Католицький хрест над «приватним» сектором атеїстичного Луганська.
З отцем Ґжегожем Рапою ми познайомилися торік 2 листопада. У День пам’яті всіх померлих він робив відправу на військовому польському цвинтарі під Старобільськом, де поховані (точніше, перепоховані) 48 бранців сумновідомого Старобільського монастиря. Ті, що недожили до Катині... Допомагав ксьондзові молодий диякон із не зовсім католицьким іменем Олексій. Назад я їхав уже в мікроавтобусі отця Ґжегожа. Слід сказати, машину нашими дорогами святий отець водить майстерно. Життя навчило. Адже парафія його — вся Луганська область.
Людина, закинута долею в іншокультурне середовище, цікава зокрема й тим, що дозволяє довколишнім збоку подивитися на самих себе. Адже вона гостро сприймає якраз те, на що ми просто не звертаємо уваги. Тому й перше питання до панотця було про те, що йому здалося дивним, коли він потрапив до України.
— Ну, це не тільки мені так здається. У першу чергу — дороги. Я їхав машиною, то відчув відразу. Друге — величезна кількість постів ДАІ. Ні в нас, ні в Європі такого немає. Наступне — і це теж відзначаю не лише я, а й українці, які повертаються з–за кордону: люди якісь напружені. Знервовані. Я кордон перетинаю, посміхаюся прикордоннику — «Ти чого посміхаєшся?!» Наче я злочин якийсь чиню абощо (отець Ґжегож, дійсно, завжди і всім лагідно посміхається. Це результат виховання чи вимога професії — судити не беруся. — Авт.).
Потім — але це проявилося з часом — величезна різниця між багатими й бідними. У нас такої страшенної відстані між членами суспільства немає. І величезне невігластво в усьому, що стосується релігійного питання. Люди не знають основ.
— Ви сюди приїхали з місією — чи тут уже існувала якась громада?
— У 1992 році тут утворилася спільнота католиків. Вони самі зареєстрували громаду. Але парафія без священика не є парафією. Звернулися до єпископа в Запоріжжі, а той їм порадив пошукати в Польщі. Там ми й зустрілися. Спочатку я збирався їхати до Рівного, працювати разом із другом, але мене переконали приїхати до Луганська. І я прибув до цих людей, аби служити їм. Кажуть, що ізольована група, і я ізольований. Ні, я з радістю готовий зустрічатися з кожним. На жаль, мої бажання обмежені не мною. І не моїм єпископом. Просто тут склалася дивна думка про католиків. Куди б не пішов — до якогось закладу, до школи — «Не можна!»
— Велика громада?
— Тут, у Луганську, — осіб 150; у Стаханові десь 50. Ну, і область іще. У кожному містечку є невеличкі групи, до кого я намагаюся приїжджати регулярно, прилучити до таїнств. Крім того, є ще велика група іноземців, переважно студентів. Можливо, їх не менше, ніж місцевих.
— А серед місцевих переважають поляки?
— Якщо дивитися в паспорти, то це не поляки. Якщо ж казати про походження, то поляків — меншість. Решта — українці, росіяни... Багато хто й не знає, до кого себе зараховувати. Якщо можна так сказати, походження — Радянський Союз. Більшість людей ходила в пошуках істини і до православних, і до протестантів — прийшли до нас. Мають право шукати.
— Щось мені нічого подібного не доводилося чути від православних священиків...
— Я вважаю чимось ненормальним, якби я, будучи католиком, казав, що католицький шлях є хибним. Якби він був таким, я б його не обрав. Але католицький підхід такий, що не тільки не забороняє людям шукати — наказує шукати. І якщо хтось із наших парафіян дійшов думки, що істина є десь в іншому місці, то його обов’язок — вийти звідси й шукати далі. Чому? Тому що це єдиний спосіб визрівання людини.
— А де стали католиками люди, які заснували громаду?
— Групу заснував Едвард Вітковський. Проста людина, не політик. Жив у Кіровську Луганської області; його вже немає серед нас... Навіть не можу сказати, де він був охрещений, — у католицькій церкві чи православній, — але предки його, поза сумнівом, були католиками. Польської мови він не знав, польських молитов, здається, теж. Знав лише історію своїх предків. Наприкінці 1980–х він із величезним завзяттям сам їздив містами, розклеював на стовпах оголошення, що католики збираються там–то о такій–то годині. Так він організував більшість парафій у Східній Україні, в тому числі і в Луганську.
— Де була найближча звідси католицька церква за радянської доби?
— У Східній Україні, тобто на схід від Києва, не було нічого. І жодного католицького священика. Були в Західній Україні — так, інкогніто. Ховалися від влади; служили тільки по домівках. А тут ні священиків, ні монахів багато–багато років не було.
— Наскільки багато?
— Ще до революції діяв у Луганську костьол Різдва пресвятої Богородиці Діви Марії і храм із такою ж назвою. Ми назву не змінювали, повернулися до старого коріння. Храм не зберігся; не лишилося навіть його фотографій. Але ми знаємо, де він стояв. Там тепер японський ресторан і казино. Якщо не повністю на старому фундаменті, то, принаймні, на його частині.
— Із сусідами у вас які стосунки? Адже храм Різдва Діви Марії, як і переважна більшість немосковських храмів, збудований посеред т. зв. приватного сектору.
— Різні люди навколо живуть. Багато алкоголіків. Але навіть вони, після певного проміжку часу, зустрічають із повагою, доброзичливо. Та, можна сказати, від самого початку — без проблем.
— А з «колегами» з інших конфесій спілкуєтеся?
