Олександр Пономарьов: «17 миттєвостей весни» українською дублювались на моїй студії

За останні два місяці всі глянцеві журнали України надрукували фотосесії, звіти зі світських вечірок, гороскопи зі співаком Олександром Пономарьовим і його дружиною Вікторією. Пара підходить за всіма параметрами гламуру — вони молоді, вродливі, модно вбрані; він успішний, розсудливий, до того ж кумир, вона романтична, струнка, завжди усміхнена. Втім глянцевий сироп з однаковим лиском покриває (урівнює!) і талановитого вокаліста (тенісиста, фінансиста, юриста, артиста) і повну нездару, запіарений нуль: ніколи в глянцевому форматі не відрізниш першого від другого — редактори й журналісти там, слава Богу, добре навчені, й «добрий фей» фотошоп не відмовить жодному з селебрітіз. Але всі мої колеги, повірте, точно знають, з ким із публічних людей можна поговорити про поезію, політику, історію і музику, а в кого марно запитувати щось, крім «де ви купили цю офігітєльну сукню» або «яка нині погода на Балі?». У Пономарьова цікаво було дізнатися багато речей: як він, людина, що співала Гімн України на «помаранчевому» Майдані, оцінює нинішню політичну ситуацію, як вписався в новий бізнес — дублювання іноземних фільмів українською мовою, чи не збирається в депутати, чи дружить із давніми друзями — Ряшиним, Богуцьким, Кузьмою, як збирається відзначати «20–річчя творчої діяльності». І коли він у своєму дорогому костюмі, який на ньому ідеально сидить, схоплюється з дивана і роздратовано, з притиском каже «Послухайте» і крокує кабінетом, тріскається блискуча глазур, і ти бачиш живу людину, впевненого в собі чоловіка, амбіційного, з переконаннями і без ілюзій. А коли він знижує голос і каже: «Це був дуже важкий час — померла мама, Олена сказала: «Я полюбила іншого», — з’являється той інший — лірик, який здебільшого виходить тільки на сцені. «Хороше вийшло інтерв’ю», — крякає Пономарьов, дивлячись на годинник, який показує доволі пізній час. «Хороше», — думаю собі я...

Два альбоми і кадри на «Євробачення»

— Олександре, минулого року народ помітив, що вам слід було б святкувати «15 років творчої діяльності», якщо рахувати від першої премії на донецькій «Червоній руті». Принаймні це привід для великого сольного концерту.

— Я збирався робити концерт наприкінці року, але криза трохи поправила наші плани — нічого, зроблю в 2009–му. Я хочу зробити тур по Україні, бо востаннє їздив із концертами по країні аж у 2000 році.

— Зважаючи на таку велику перерву, це буде просто сольний звітний концерт чи велике постановочне шоу?

— Не буду загадувати і розповідати щось наперед, зараз усе настільки залежить від стану нашої економіки і глибини кризи... Ви ж самі бачите, що робиться з доларом, банками, кредитами і цінами. Людям, здається, не до концертів, недарма ж є така приказка «Буде хліб — буде і пісня», тобто, хліб спочатку... У мене записано багато пісень, є що показати на «ювілейному концерті» — з цим проблем немає, а як возити декорації, музикантів, інструменти, подивимось.

— До речі, ви працюєте тільки з сесійними музикантами чи є постійні, на зарплаті?

— Я працюю і з тими, і з іншими. На запис альбомів, звичайно, запрошую сесійних, це нормальна практика в музичному середовищі.

— Я йшла на інтерв’ю і згадувала ваші ранні твори, по суті хлоп’ячі, але дуже красиві і складні музично — «Кохання сірооке», «Ностальгія». Ви виконуєте їх хоч іноді на концертах?

— Ні, а навіщо, коли в мене багато нових пісень, вони, слава Богу, приходять, пишуться, і люди хочуть слухати щось нове, а не твори 15–річної давності. «Кохання сірооке» можна було б переспівати — вона не застаріла, я її дуже любив, а «Ностальгія», яка вам так подобається, залишилася в тому часі. До речі, на цьому MP3 диску (Олександр іде в куток кабінету і з ящика, наповненого дисками, дістає один, запакований у целофан) є всі ті пісні, про які ви говорите і багато інших, тут можна послухати.

