Нормальний «пацюкізм»

Що й казати, враження неприємне. Однак, спостерігаючи за поведінкою деяких депутатів від «пропрезидентської» фракції НУНС останнім часом, розумієш, що не варто ні дивуватись, ні обурюватись, адже це — нормально. Це — нормальний «пацюкізм».

Багато хто чув про таку прикмету: якщо пацюки тікають з корабля — він приречений потонути. Дії людей, які донедавна «офіційно» виставляли себе як «ющенківці», свідчать про те, що навіть «найближче оточення» вже не вірить у спроможність В. Ющенка впливати на ситуацію і поборотися за другий термін своїх повноважень. Здається, його вже остаточно «списали з рахунків»... А раз так, то навіщо за нього триматися? Тікаймо, поки є куди!

Проте знаючі люди стверджують, що розповіді про надприродне чуття пацюків — лише казка, міф, придумка. Нічого вони не відчувають і чудово тонуть разом із кораблями. А якщо залишають їх, то з іншої причини — нічого їсти (бо все, що було, вже з’їли), а десь поруч пахне смачненьким. То чи варто дивуватися з поведінки депутатів? Та навіщо їм ті дострокові вибори, якщо вони на п’ять років непогано прилаштовані; а чи в опозиції, чи в коаліції — яка різниця? «Корито» одне і теж, а з якого боку до нього підходити — це непринципово. «А як щодо вашого Президента?» — «Та кому він здався, той Президент, що з нього тепер візьмеш? Він уже все — «бита карта»... Тож уперед, за новими політичними «зірками», за новими «героями нашого часу». За орденами, посадами, грошима та іншими матеріальними ознаками благополуччя й успіху!

Як дивитися на все це Віктору Андрійовичу? Йому, напевне, зараз зовсім невесело. Хоча, з іншого боку, воно й на краще — чим менше пацюків на твоєму кораблі, тим більше їх стає на кораблі конкурента. А як вони там будуть себе поводити — спрогнозувати не важко. Врешті–решт, доля корабля, що потрапив у шторм, ніколи не залежала від пацюків. Його може порятувати лише команда на чолі з капітаном, який знає, що треба робити, і дає потрібні накази.

Хоч і прикро від баченого, але відчуваю якесь психологічне полегшення: люди, які мені завжди були глибоко несимпатичними, нарешті скидають маски і показують свої справжні обличчя (якщо язик повернеться назвати це обличчям). Нарешті від Ющенка відпадають — як п’явки, що насмокталися — ті «любі друзі», які «навісились» на нього ще у 2001—2004 роках; які побігли до Ющенка тільки тому, що в нього були реальні шанси стати Президентом, які товпились, «щоб поближче стати»... Вітер змінився, тож природно, що зараз вони тікають.

І це добре, бо нарешті зникне щільне оточення «любих друзів», яке всі роки ізолювало В. Ющенка від його справжніх прихильників і що висіло на шиї, як пудові вагарі, яке паразитувало на Президентові задля задоволення своїх шкурних інтересів. Коли зникають фальшиві «друзі», нарешті починають помічати справжніх. Не скажу, що всі, хто ще залишився, — «шоколад», але «процес іде». Сподіваюся, що з часом і дехто з нинішніх побіжить. Бо своїми «ведмежими послугами» вони стільки шкоди наробили...

Що міг би порадити Віктору Андрійовичу? Робити свою роботу. Україна перебуває в кризі, переживає дуже скрутні часи. Є чим займатися, справ вистачить для всіх. До кінця повноважень ще цілий рік, зробити можна дуже багато. Для країни, для людей. Надто ж не перейматися думками про другий термін, не зважати на шкурні інтереси свого оточення, не боятися «образити» когось із них, щоб, не дай Боже, не побіг. Та нехай біжать. Чим менше буде поруч «ненаситних утроб», тим легше буде нагодувати людей.

Євген ШУЛЬГА,
історик