— Коли тільки приїхав сюди — чи то часу було більше, чи час був іншим — спілкувалися; можна навіть сказати — дружили. Були зустрічі з протестантами, з буддистами. Тут такі дискусії відбувалися!.. Молодь після розпаду Радянського Союзу перебувала в пошуку, все було цікаво. Кожен міг прийти, і вечори минали в гарячих суперечках. Потім усе закінчилося. Усе набуло інституційного характеру. Вони укріпилися, виросли. А з іншого боку — багато роботи, не лишається вільного часу. Хоча — шкода.
— Невже у вас немає помічника? Той же отець Олексій, що був із вами в Старобільську. Він хто, до речі?
— Українець. Мешкав у Запоріжжі. 27 грудня рукопокладений у священики. Тепер буде працювати зі мною в Луганську. Він закінчив семінарію в Городку Хмельницької області.
— А ваше рукопокладення відбулося тут чи ще в Польщі?
— У Польщі. Я там 13 років прослужив.
— Тобто ви священиком стали в 1980–му, саме в рік створення «Солідарності»...
— Але не я її починав (сміється). До речі, страйки тоді почалися не в Гданську, а в моєму рідному Любліні. Там є таке передмістя Свідник, літакобудівний завод. Першими застрайкували літакобудівники, потім до них приєднався міський і міжміський транспорт. Наскільки Церква в цьому брала участь... Але приїзд до Польщі Папи Римського Івана Павла ІІ у 1979 році дав полякам відчуття національної єдності...
— Ви з Іваном Павлом не перетиналися?
— Розмовляти мені з ним не довелося. Але... У 79–му я був іще дияконом. На зустріч виходили натовпи людей з усієї країни; треба було роздавати святе причастя, а священиків не вистачало. Тому залучили дияконів. Мені пощастило — я їздив із Папою, роздавав причастя. Тоді між нами, дияконами, було змагання — хто більше разів Папу в руку поцілує.
— І хто переміг?
— Був один такий диякон...
— Але ж ви хоча б до трійки «призерів» потрапили?
— Так... Тоді ще не трапилося замаху Алі Агджі, і доступ до папи був більш–менш вільний.
— Ніякого дива під час візиту не побачили?
— Ні, але він нас таки здивував. У Ченстохові, духовній столиці Польщі. Ми, молоді ще, валилися з ніг від утоми. Хоча й не в усіх заходах брали участь разом із Папою... Пішли ми помолитися перед іконою Божої Матері. Між іншим, ікона ця 700 років тому була написана в Україні. Так от, приходимо ми годині об 11–й вечора — а він молиться. Після такого дня напруженого! О шостій ранку ворота собору урочисто відкривають. Завжди збирається натовп, і ми, щоб устигнути, прийшли ще вдосвіта. Аби бути першими. А Папа вже стоїть перед іконою на колінах. Для нас це був шок: як він не втомлювався. І це — кожного дня!
— Питання насамкінець. Наскільки щирою, на ваш погляд, є віра новонавернених католиків з вашої луганської пастви?
— Як вимірюється релігійність... У Німеччині в лютеранську церкву на службу приходить два відсотки парафіян, а в католицьку — 15 відсотків. У Польщі немає міста, де б не було костьолу. Дійти від дому до храму — 10 хвилин. Торік оприлюднена офіційна інформація: на службу в неділю ходить 40 відсотків віруючих. Це дуже багато — раніше було 30 або 33. А тут, у Луганську, в неділю на службу приходить 70 відсотків парафіян. Хоча комусь треба з Ювілейного їхати (шахтарське селище на околиці Луганська. — Авт.) двома транспортами. А хтось за 100 км зі Свердловки їде. З жодною іншою країною, де в людей костьол поряд, порівняти не можна. Тим паче що тут, у цьому суспільстві, бути віруючим — то не жарт. Та ще й католиком. Тому якщо хтось тут наважується на прийняття віри — це серйозно. Поверхово налаштований тут не витримає.
До останнього — не вірилося. Не сподівалося, що люди, які десятиліття не ходили до старої церкви, прийдуть до нової. Але сталося. У день першої служби Божої (цьогоріч на Трійцю) в новозбудованій Свято-Покровській церкві в селі Літки, що на Київщині, ледь умістилися всі охочі. А церква велика, ошатна. >>
На День Конституції їхав у своє рідне село Куликів, аби у тамтешньому храмі на сороковий день віддати належне пам’яті свого родича Василя. По дорозі з Кременця згадував дні нашого спілкування... Водночас не міг позбутися невдоволення, що мушу переступити поріг церкви Московського патріархату. >>
Інцидент 8 травня («УМ» про нього вже писала), коли три найвищі чини УПЦ Московського патріархату«вшанували сидінням» захисників своєї і їхньої Батьківщини (серед яких половина загиблі) — спричинив хвилю шокового здивування і обурення. >>
Щодня ми бачимо реальні воєнні дії, які здійснює Росія проти України — обстріли «Градами», артилерійську зачистку мирних населених пунктів. Ми знаємо про «гуманітарну допомогу» з Росії, неспростовні факти постачання Кремлем на Донбас військової техніки та боєприпасів. Як даність уже сприймається інформація про регулярні російські війська на окупованих територіях. >>
Якби не повість Івана Франка «Борислав сміється», включена до шкільної програми, навряд чи багато пересічних українців дізналися б про невелике місто нафтовиків на Львівщині, де нині мешкає 35 тисяч осіб. Хоча насправді це — особливий населений пункт, єдиний у світі, побудований на промисловому нафтогазовому та озокеритному родовищах із численними джерелами мінеральних і лікувальних вод. >>
Цього року Великдень відзначали в один день усі християни. А всі православні церкви України, судячи з усього, ще й ідейно «майже разом». Адже Україна стоїть на порозі очікуваного, вимріяного і такого потрібного акту — об’єднання православних церков у єдину помісну Українську церкву. >>