— Ви підписали контракт на продюсування зі співачкою Торі Джой. Це ваш перший продюсерський досвід?

— Другий, першим був Юрко Юрченко. З Вікторією, тобто Торі, все вийшло спонтанно і... поступово. Вона писалася у нас в студії, я бачив її вокальні дані, потенціал, до того ж Вікторія, як і я, сама пише музику і вірші, як і я, колись співала в ресторані, а ресторан, я вам скажу, це колосальна школа. Там не будуть слухати безголосого співака, який не може знайти контакту з публікою, там не можна халтурити чи співати під фонограму. Вокал і енергетика у Віки сильніші, ніж у Крістіни Агілєри. Мені не цікаві «проекти» й одноразові співаки, одноденки, в музиці мені як співаку і як продюсеру цікава творчість, а не метушня за кулісами шоу–бізнесу.

— Найкращий шлях засвітити свого підопічного — заспівати з ним дуетом. Не плануєте дуету — Олександр Пономарьов і Торі Джой.

— Найближчим часом ні. Може, колись, але... Не буду нічого про це говорити. Поки в наших найближчих планах — участь у відбірковому конкурсі «Євробачення», ми вже подали офіційну заявку, і я думаю: у Віки є всі шанси представляти Україну на «Євробаченні–2009». Працюємо над репертуаром, контактуємо з європейськими композиторами, ведемо переговори з американським, який пише пісні для Ріани та Брітні Спірз. Паралельно Віка сама працює над хітом для «Євробачення», будемо бачити, чия пісня вийде кращою. Мені здається, за цією співачкою велике майбутнє, і не тільки в Україні.

— Якщо ми вже заговорили про іноземні обрії, розкажіть, коли побачить світ ваш англомовний альбом? Ви розповідаєте про нього вже пару років.

— Він лежить повністю написаний і записаний уже три роки... лежить собі і лежить. Я не поспішаю його видавати, тому що це не є плановий комерційний альбом, я не пов’язую з ним ніяких надмірних очікувань, це мій експеримент. Музика абсолютно не схожа на те, що я співав раніше.

— А хто писав англійські тексти?

— Діджей Паша. Наш дует з Ані Лорак One hundred kisses — це з англомовного альбому. Нехай лежить, можливо, видам його в 2009 році, але в мене вже записаний новий український альбом.

«Я піду в політику, коли зможу реально на щось впливати»

— Олександре, як людина, яка активно боролася за демократію на «помаранчевому» Майдані, яка співала на морозі Гімн України, і це був тоді найкращий шлягер, як людина з активною громадянською позицією, як оцінюєте те, що відбувається сьогодні в політиці?

— Знаєте, я стояв тоді на Майдані не за лідерів, не за Ющенка і Тимошенко, тому розкаюватися і посипати голову попелом мені не потрібно. Ідеї Помаранчевої революції — вони прекрасні, і якби сьогодні повторилися ті події, я б теж був на Майдані. Я не розчарувався в ідеях, я розчарувався в людях, які не зуміли виконати свої обіцянки, погамувати амбіції, домовитися між собою на користь держави. Звичайно, я шокований тим, як поводять себе депутати, міністри під час кризи. Які партії, які фракції? Зараз треба збиратися за одним столом, накласти мораторій на політику і разом вирішувати економічні питання, щоб хоч трохи захистити людей.

— Ви товаришували з Віктором Ющенком, бували в нього вдома. Зараз у вас так само дружні стосунки?

— Так, але бачимося рідше і додому не їздимо.

— На це ніяк не вплинуло ваше розлучення, адже ваша колишня дружина Олена Мозгова — близька подруга Віталіни Ющенко?

— Я про це не думаю. У мене свої стосунки з родиною Президента, в Олени —свої, чому вони мають якось пересікатися?

— Цього року ви виступали на 70–річчі Леоніда Кучми. Ви якось переоцінили свої погляди, чи часи змінилися, і те, що було важливе вчора, сьогодні стало неважливим?

