати. О 12.00 задзвонили дзвони на Мазепинській дзвіниці. Як згадує Лукасевич, усіх привітав голова Галицької делегації Лев Бачинський, а Лонгин Цегельский зачитав заяву Президії Української Національної Ради і Державного Секретаріату про волю ЗУНР об’єднатися в одну Українську соборну державу. Далі промовляв голова Директорії Володимир Винниченко, а професор Федір Швець виголосив текст Універсалу Соборності. Наступного дня Акт Соборності був затверджений на засіданні Трудового Конгресу.
Державним святом День Соборності став у 1999 році, згідно з Указом Президента. 12 грудня 2008 Президент Віктор Ющенко видав Указ про відзначення 90–річчя Акту Злуки.
З Олексієм Колісником, відомим на Волині дослідником проблем державотворення, кандидатом психологічних наук, професором Східноєвропейського університету імені Лесі Українки, розмовляли за кілька місяців до початку другого українського Майдану, в серпні 2014-го. >>
Після Революції гідності мовна ситуація в Україні погіршилася, і це відбувається тому, що уряд не представляє українську ідентичність, підтримка української мови сприймається як зазіхання на людські права російськомовних. >>
Щонайменше дивними виглядають заяви так званих «одноразових» політологів чи експертів про те, що невелика пауза пішла на користь Арсенію Яценюку, і що вже невдовзі він зможе запалати «новою зіркою» на політичному небосхилі… >>
У біографії заслуженого лікаря України Володимира Карпука є період, коли він, як кажуть, ходив у політику: був народним депутатом України від блоку «Наша Україна» у Верховній Раді 5-го і 6-го скликань, деякий час працював заступником голови Волинської облдержадміністрації з гуманітарних питань. Тобто спробував владу на смак у різних її іпостасях. >>
Цьогорічне вшанування Героїв Крут чи не вперше винесло на загальнодержавний рівень аналітичне, а не емоційне, як досі, бачення подій відомого бою. Упродовж майже 100 років українська поезія оспівує трагізм загибелі «300 студентів» і шпетить тодішнє керівництво УНР за «зраду» — мовляв, відмовилися від війська, самі сиділи в Києві, а хлопчики гинули. >>
До кінця тижня у виставкових залах Центрального будинку художника Національної спілки художників України (вулиця Січових стрільців, 1-5 у столиці) триватиме сьома Всеукраїнська бієнале історичного жанру «Україна від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників». >>
