Михайло Рєзникович: Будь-яка професія в театрі як гончарне ремесло — передається з рук у руки
У наш час перемоги піару над розумом процес відділення зерна від полови є реально складним навіть для того, хто вважає себе людиною ерудованою і адекватною. Протистояти зовнішнім факторам сьогодні — це гамлетівське «бути чи не бути» у якомусь енному ступені, рішення якого під силу знайти лише геніальному математику. Для того, щоб проілюструвати цю ситуацію прикладом із мистецтва, досить згадати хронічні суперечки адміністрації та літературної частини, властиві сьогодні чи не кожному нашому театрові. Тоді як адміністратор у боротьбі за касу наполягає назвати чергову прем'єру якось інтригуюче-звабливо, аби спокусити глядача, завліт відстоює здоровий консерватизм і просить не знущатися з авторитетної драматургії у такий ганебний спосіб. У Національному театрі імені Лесі Українки баланс витримувати вміють — афіша, що рясніє привабливими назвами, тут зовсім не яскравий фантик, а змістовний путівник для театралів, які можуть обирати між комедіями, драмами, виставами, де потрібно напружувати свою уяву й розкодовувати кожну мізансцену або ж спектаклем-святом, схожим на феєрверк.
Десять років тому художнім керівником театру імені Лесі Українки став народний артист України, режисер Михайло Рєзникович. Це для вічності десятиліття — «лишь взмах ресниц», театр же за цей відрізок часу може змінитися дуже суттєво...