Четверте Різдво для четвертої влади

Перший міжнародний культурно–мистецький фестиваль «Різдво в Карпатах» стартував у січні 2004–го з ініціативи прикарпатського «губернатора» Михайла Вишиванюка. Тоді в курортне Яремче з’їхалося понад сотню українських та зарубіжних медійників, котрі згодом рознесли по світу захоплюючі враження від обрядових дійств тутешніх горян і привабливості зимових Карпат.

Організований обласною владою за спонсорської підтримки гірсько–лижного курорту «Буковель», нинішній фестиваль, що тривав із 13 по 16 січня, став четвертим за ліком й особливим за значимістю, адже відбувався він через п’ять місяців після катастрофічної повені. Те страшне лихо завдало не тільки величезних матеріальних збитків прикарпатцям, але й зрикошетило по туристичному іміджу краю. Та цьогорічне «Різдво в Карпатах» у всій красі продемонструвало, що від руйнацій липневої стихії вже й сліду не лишилося, а такої м’якої, зі щедрим снігом зими в горах, мабуть, не було років із десять. Що ж до розмаїття автентики, то з Івано–Франківщиною взагалі не може змагатися жодна область України, адже тут представлені обряди, звичаї та традиції чотирьох етнорегіонів — Гуцульщини, Бойківщини Покуття та Опісля.

У Карпати по сіль. На трамваї

Після зустрічі старого нового року на яремчанській турбазі «Карпати» в товаристві самодіяльних фольклорних ансамблів журналістам запропонували на вибір «податися в народ» за чотирма маршрутами, що пролягали вже згадуваними етнорегіонами. Цього разу «Україна молода» вирішила побувати в гостях у бойків Долинщини та Болехівщини, оскільки гуцулів традиційно більше показує й описує журналістська братія. Зате бойки частіше по–дружньому кепкують зі своїх східніших братів. Один з останніх жартів — про стільниковий зв’язок. Мовляв, мобільні телефони у гуцулів — це триметрової довжини трембіти, котрі вони дотепер носять із собою по горах, аби передати певну інформацію на кілька кілометрів. А ось бойки виявилися кмітливішими, бо обзавелися компактнішими «мобілами»–сопілками з мелодійнішим набором звуків...

За короткий січневий день, звісно, неможливо побачити все розмаїття природних скарбів і матеріальної культури мешканців Болехова — міста обласного підпорядкування, та Долинського району, де зосереджені дві із семи курортних зон Прикарпаття, легендарні Скелі Довбуша та всесвітньо відомий Гошівський чоловічий монастир, що відроджується після пограбування і руйнації в 1950 році військами НКВС. Долинську сіль, яка в часи Київської Русі цінувалася вище за золото, ще на початку ХІ століття возили в Київ великому князю Ярославу Мудрому, котрий обдаровував нею найповажніших монархів Європи. Нині в урочищі Свалява, на 19–му кілометрі маршруту «Карпатського трамвая», що возить туристів малодоступними гірськими місцями, зберігаються залишки родовища, з якого добували сіль тисячоліття тому.

— Поїздка вздовж річки Мізунки на такому, як ми кажемо, бойківському кабріолеті — це проект відродження малої вузькоколійної залізниці, започаткованої в наших краях ще в 1898 році, — розповів «УМ» заступник директора товариства «Карпатський трамвай» Любомир Яцків. — Торік ми перевезли гірським маршрутом, де не проїде жодний інший вид транспорту, понад 3,5 тисячі туристів. Невдовзі, окрім оглядового вагона, до трамвая плануємо приєднати спальний вагон та вагон–кафе, тобто мандрувати Карпатами можна буде з максимальним комфортом.

Куди не глянь — бойки

Бойківщина — етнографічний регіон, до складу якого входить понад десять суміжних районів Львівщини, Закарпаття та Прикарпаття. На Івано–Франківщині цілком бойківськими вважають місто Болехів, Долинський та Рожнятівський, частково Богородчанський і Калуський райони. Плеяду найвідоміших бойків очолюють уродженець Нагуєвичів Іван Франко, гетьман Петро Конашевич–Сагайдачний, ректор Болонського університету часів Відродження Юрій Дрогобич, отець Августин Волошин. Відомо, що й Тарас Шевченко мав частку бойківських генів, бо родинні корені його матері Катерини сягали карпатської Сколівщини.

