Михайло Рєзникович: Будь-яка професія в театрі як гончарне ремесло — передається з рук у руки

      У наш час перемоги піару над розумом процес відділення зерна від полови є реально складним навіть для того, хто вважає себе людиною ерудованою і адекватною. Протистояти зовнішнім факторам сьогодні — це гамлетівське «бути чи не бути» у якомусь енному ступені, рішення якого під силу знайти лише геніальному математику. Для того, щоб проілюструвати цю ситуацію прикладом із мистецтва, досить згадати хронічні суперечки адміністрації та літературної частини, властиві сьогодні чи не кожному нашому театрові. Тоді як адміністратор у боротьбі за касу наполягає назвати чергову прем'єру якось інтригуюче-звабливо, аби спокусити глядача, завліт відстоює здоровий консерватизм і просить не знущатися з авторитетної драматургії у такий ганебний спосіб. У Національному театрі імені Лесі Українки баланс витримувати вміють — афіша, що рясніє привабливими назвами, тут зовсім не яскравий фантик, а змістовний путівник для театралів, які можуть обирати між комедіями, драмами, виставами, де потрібно напружувати свою уяву й розкодовувати кожну мізансцену або ж спектаклем-святом, схожим на феєрверк.

      Десять років тому художнім керівником театру імені Лесі Українки став народний артист України, режисер Михайло Рєзникович. Це для вічності десятиліття — «лишь взмах ресниц», театр же за цей відрізок часу може змінитися дуже суттєво...

      — Михайле Юрійовичу, який настрій у ювілейний рік? Що встигли за ці десять років, а що відклали на завтра?     

      — До ювілеїв я ставлюся негативно — у будь-якому ювілеї є солідна частка фальшу... Що стосується того ювілейного моменту, про який сказали ви — те, що я десять років керую театром, то про нього навіть не думав. Говорити про це складно... За цей час до театру прийшло багато молоді, прийшли артисти середнього покоління. Завдання тоді було одне: зіграти трупу. Щоб артисти працювали на спільний результат, щоб вони відчували один одного, розуміли один одного... Наскільки це нам вдалося — вирішувати глядачам. Мені здається, дещо вдалося. Особливо зважаючи на деякі наші спектаклі останніх років  — «Насмішкувате моє щастя», «Дерева помирають стоячи»...

      — А що вам найбільше запам'яталося тоді, десять років тому?

      — Я прийшов до театру, коли в ньому були тільки три артисти від 35 до 45 років. Дві жінки й один чоловік. Це катастрофа. А те, що до цього за 25 років театром керувало 13 головних режисерів, — це ще одна катастрофа.  І природно, що ніхто з них не думав, не міг думати  у відведений йому час ні про майбутнє, ні навіть про теперішнє. Наповнення трупи не було, колектив артистів сильно постарів... Ми почали цей процес, паралельно почали ставити вистави. За цей час, як на мене, у нас були безсумнівні перемоги, одна з яких — вистава «Камінний господар», вона у нас іде з глядацьким успіхом, з успіхом у критики ... З цим спектаклем ми з величезним успіхом виступали в Санкт-Петербурзі, у Москві... У нас виникло покоління акторів середнього віку, акторів цікавих, потужних — це і Віктор Сарайкін, і Юрій Гребельник, і Віктор Алдошин... До нас прийшов, як на мене, талановитий актор Олександр Гетьманський. У нас цікаво працює Станіслав Москвін, у нас цікаві молоді героїні Наталя Доля, Ольга Кульчицька, Анна Наталушко і цей перелік можна продовжувати й продовжувати — боюся навіть когось образити, якщо пропущу чиєсь прізвище. Ми намагаємося працювати далі, сповідуючи принципи психологічного театру для людей. Сьогодні, у цій економічній ситуації, це не просто. Але, судячи з наповнюваності глядацького залу, відгук у глядачів ми знаходимо.

      — Проблема стариків і молоді завжди була для театру особливою. У Російської драми вистачає поваги до старших акторiв і уваги до молоді?