— З Леонідом Кучмою ми народилися в один день, він привітав мене, а я його. Не бачу в цьому нічого крамольного. На ювілей запросили небагатьох артистів, і мене в тому числі... А чому ви про це питаєте?

— Насправді нічого екстраординарного не сталося, зрештою, ви артист і виступаєте там, куди запрошують. Просто, ви стояли на Майдані й кричали: «Кучму геть», а через три роки говорили цій людині хороші слова, бо на дні народження інших не говорять, співали для нього і його гостей. Всі зробили вигляд, що нічого не сталося, або що це просто така гра — нічого принципового.

— Я не змінив своїх поглядів і принципів. Але я не кричав «Кучму геть», тут ви помиляєтесь. На Майдані я виступав проти антидемократичного режиму, проти спроби пошити народ і країну в дурні. Кучма був Президентом моєї країни, під його керівництвом Україна прожила 10 років, якщо хтось забув. І якщо Кучма не ображається персонально на мене за мою участь у подіях на Майдані, то чому я повинен ставати в позу і говорити: «Ні, я не приїду на ваше свято».

— У вас є друзі–політики, ви цікавитеся подіями в Раді й партійним життям, не хотілося, як Руслана і Вакарчук, походити зі значком народного депутата? Це і досвід, і зв’язки, і для бізнесу добре.

— І що це дало Руслані, Вакарчуку, Оксані Білозір чи Поплавському? Або точніше, що вони дали, що вони зробили в політиці? Вони захистили українську мову, музику, культуру, стало більше української музики на телебаченні чи в радіоефірі? Вони підготували якийсь потрібний закон і провели його? Мене двічі кликали в партійні списки, але що я там буду робити — тиснути кнопки, які скаже лідер? Ховати очі, коли ти під тиском фракції робиш і говориш зовсім не те, що думаєш? Прості депутати там нічого не вирішують, не мають права голосу. За великим рахунком, у Верховній Раді не потрібні співаки, там потрібні люди, які можуть розібратися в офіційних документах, юристи. Я заочно навчаюся на 4–му курсі юридичного факультету Львівського університету внутрішніх справ, і вже зараз можу їздити на підписання різних угод, бізнес–переговори без юриста, тому що бачу, де заховані ті чи інші незручні пункти, які наслідки вони викличуть тощо. Коли закінчу університет і зрозумію, що міг би щось зробити в політиці, — може, і ризикну.

—  Тобто ніколи не кажи ніколи?

— Я міг би піти в політику тільки в нову команду серйозних, відповідальних людей, успішних менеджерів, які сьогодні потрібні Україні. За умови, що я би реально впливав на прийняття рішень, щоб міг озвучувати свої думки, говорити те, що думаю, а не кивати за речниками. Подивіться, в політиці багато років одні й ті самі люди, їм уже давно ніхто не вірить, бо вони дискредитували себе, але у них є гроші, і вони тримаються на плаву. Немає нічого поганого, коли менеджер, який заробив для країни 10 мільярдів євро, отримав хорошу грошову винагороду, але ж не тупо красти з державного бюджету, нічого не роблячи. У політиці мені сьогодні подобаються Анатолій Гриценко та Арсеній Яценюк. За такими освіченими європейськими розумними людьми — майбутнє. Я зустрічався кілька разів з Арсенієм Петровичем, він говорить дуже розумні речі, тільки, на жаль, за загальним базаром його ніхто не чує.

Лірик і прагматик

— Давайте поговоримо тепер про ваш бізнес. Вашу студію «З ранку до ночі» називають найкращою музичною студією в Україні. А як ви освоїли такий напрямок бізнесу, як дублювання іноземних фільмів українською мовою?

— Ми давно працюємо з телеканалами, які розміщують у нас замовлення на дубляж серіалів, фільмів для телебачення. Коли вийшла постанова про обов’язкове дублювання фільмів у кінотеатрах, ми почали працювати з кінодистриб’юторами. В мене на студії працюють найкращі спеціалісти, хлопці зроблять будь–яку роботу в найкращому вигляді, тому ми докупили необхідне обладнання і працюємо — дубляж «Тачок», «Піратів Карибського моря» робили артисти, які працюють на моїй студії. У цьому році ми розширилися — тепер у нас шість студій, і зараз ми закуповуємо дуже дороге обладнання, якого ще немає ні в кого в Україні, щоб дублювати фільми в системі Dolby Digital і зводити доріжки на місці, а не везти за кордон. Мені подобається, що в кінотеатрах фільми йдуть українською, — так має бути, це Україна.

