Денис Олійник: «Металіст» для мене — ще один крок уперед

Цей футболіст належить до числа виконавців, які завжди викликатимуть зацікавлення провідних українських клубів. Вихованець «Динамо» Денис Олійник, попри молодий вік, уже спробував сили у кількох командах вищого вітчизняного дивізіону, й у кожній був на провідних ролях. У складі київського «Арсеналу», де півзахисник на правах оренди провів половину нинішнього чемпіонату, він став найкращим бомбардиром першого кола.

Нещодавно 21–річний футболіст підписав контракт із бронзовим призером національної першості — харківським «Металістом». Зараз Олійник перебуває зі своєю новою командою на зборах в Об’єднаних Арабських Еміратах і вже встиг дебютувати в жовто–синій формі в товариській зустрічі проти узбецького «Пахтакора». Перед відльотом у теплі краї Денис поспілкувався з кореспондентом «УМ» і розповів про цікаві моменти у своїй кар’єрі.

«Виступати за дубль «Динамо» і їздити по орендах я втомився»

— Денисе, як виник варіант із «Металістом»?

— Думаю, харків’яни спостерігали за мною впродовж першого кола. Кінцівку року я провів доволі вдало, по завершенні осінньої частини сезону мені зателефонували з «Металіста» й запропонували перейти в їхній клуб. Я відповів згодою.

— Як відбувалося підписання контракту?

— На початку грудня слобожанці прилетіли до Києва й домовилися про трансфер із керівництвом «Динамо», якому я належав. Після цього поїхав до Харкова й підписав особисту угоду з клубом. Тепер я — повноцінний гравець «Металіста».

— Не знаєш, скільки харків’яни виклали коштів за твій перехід, якщо це не секрет?

— Точну суму не назву, але щось близько мільйона доларів.

— Умови, які тобі запропонували в Харкові, відрізнятимуться від попередніх?

— Безперечно, в матеріальному й психологічному плані я почуватимуся тут упевненіше. «Металіст» — стабільна й цікава команда. Добре, що так вийшло, бо їздити по орендах чи виступати за дубль «Динамо» я втомився.

Крім того, команда Мирона Маркевича виступає в єврокубках, а це великий плюс та стимул для мене. Зроблю все можливе, аби допомогти клубу в міжнародних змаганнях. Розумію, що все залежить тільки від мене, тепер потрібно ще більше працювати й рости над собою.

— Із кимось із нового клубу вже знайомий?

— Добре знаю Руслана Фоміна, з яким виступав у молодіжній збірній. Інші відомі заочно по зустрічах національних турнірів.

— У «Металісті» зараз підібрався непоганий склад. Не побоюєшся конкуренції за місце в основі?

— Думаю, вона тільки позитивно впливає на розвиток гравців, тому цей фактор мене не лякає. Буду виходити на поле й доводити своє вміння грою. Якщо відповідально поставлюся до тренувань — буду грати.

— Про Мирона Маркевича як тренера тобі щось відомо?

— Можу тільки сказати, що на кожному місці, де Мирон Богданович працював, він досягав позитивного результату. «Карпати» й «Металіст» — тому підтвердження. Думаю, зможу взяти для себе багато цікавого від його системи тренувань.

— У Харкові сам будеш жити?

— Можливо, на перших порах мій брат перебереться туди. Далі — буде видно.

«У київського «Арсеналу» немає домашніх ігор»

— Поговоримо трохи про попередній клуб. Як перша половина чемпіонату минула для «Арсеналу» й особисто для тебе?

— Сезон вийшов суперечливим. Стартували непогано, але потім втратили цю успішну хвилю, посипались. Є різні причини. Один із факторів — не було везіння. У кількох матчах ми пропускали м’ячі вже на доданих хвилинах. Психологічний стан після таких поразок не надто гарний.

Своєю грою я загалом задоволений. Трішки здав у середині першого кола, але п’ять забитих м’ячів — непоганий результат, як на мене. Ближче до зими став почуватися краще фізично й психологічно.

— Те, що немає власного стадіону, впливає на якість гри й стан команди?

— Звичайно. У нас фактично не було домашніх ігор. Зу­стрічі, проведені на трьох різних київських стадіонах, можна розглядати як виїзні, адже ми навіть не тренуємося на них. Через цю невизначеність менша кількість глядачів приходить на матчі. Багато хто в Києві навіть не знає, де розташована домашня арена «Оболоні» чи стадіон імені Банникова, на яких ми грали.

— Але принаймні постійне місце для тренувань у команди є?

— Так, на базі є поле. Правда, без підігріву, і мороз робить його дуже незручним. Але якось виходили з цієї ситуації.

— Яка доля «Арсеналу» в другому колі, на твою думку?

— Упевнений, що команда заслуговує на кращу долю. Добір гравців непоганий, тому й місце має бути вищим. Це повинна бути перша десятка, однозначно. Думаю, Олександр Заваров зможе налаштувати хлопців на гідний виступ у другому колі.

—  За свою кар’єру ти грав під керівництвом кількох знаних тренерів. Від кого залишилися найкращі враження?

— Із кожним наставником працювати приємно по–своєму, від кожного береш якусь футбольну мудрість. Олексій Михайличенко, Олександр Заваров, Володимир Онищенко, Юрій Калитвинцев, Віктор Кащей (мій перший тренер у «Динамо») — було б несправедливо когось відзначити, а про когось промовчати. Але особлива подяка Кащею — він розгледів у мені футболіста.

