По науку до... лісу

До яких тільки «премудростей» не додумаються наші бюрократи, аби ще більше заплутати людей! То волинська школа чомусь опиняється на території Рівненщини (Майдан–Липненська школа з Маневиччини розташована в рівненському селі Осова). То сільраду відшукаєш раптом зовсім в іншому селі, як Завітненську, скажімо, яка розмістилася в селі Човниця. Ківерцівському селу Кадище, що розкинулося по обидва боки залізниці на самісінькому кордоні з Рівненщиною, не пощастило в іншому: залізниця розділила село навпіл. Одна його половина, з боку Цумані, відійшла до Цуманської селищної ради, друга — до Дідичів. Шматок дороги чималенький в обидва боки. Та було б ще півбіди, якби Кадищенська початкова школа не сховалася в... лісі. Спочатку ми не повірили в це.

Та школярики, які поверталися дружною юрбою додому з Цумані (там продовжують навчання старшокласники з Кадища), зголосилися показати, де вони починали свій шлях у країну знань.

Кілька сусаніних підсідають у нашу машину, і ми їдемо на пошуки школи...

Школа не рукавичка...

Переїжджаємо через колію і повертаємо на лісову дорогу. Спли­ває небагато часу і вимальовується щось схоже на сільську вулицю у кілька хат.

— Ось вона, наша школа, — кажуть діти, показуючи на звичайну хатинку в глибині подвір’я, яку на тлі високих сосен і розгледіти відразу важко.

Звичайнісінький будиночок, та ще й пофарбований у зелений колір, «замаскувався» за всіма правилами. Було вже далеко по обіді навіть не сподівалися, що когось можемо тут застати. Та, виявляється, школа хоч і початкова, але навчаються дітки у дві зміни. Бо розмістити 26 учнів чотирьох молодших класів у двох тісненьких класних кімнатках непросто.

— І що, не страшно вам було самим повертатися додому? — запитую у вихованців.

— Всяк бувало. Повертатися доводилося через ліс, так ближче. І через колію весь час ходили.

—... А тепер із Цумані теж пішки ходите?

— Нам не звикати. Вісім кілометрів туди, вісім — назад. Рейсовою «маршруткою» доїжджаємо. Якщо втиснемося.

Про шкільний автобус тутешні школярики поки що тільки мріють. Обіцяє влада, що ось–ось черга й до них дійде.

Поруч із фінським будиночком, в якому навчаються зараз кадищенські школярики, стоїть ще старіша хата–пустка. Післявоєнне покоління у ній гризло граніт науки, поки не збудували для села ось цей «палац» знань, який теж віджив свій ресурс за всіма технологіями, бо 40 років для щитового будиночка — це вже вік. Хоч намагаються підтримувати його в робочому стані вчителі, але то тут, то там щось та вилізе. Того дня, коли ми приїхали до школи, саме готувалися до прийому гостей — через кілька днів тут мав відбутися семінар директорів початкових шкіл району. І треба добре було помізкувати, як усіх розмістити у двох маленьких класних кімнатках, у яких було по–домашньому затишно і від гарячої грубки, і від витворів дитячих рук, і від красивих гардин на маленьких віконцях. Старі дерев’яні парти, за якими відучилося не одне покоління дітлахів, шкільна дошка, як у часи мого дитинства, здавалися прибульцями геть з іншої епохи. І відчуття часу, що зупинився, тут пульсувало в усьому.

Уже тепер маленький учительський колектив у складі з трьох учителів, включаючи директора, мусить думати, що буде років через чотири–п’ять. Бо якщо зараз у класах навчається по вісім учнів і в дві зміни, то де розмістити вдвічі більше? А саме такі перспективи світять Кадищу в найближчу п’ятирічку. Бо село хоч і в закутку району та області, і газу тут нема, але дітки, дякувати Богу, народжуються, молодь додому повертається, отож вимирання йому не загрожує. Хай би невеличку, але нову школу треба було б.

— Тут усе старе: будинок своє відстояв. Шафи, меблі — теж. Заявки пишемо, але нам нічого не дістається. Харчувати дітей не маємо як, про фізкультуру мовчимо. Кажуть, може, добудову зробити. Але до чого тут добудовувати? Он дах протікає, ремонт зробили, закрили, щоб «патьоків» не було видно. Хай би господарським способом, але збудувати невеличку школу–дев’ятирічку. Батьки наші готові допомагати і цю ідею підтримують. Усі хочуть, щоб дітки навчалися в нормальних умовах, — розповідала директор школи Інна Григорівна Бадзян.