      — Мені здається, вистачає. Ми завжди намагаємося зайняти наших літніх акторів у репертуарі, якщо їм під силу ця роль, хоча ролей вікових, як правило, не так і багато. А що стосується молоді, то вона грає навіть більше, ніж потрібно. У нас є студія молодих акторів, кожен рік вони показують самостійні роботи, крім того, що зайняті в репертуарі, займаються акторським тренінгом. У результаті цих показів кращі їхні роботи потім трансформуються у репертуарні вистави — серед таких, наприклад,  «Татуйована троянда». Ми в театрі даємо шанс усім, хто хоче працювати. А хто не хоче?.. Це вже його справа...

      — Михайле Юрійовичу, з 1971 року ви викладаєте режисуру та акторську майстерність у Київському театральному інституті. «Я — учень Рєзниковича» — що стоїть за цією фразою? Підвищені зобов'язання та відповідальність чи такий собі аванс, багатообіцяючий бонус у подальшій кар'єрі?

      — Навіть не знаю... Я б казав не про своїх учнів, а про тих, хто у мене вчився. І ті, хто в мене вчився, діляться на кілька категорій. Одні взяли творчі й моральні критерії, які я намагався їм викладати; інші — лише творчі... І життя в них у театрі складається по-різному. Ви знаєте, вісім років тому я випустив прекрасний курс. Майже всі випускники цього курсу побували в театрі. З них у театрі залишилося двоє, хоча всі були надзвичайно талановиті. Але людські якості, моральні якості, відсутність працездатності  не дали їм можливості, не дозволили їм залишитися, і вони змушені були піти. З іншого боку, до нас прийшла Наталя Доля, яка вчилася у Рушковського і стала в нашому театрі прекрасною героїнею... А є ті, хто вчилися у мене і стали гарними акторами, — Кирило Кашліков, Дмитро Савченко, Ольга Кульчицька, а є ті, які не стали...

      — Ви їх прогледіли?

      — Ні, чому я їх прогледів — вони самі себе прогледіли. Одного таланту, для того щоб стати актором театру, мало. Потрібно розуміти, потрібно працювати, постійно крутити педалі своєї майстерності. Вміти працювати в колективі, усвідомлювати себе членом цього колективу, бо театр —  мистецтво колективне. Якщо сукупність цих якостей відсутня — актор не відбудеться, навіть якщо на біологічному рівні він для цієї професії може підходити ідеально.

      — Як ви ставитеся до роботи акторів Російської драми поза театром?

      — Нормально. Якщо це не заважає — будь ласка, працюйте. Якщо заважає і дуже — давайте вибирати. Поки що таких випадків, коли вибирають не на користь театру, не було. Але навіть якщо б вони й були, я б це зрозумів. У принципі, це природний процес. У Москві  актори часто обирають не на користь театру. Якби в нас трапилося таке — я б лише сказав «Дай Боже». Якщо актор знайшов цікавіше середовище існування, ефективніше, як для нього, місце застосування свого таланту — чому ні? Хоча якщо тобі добре в театрі — ніколи не йди  звідси, думаючи, щось десь тобі буде краще,  якщо ж погано — іди і шукай своє місце в житті, в мистецтві.

      — Такі серйозні прикметники в назві театру як «національний», «державний», «академічний» , напевне, не надто уживаються з якимись експериментальними ідеями і бажаннями?..