«Хочу зіграти проти «Динамо»

— Попри низьку кількість глядачів на матчах «Арсеналу», в команди є свої віддані фанати. Допомагає їхня присутність на трибунах?

— Велика вдячність цим хлопцям, бо ми граємо насамперед для них, для глядачів. Якщо ти відчуваєш підтримку з трибуни, то краще дієш на полі.

— Фани «канонірів» та «Динамо» не надто товаришують між собою. Чи відчувалась якась неприязнь до тебе як динамівця?

— Зовсім ні. Навіть уперше чую про якісь такі війни. Мене завжди підтримували в «Арсеналі».

— У матчі проти «Динамо» тобі й Володимиру Лисенку не дозволили вийти на поле. Є спортивна злість і бажання зробити це у складі «Металіста»?

— «Динамо» для мене є знаковою командою, адже я тренувався там із 13 років. Але зараз я футболіст «Металіста» й хочу продемонструвати, що багато чого навчився за ці роки. Якщо випаде нагода взяти участь у такому протистоянні, то віддам усі сили задля перемоги. Добре, що оренда не тяжітиме наді мною.

— У складі «Арсеналу» виступає немало легіонерів. Які в них лінгвістичні здібності? Чи можуть іноземці порозумітися з нашими футболістами?

— Кожен по–різному. Найкращим «лінгвістом» є голландець Сідней Біто, бразильці ж дещо відстають. Тому на полі розмовляли «мовою футболу».

Легіонери загалом більше між собою спілкуються. Але головне, щоб на полі всі були разом, відчували себе колективом.

— А з ким із «Арсеналу» найпростіше спілкуватися «футбольною мовою»?

— Із Лисенком. Ми разом виступаємо вже досить давно, тому й розуміння на полі відчувається. Хоча на початку першого кола воно було дещо краще, ніж наприкінці року.

«Пішов слідами батька»

— Денисе, а як ти взагалі почав займатися футболом?

— Це в мене сімейна традиція. Батько, Віктор Олійник, був професійним футболістом, виступав за львівські «Карпати», запорізький «Металург», чернівецьку «Буковину», грав також і за кордоном. Я постійно був із ним на тренуваннях. Футбольні м’ячі займали вдома почесне місце.

Років із п’яти почав регулярні тренування. До 13 років займався у Чернівцях, потім переїхав до школи столичного «Динамо». Мав пропозиції і за кордон поїхати, зокрема до Німеччини.

— Чим здивувала київська школа?

— Пригадую, щойно приїхав на оглядини, одразу забив кілька м’ячів у тренувальних поєдинках. Після чого Віктор Кащей мені каже: «Ти знаєш, це наш другий склад. Основа зараз у Франції виступає». А в мене враження від дубля були настільки хороші, що про рівень найсильніших у моєму віці було страшнувато думати. Але чимось сподобався тренерам, і мене прийняли до академії на три роки. Тоді мені було 14, а вже незабаром я почав виступати за юнацьку збірну України.

— Не складно було змінювати місце проживання, залишивши рідних в іншому місті?

— Спочатку — так, але потім звик. Батьки інколи приїжджали до мене. Із кожним роком все більше звикав до самостійності.

— До речі, про збірну. За молодіжну команду ти припинив виступати в 2008 році. Який потенціал у нинішньої «молодіжки», на твою думку?

— Думаю, там зараз підібралася хороша команда. Я деякий час попрацював із нею під керівництвом Павла Яковенка, провів два збори. Думаю, наші хлопці 1988 і 1989 років народження ще проявлять себе із цим тренером.

«У «Динамо» був і Ципою, і Водолазом»

— Чим Денис Олійник захоплюється поза футбольним полем?

— Мені дуже подобається більярд. Загалом, люблю ігрові змагання — хай то буде боулінг чи настільний теніс. Вільний час проводжу в кінотеатрах чи компаніях друзів.

— Якісь прізвиська партнери по командах давали тобі?

— В «Арсеналі» трохи переінакшили моє прізвище й називали Оленем. Я до цього нормально ставлюся, бо не зі зла ж хлопці мене так називають. У «Динамо» мав одразу кілька прізвиськ — постаралися Максим Шацьких і Владислав Ващук. Ці вигадники могли ледь не щодня «приклеювали» тобі щось нове.

— А як конкретно називали?

— Одного разу був для «дідів» просто «п’ятдесят восьмим», коли взяв собі такий номер у команді. Після того як сходив до перукаря, через нову зачіску прозвали Ципою. Бувало, й Водолазом називали. Футболісти — люди з почуттям гумору, а такі жарти тільки піднімають настрій.

ДОСЬЄ «УМ»

Денис Олійник

Кандидат у майстри спорту з футболу (ігрове амплуа — півзахисник)

Народився 16 червня 1987 р. у Запоріжжі.

Виступав за клуби «Динамо», «Нафтовик», «Арсенал», молодіжну збірну України. Із грудня 2008 р. є гравцем «Металіста».

Чемпіон України 2007 р., володар Кубка та Суперкубка України 2007 р. у складі «Динамо».

Навчається на п’ятому курсі Національного університету фізичного виховання і спорту України.

Зріст — 178 см, вага — 71 кг.

Неодружений.