Футбольний клондайк між синіх гір

Закарпаття славиться не тільки своїми горами та вином, а й футболістами. Ціла плеяда київських динамівців золотих часів походить із найзахіднішого регіону України: Йожеф Сабо, Василь Турянчик, Стефан Рішко, Василь Рац, Іван Яремчук та багато інших. Але й для такого футбольного краю селище Ільниця є винятковим. Більше, певно, не знайдете в Україні села, двоє вихідців якого одночасно грали й забивали голи за збірну СРСР.

Ільницьке «дербі»: «Шахтар» — «Металіст»

Ільниця розкинулася за кілька кілометрів від райцентру Іршава. Велике село — більше 10 тисяч мешканців. Свого часу тут працювало кілька заводів і єдині на Закарпатті вугільні шахти. Футбол тут шанували здавна. Та так, що у вищій лізі області грали аж дві ільницькі команди — «Шахтар» і «Металіст». А одного разу навіть обидві примудрилися здобути медалі обласної першості!

Першим ільницьким відомим футболістом став Іван Улинець, який у 1970–х роках з’явився в ужгородській «Говерлі» (теперішнє «Закарпаття»). Хлопець виявився тямущим не тільки у футболі. Згодом здобув вищу освіту і керував спортивними справами в обласному центрі. Саме від Улинця стежку у великий футбол проклали й інші ільничани.

Дістатися з одного кінця села в другий потребує чимало часу. Але ми таки добрели у сніжну зимову пору до будинку Ярослава Пасулька, який про футбол в Ільниці знає все. Ще б пак! Старший брат відомого футболіста Віктора Пасулька теж пов’язав своє життя із футболом. Грав за місцеві команди, закінчив Львівський інститут фізкультури, десятиліттями працює тренером в Іршавській дитячо–юнацькій спортивній школі. Гравцем був пристойним. Ярослава свого часу навіть запросили на оглядини у київське «Динамо». Два місяці тренувався разом із відомими футболістами. Та тренери зупинили свій вибір на інших. «Ех, краще б мене на оглядини взяли в іншу команду!» — зітхає пан Ярослав, наливаючи у склянки рожевого вина власного виробництва. — Закріпився б у клубі вищої ліги і грав собі на здоров’я! А то відразу — «Динамо», краща команда республіки!..»

Обрав Москву? Зрадник!

Зате пощастило молодшому на три роки братові. «Говерла» взяла до себе юного Віктора Пасулька, бо з’явився припис, що в складі команди мають грати 17–річні. Юнак яскраво засвітився. Далі виступав за івано–франківський «Спартак», СКА (Львів). Після війська опинився у першоліговій «Буковині» (Чернівці). А там у 1982 році Віктора віднайшли одеські тренери.

«Чорноморець» тоді переживав важкі часи, плентався у хвості турнірної таблиці, тому й шукав молодих, яскравих. Півзахисник атакуючого плану відразу вписався у схему Віктора Прокопенка. Пасулько–молодший почав багато забивати, став улюбленцем одеської публіки. Здружився з хлопцями, зокрема з володарем «Золотого м’яча» Ігорем Бєлановим, у якого на весіллі був дружбою. Невдовзі Віктор і сам одружився. Дівчину взяв із рідного села.

Закарпатському футболістові стали надходити найзвабливіші пропозиції. Сватали його гранди радянського футболу — київське «Динамо» та московський «Спартак». Після третьої пропозиції Віктор погодився переїхати до Києва. Але сталася аварія на Чорнобильській АЕС, дружина була вагітною, і Пасульки обрали Москву.

У системі жорсткого протистояння «Динамо» й «Спар­така», що переростало в суперництво між Україною та Росією, вибір на користь московської команди прирівнювався ледь не до зради. Віктор згадував, що його навіть відмовлялися підвозити українські таксисти. А що творилося на традиційно «динамівському» Закарпатті! Навіть рідним діставалося.

У московському «Спартаку» Пасулько двічі ставав чемпіоном СРСР (у 1987 і 1989 роках). У 1988 році в складі збірної Союзу одягнув срібні медалі чемпіонату Європи. Рідкісний випадок, коли Ва­лерій Лобановський включив до складу збірної спартаківця, який відмовився перейти в «Динамо». Пасулько не підвів: забив гол англійцям.

Пасульки — гравці й фанати

Ми розглядаємо із паном Ярославом старі фото, на яких — молодий і сяючий брат Віктор. Ось він на весіллі Бєланова, ось на вшануванні чемпіонства «Спартака» поруч із Дасаєвим та Хідіятуліним, ось із дружиною та сином у Москві. Нарешті добираємося до німецьких знімків.