      — Це непросто, але ми намагаємося. З одного боку, у нас є вистава, якою, мені здається, ми можемо пишатися — це «Камінний господар», ми вже вп'яте звертаємося до цієї п'єси Лесі Українки. Свого часу головний режисер Костянтин Хохлов у 1939 році відкрив «Камінного господаря» як сценічну п'єсу. Саме тому уряд України у 1940 році присвоїв театру ім'я великої поетеси.  Раніше її вважали п'єсою для читання, спроби поставити «Камінного господаря» на сцені були невдалими. Ми поставили його і, як на мене, це серйозна духовна вистава,  гідна репертуару академічного національного театру. Ми поставили «Насмішкувате моє щастя» — вистава про Чехова, а водночас і про нас... Це прекрасна духовна драматургія, колись цей спектакль ішов у нас протягом вісімнадцяти років, зараз ми знову його поновили. Ми поставили «Вовки і вівці» Островського — як на мене, такою виставою може пишатися будь-який театр. Міністр культури Російської Федерації Михайло Швидкой запросив цей спектакль до Москви, у жовтні ми матимемо приємність показати «Вовків та овець» у Москві. Ми поставили «Дерева помирають стоячи», де прекрасно грають наші корифеї Валерія Заклунна та Юрій Мажуга... Це — один напрям нашого театру. Але водночас ми відкрили сцену «Під дахом» і випустили прем'єру «Олександр Вертинський. Бал Господній». Євген Лунченко грає цю виставу на повній віддачі, і у нас уже за місяць немає квитків. Так ми експериментуємо.  Ми випустили на цій же сцені виставу за п'єсою молодого російського драматурга Івана Вирипаєва «Валентинів день» — і це також своєрідний експеримент у сенсі форми, акторської подачі. Такі експерименти ми можемо собі дозволити. 

      — «Валентинів день» — назва романтична...

      — З цією п'єсою у нашого театру особливі стосунки. Вирипаєв писав її, відштовхуючись від п'єси Рощина «Валентин і Валентина», написаної тридцять років тому.   Так вийшло, що я був присутнім при тому, як створювалася ця п'єса, — ми жили з Рощиним в одному гуртожитку в Москві, він читав мені її рукопис. Я почав роботу над п'єсою у 1971 році, там були зайняті молоді Наталя Ковязіна, Лариса Кадочникова, Анатолій Пазенко... Тоді Міністерство культури закрило нашу виставу, назвавши цю п'єсу неповноцінною, брутальною, з дрібною темою і проблематикою. Але водночас «Валентин і Валентина» йшла у двох театрах Москви — МХАТі і «Современнике» ... І ось через тридцять років ми взяли до роботи «Валентинів день», у якому є цитати з «Валентина і Валентини»...

      — Російська драма сьогодні має найбільшу кількість сценічних майданчиків у Києві — три плюс оренда залу консерваторії. Як почуваєтеся у ролі «сценовласника», ідей і потенціалу вистачає?

      — Не хочу зараз вдаватися у подробиці, але від оренди залу консерваторії ми змушені були відмовитися ... Та й особливо заздрити нам немає ніякого сенсу, оскільки три сцени — це дуже відносно. Театр у фойє можливий лише тоді, коли  не йде вистава на основній сцені — це, як правило, денні або ранкові вистави. Одне заперечує інше. Хоча нам сьогодні реально не вистачає ще однієї сцени з пристойним глядацьким залом. Сцена «Під дахом» у нас може вмістити не більше 65 глядачів.

      — Михайле Юрійовичу, людям мистецтва, як відомо, амбітності не позичати. Тримати баланс між претензіями актора й інтересами театру вдається без ускладнень?

      — Баланс тримаємо, але це непросто. Хоча що таке амбіції? Є творчі амбіції, а є амбіції від глупоти. Амбіції від глупоти, від того, що людина дуже перебільшує свої можливості, рівень свого обдарування, вони шкідливі для театру. І я ще раз хочу сказати: якщо людина іде в театр, то вона повинна розуміти, що це мистецтво колективне. Якщо він не може працювати у колективі, якщо він не може підкорити себе справі, то навіть за найбільшого таланту актор не впишеться у ансамбль театру... Це всі ті складові, без яких театр існувати просто не може.

      — Як ви ставитеся до розмов у пресі чи в кулуарах про кадрову політику театру. Минулої осені, наприклад,  багато говорили про те, що Рєзникович звільнив першого красеня Російської драми, талановитого Дмитра Лаленкова, неактивно залучає до репертуару Ольгу Сумську...