Мріяти не заборонено. Зважаючи на економічну кризу, можна припустити, що до Кадища черга дійде нескоро. Розраховувати на підтримку сільської влади теж особливо не доводиться. У двох няньок дитя, як відомо, завжди недоглянуте. Школа ніби під офіційним патронатом Цуманської селищної ради, хоч розташована на території Дідичівської. Як наслідок — нею не переймаються ні перша, ні друга. Тому по–доброму заздрять кадищенські вчителі своїм колегам із таких же маленьких шкіл, про які дбають сільські ради.

Де ще знайти таку Харитонівну?

Досвід будівництва методом народної будови мешканці Кадища вже мають. У такий спосіб свого часу в селі збудували нове приміщення фельдшерсько–акушерського пункту (ФАПу). Але для того, щоб запустити двигун громадської активності, потрібен хтось, хто візьме на свої плечі всі організаційні моменти. Новий медпункт у селі збудували завдяки невтомній Галині Харитонівні Нестерук, яка приїхала працювати в Кадище на початку 60–х років. ФАП вона прийняла у старій польській хаті, а в районних планах на кожен рік був рядок про будівництво нового приміщення. Але грошей під це виділяли мало.

— Не використають тієї дещиці — спишуть наприкінці року. І так із року в рік. Уже в Маневичах почали виготовляти свої фінські будиночки, коли район отримав такий будинок із Прибалтики. І дзвонять мені з райвідділу охорони здоров’я, щоб негайно збирала гроші й їхала на станцію його забирати. А це ні багато ні мало — 2800 радянських рублів! Де я можу їх узяти? — згадує Галина Харитонівна. — Збирали цю суму з усіх районних інстанцій, навіть із районної лікарні, від хворих відірвали. Привезла його, а покласти ніде. Чоловік мій працював лісничим, у лісництві були цех деревообробний і склад деревини. Там і сховала під рампою. І так пролежали ті бруски з 1975 майже по 1986 рік, бо більше грошей не виділили. Коли з рампи нас вигнали, почала знову штурмувати район, цеглу просити. І тоді почалося: сама їздила на Кульчинський цегельний завод по цеглу, по цемент, а фундамент закладати пішла людей по селу просити. І люди приходили. Була й виконробом, і кухарем. Мішок цукру був тоді по 25 карбованців, самогоночки вижену, щоб хлопцям на обід було як плящину виставити. Ніхто не впивався, але без цього — ніяк, самі розумієте, хоч часи були антиалкогольні. В їдальні звірогосподарства котлет наберу, консерви вже за свої гроші куплю, щоб дати людям пообідати. Та, дякувати, були розуміння, бажання, і нам усе вдалося. Так у Кадищі побудували новий медпункт. Я переконана: якби кожна людина хоч на 70 відсотків чесно віддавалася своїй роботі, то на Землі був би рай.

Галина Харитонівна пропрацювала фельдшером 45 років, із них більш як 35 — у Кадищі, отож вона заслужила моральне право так говорити. Сьогодні вона одна з небагатьох старожилів, які пам’ятають і знають про цей унікальний куточок Ківерцівщини багато цікавого. Наприклад, чому Кадище називають ще селом 99 націй? Бо споконвіку цей населений пункт був багатонаціональним. Була польська лінія вздовж залізниці, де жили поляки, була німецька, де проживали німецькі поселенці. У будинку, де й нині живе Галина Харитонівна з чоловіком, у 30–х роках жив польський інженер, який працював у князів Радзивиллів, котрі мали маєток в Олиці. Галина Харитонівна ще застала живою місцеву мешканку Катерину Іванову, яка колись працювала тут куховаркою і покоївкою.

— Скільки років цьому будинку, де ви мешкаєте? — запитую в Харитонівни.

— На балансі лісництва він був із 1935–го. Хоча насправді він із року 1915. Бо колись, на 9 Травня, приїздила сюди жіночка з Польщі, і була вона з чоловіком років п’ятдесяти. Це був її син, якого вона народила в цьому будинку. І, за всіма підрахунками, ця будівля значно старіша, ніж значиться за документами. Ця жінка жила в Щецині, а приїжджала показати синові, де він народився. Будинок настільки добротно зроблений, що ми й досі в ньому не мерзнемо. І груби ще з польськими кахлями топимо.

Кадище й донині зберігає статус села інтернаціонального. Є тут свої Романови, Григор’єви, Новикови, Павлови, Домрачови і навіть Трубецькая, хоч і не графиня. Ці прізвища принесли в Кадище вже зяті із сусідньої Ромашківки, де свого часу цар наділив землями солдатів російської армії за вірну службу цареві та вітчизні, й нащадки яких продовжують донині російське генеалогічне дерево в цій волинській місцині. Якби цар побачив, в яких умовах через 100 років доведеться навчатися прапраправнукам своїх підданих, він би нізащо не допустив ніяких революцій...