До Німеччини Пасульки переїхали в 1990 році. Тут Віктор грав за чимало команд, завершив кар’єру футболіста вже граючим тренером, закінчив тренерську школу в Кельні. Три роки тренував збірну Молдови. В його активі — перемоги над збірними Австрії, Білорусі. Згодом тренував азербайджанський клуб «Хазар», який підняв із низів турнірної таблиці до срібних медалей. Далі була робота в узбекському «Шуртані». Нині є помічником відомого німецького тренера Отто Рехагеля, який привів збірну Греції до золотих медалей чемпіонату Європи. Але Віктор весь час мріє про Україну. Каже, що із задоволенням потренував би рідне «Закарпаття» або «Чорноморець».

Ми йдемо з Ярославом Па­сульком на батьківське обійстя, де виростало четверо дітей. Усіх їх розкидало по світу, в Ільниці залишився тільки старший брат. Віктор уже громадянин Німеччини, Василь — підполковник міліції в Одесі, а наймолодша Ольга давно мешкає в Чехії. Тож на родинному обійсті нині самі батьки.

Доходимо до скромного будинку в урочищі Березники майже попід самим лісом. На дворі біля дерев’яної коптильні порається сивий чоловік у в’язаній шапочці та спортивному костюмі «Адідас». Попри свої роки, виглядає підтягнутим. Потріскують полінця, приємний запах вудженого м’яса звабливо лоскоче ніздрі. Знайомимось.

«Ми ніколи не забороняли хлопцям грати у футбол, — долучається до розмови мати, Олена Дмитрівна, накладаючи на стіл свіжі свинячі делікатеси. — Як прийдуть зі школи, то весь день м’яча ганяють. Батько в нас — завзятий уболівальник», — киває вона на чоловіка.

Хоч Василь Васильович у футбол грав лише за рідний Малий Раковець, та пристрасть залишилася у нього на все життя. Був не просто вболівальником ільницьких команд, а й командним лікарем (працював фельдшером на місцевому заводі зварювального обладнання).

«А я ще пам’ятаю, як ми слухали в центрі села трансляцію матчів по радіо! Телевізорів тоді не було», — пригадує з посмішкою Пасулько–старший. «Я коли Вітю сварила, що пропадає цілий день на полянці, він мені відказував: «Ану ж увидите, мамо, я ще буду в телевізорі грати!». Але ми в то не вірили», — сміється мама.

Пасульки справді жили футболом. Старший Ярослав, який нині тренує діток в Іршаві, обморозив собі школярем вуха і руки, граючи в Хусті на змаганні серед зими. Ледве виходили. Дякувати Богові, і батько, і мати — медики.

Олена Дмитрівна була патронажною сестрою в Ільниці, всі немовлята пройшли через її руки. Немає в селі хати, де б вона не побувала. Не одного сусіда у смерті вихопила.

Розповідає, що останніми роками Віктор із дружиною та двома синами обов’язково додому навідується. Живуть вони в містечку під Кельном. Онук Максим відслужив альтернативну службу в німецькій армії.

Ільницькі трофеї і футбольний ліцей

Ми пригадуємо інших ільницьких футболістів. Зокрема, нападника Івана Гецька, який був зіркою в багатьох командах. І в «Чорноморці», з яким здобув Кубок СРСР, і в ізраїльському «Маккабі», де виборов чемпіонство й Кубок країни, і в львівських «Карпатах», і в «Дніпрі», і в харківському «Металісті». Іван Гецько, на відміну від Пасулька, встиг пограти як за збірну СРСР, так і вже незалежної України. До того ж, став автором першого гола української збірної у ворота угорців (квітень 1992 року).

Іван забивав багато. Двічі ставав «срібним» бомбардиром чемпіонату України, поступаючись в один–два м’ячі Шевченку. Встановив кілька рекордів: автор першого хет–трику нашого чемпіонату, єдиний футболіст, який двічі забив по чотири голи. Нині Гецько — один із тренерів «Чорноморця». До слова, його брат Сергій теж достойно грав в ужгородському «Закарпатті».

Але й на цьому футбольні скарби одного села не вичерпуються. В Ільниці народився і виріс багаторічний капітан «Говерли», а згодом «Закарпаття», улюбленець ужгородської публіки Михайло Ловска, який був справжнім естетом на футбольному полі. У 27 років його запросили на оглядини в київське «Динамо», але вік уже був не той. Тож Михайло вирішив за краще виходити на поле у формі улюбленого «Закарпаття», ніж чекати щастя на довгій лаві запасних у Києві.

Нині в Ільниці працює єдиний на все Закарпаття футбольний ліцей. Талановиті хлопці з цілого району займаються під керівництвом колишніх майстрів шкіряного м’яча, продовжуючи справу уславлених земляків.