      — З Лаленковим ми не продовжили контракт через цілу низку творчо-виробничих проблем. Що стосується Сумської — її життя в театрі було не досить активним, у неї були інші пріоритети: кіно, телебачення... Але зараз Сумська отримала прекрасну роль у спектаклі «Маскарад». А щодо розмов у пресі... Знаєте, ще Пушкін колись сказав: «Якщо в Росії скасують цензуру — я разом із родиною емігрую в Константинополь». Безсоромність і непрофесіоналізм деяких людей, які полощуть брудну білизну і думають, що пишуть про театр, межі не мають.

      — Чи зміниться цього року ваше ставлення до «Київської пекторалі», яку ви в минулі роки принципово ігнорували?

      — Ні, не зміниться. Нам ось нещодавно надійшов лист із оргкомітету «Київської пекторалі». Пишуть, що так мовляв і так, на першому етапі ми включили Валерію Заклунну, Тетяну Назарову, Ларису  Кадочникову, Наталю Долю, режисерів наших, але, оскільки ви відмовляєтеся брати участь у «Київській пекторалі», з подальшої боротьби ми цих номінантів викреслюємо. Ми сказали: «І добре». Розумієте, якщо в Москві є десять театральних премій, то принаймні одна з них буде і авторитетною, і серйозною. А коли в Києві одна-єдина — то в ній мусить бути найвищий рівень професіоналізму. Якщо ж такого ми не спостерігаємо — брати участь у такій премії просто несерйозно. Ми ні на кого не ображаємося, ні до кого не маємо ніяких претензій. Просто хочемо займатися своєю справою.

      — Ви вважаєте людей, що входять до експертної ради «Київської пекторалі», недостатньо професійними?

      — Я вважаю, що люди, які займаються оцінкою результатів, іноді переймалися не творчістю, а чимось зовсім іншим. Те ж саме існує в Москві: Михалков три роки тому попросив зняти його кандидатуру з номінантів на «Ніку», а Галина Волчек взагалі вважає, що її театр ніколи не брав і не братиме участі в «Золотій масці». Нічого страшного в цьому немає. Останнім часом ми були свідками такої вражаючої невідповідності лауреатів  рівню їхнього професіоналізму — тут просто коментувати нічого. Коли в обговоренні номінантів на «Оскар» беруть участь п'ять тисяч експертів — то це одне... Ну не п'ять тисяч, хоча б сто осіб... А коли це вирішується дуже кулуарно — це завжди суб'єктивно. Коли згадати історію, все почалося з того, що в сорок восьмому було знищене ціле покоління театральних критиків у Києві. Олександр Борщаговський поїхав до Москви, Сахновський-Панкєєв — до Ленінграда, прекрасні театрознавці Яків Ган і Йосип Кисельов були  настільки перелякані системою, що замовкли раз і назавжди. Зараз цю історію відтворювати надзвичайно складно. Будь-яка професія в театрі — як гончарне ремесло, вона передається з рук у руки.

      — Тож нерви, які номінанти «Пекторалі» витрачатимуть на переживання стосовно того, оберуть чи не оберуть, вам згодяться для нових спектаклів і гастролей? 

      — Так. У жовтні ми поїдемо в Москву, влітку, швидше за все — у Севастополь, нещодавно нас запросили до Туреччини — хочемо повезти туди виставу «Справжній мужчина на початку тисячоліття», яка в нас пройшла уже 110 разів. Можливо, візьмемо участь у фестивалі сучасної драматургії у Німеччині. Сподіваємося у цьому році поставити «Маскарад» Лермонтова. У травні випустимо комедію «Занадто одружений таксист». І приступаємо до репетицій п'єси « Наполеон і Корсиканка» — вона вже йде в інших театрах міста, ми спробуємо не позмагатися, а просто запропонувати свою версію. Художник-постановник цього спектаклю — прекрасний художник Давид Боровський.

      — А в ролі Наполеона — не Олександр Гетьманський випадково? (Гетьманський — виконавець ролі Наполеона у виставі «Корсиканка» Театру драми і комедії. — Авт.)

      — Ні, не Гетьманський точно, він у нас буде «занадто одруженим таксистом».