А ви знаєте, що серіал про Штірліца українською теж дублювали ми (з іншого ящика дістає диск із серіалом «Сімнадцять миттєвостей весни» українською мовою)? До мене приїжджала знімальна група з якогось російського каналу, питали, навіщо ми дублювали цей фільм. Я сказав, що не бачу в цьому нічого страшного, нам замовив телеканал TBi, і ми це зробили.

— Слухайте, як вам удається бути ліриком на сцені, романтиком і прагматиком у житті?

— Вдається. Я абсолютно щирий і відвертий на сцені, просто, це інше, це музика, пісні про кохання, але ж я не винен, що у мене більше мізків, ніж просто співати. А в бізнесі твої романтичні переживання нікому не потрібні.

«Мою творчість стимулює щастя»

— Я дуже здивувалася, коли побачила в вашому репертуарі пісню на слова Ліни Костенко «Романс».

— Це взагалі була моя перша пісня, до якої я написав музику.

— А ви любите поезію?

— Так.

— Дівчат у школі зваблювали поезією?

— Було. Я навіть своїй дружині, коли ми зустрічалися, читав вірші.

— Супер, а які?

— Асадова, Євтушенка.

— І як Вікторія реагувала?

— Нормально, вона ж цивілізована дівчина з Червонограда. Мені здається, всім дівчатам подобається, коли їм читають вірші. Це романтично і красиво.

— Вікторія, ваша дружина, невдовзі отримає диплом економіста. Вона буде займатися бізнесом, вигадає собі якесь гламурне хобі чи буде домогосподаркою?

— Віка вже думає, чим би хотіла зайнятися. Поки що є можливість при моєму продюсерському агентстві відкрити фірму, яка займатиметься організацією свят, івентами. У нас є для цього всі можливості — світло, звук, артисти, а у Віки хороші організаторські здібності. Ще був план відкрити бутік — Віка справді чудово розбирається в одязі, в марках, у стилі, в останніх колекціях.

— Олександре, у вас нова щаслива сім’я, але те, що ви спілкуєтеся і зі своєю донькою від першого шлюбу Женею, і з Зоєю, донькою Олени Мозгової, свідчить, що ви не просто на позір позитивний тато.

— Так, вони обидві часто в мене бувають, розповідають мені свої проблеми і таємниці, ми разом ходимо гуляти. Я Зою виховую з одного року і вважаю її своєю дитиною. Женька останні два роки працює на новорічних ялинках в «Україні», минулого року заробила 2000 гривень і витратила їх на подарунки для Сашки, бо зразу після народження вона не була в нас, а потім уже наздогнала. Я пишаюся ними.

Для мене був дуже важким 2004 рік. Померла мама, Олена сказала: «Я полюбила іншого», — я залишився сам. Не знаю, як пережив той рік. Було так важко, що не написав жодної пісні, перестала приходити музика.

— А кажуть, страждання стимулюють творчість, сублімація і все таке...

— Мою творчість стимулює щастя, коли в усіх усе добре, все спокійно, пісні самі народжуються в голові. Треба тільки мати при собі диктофон — записати слова, наспівати мелодію. Я інколи гуляю з Сашкою по набережній, і в голові крутиться напівготова пісня. Буває, що вона приходить зразу повністю, тільки аранжування написати — і записуй.

Узагалі я зрозумів, що для щастя важливі дуже прості речі. На вихідні в нас є такий ритуал: я прокидаюся, поки мої сплять, готую всім на сніданок яєчню, снідаємо, потім приїжджають дівчата — Зоя і Женя, я варю борщ — завжди сам. Я дуже люблю свій борщ, і коли всі сідають за стіл, тут — борщик, тут — чорний хліб зі шматочками сала, всі усміхнені, спокійні, задоволені, мені більше нічого не треба. Я щасливий.