Про особливості побуту, ремесел і культури бойків у концентрованому вигляді можна дізнатися з експозицій Музею Бойківщини імені Тетяни та Омеляна Антоновичів, котрий постав у центрі Долини завдяки фінансовій підтримці сім’ї цих самовідданих меценатів, життєдіяльність яких заслуговує окремої розповіді. Якщо коротенько, то Омелян народився перед Першою світовою війною в селі Одиниці, поблизу Долини. Сімнадцятирічним юнаком вступив в ОУН, а в часи окупації за вироком гітлерівської Феміди відбував покарання в берлінській в’язниці. Після падіння фашистської Німеччини закінчив Празький університет, отримавши вчений ступінь доктора права. Оскільки дорога на батьківщину, де господарювали «совіти», йому була закрита, подався за океан. Там разом із дружиною–українкою Тетяною, яка стала одним із впливових медичних фахівців Пентагону, здобув визнання. Уже на схилі літ подружжя Антоновичів вклало мільйони доларів у спорудження музею Бойківщини, реконструкцію відомих наукових бібліотек Львова і Києва. Помер великий український патріот торік, на 95–му році життя. Похований на Личаківському цвинтарі, куди ще встиг перевезти з Америки прах своєї дружини.

Фольклор як генератор енергії

Ревне поклоніння Господу Богу і шанування прадавніх звичаїв та обрядів, що визнають відомі етнографи, віддавна вважаються базовими рисами ментальності бойків. Хоча в них, як і в усіх українців, цикл різдвяних та старо–новорічних свят відбувається за «канонічним» сценарієм з елементами дохристиянських забав, майже в кожному бойківському селі вертеп, «Маланка», святкування Василя позначені неповторними колоритом і вигадкою. Обрядові дійства у виконанні фольклорних колективів Лолина, Болехова і Тисова зачарували журналістів, особливо представників східних і південних регіонів держави. Так невимушено самодіяльні актори почуваються тому, що вони не грають ролі, а природно на певний час перевтілюються в образи своїх дідів і батьків. Для них кептар, личаки і черес — не притрушений пилюкою сценічний реквізит, а вбрання, що нагадує про рідне, дороге серцю минуле.

— У нашому Лолині, де Іван Франко знайшов своє перше кохання, більше півтисячі дворів, і в кожній оселі зустрічають Святвечір із дванадцятьма стравами, — охоче розповіла «УМ» про традиції свого села керівник тамтешнього фольклорного колективу Галина Горячик. — А зранку на Різдво Лолин оживає колядками: діти невеличкими гуртами колядують під хатами, а дорослий вертеп іде селом, не минаючи жодної оселі. Віншуємо і старих, і малих, й одиноких. Це дає величезний заряд енергії на цілий рік. У нашому колективі — 46 учасників: від п’яти до сімдесяти років. Окрім зимових обрядів, ми, за давнім звичаєм, святкуємо Івана Купала, проводимо вечорниці та бойківські весілля.

Побожні бойки щиро вірять у те, що душі предків не тільки навідують їх у ніч перед Різдвом, аби причаститися залишеними на столі після Святої Вечері стравами, а й радіють, коли бачать, як нащадки шанують давні звичаї та обряди. «Коли ми одягаємо традиційні бойківські строї і починаємо співати, то здається, що робимо найважливішу в житті справу», — стверджує Іван Гончар, учасник фольклорного ансамблю із приміського села Тисів, який дуже ефектно перевтілився в Маланку.

«То їхня душа співає, — хвалить своїх талановитих земляків міський голова Болехова Зенон Макота. — Їм же ніхто з бюджету й копійки не платить. Та за гроші хіба так заспіваєш? Ні, і ще раз — ні».