«Фірма» віники в’яже

У селі Білозір’я Черкаського району — гаряча пора. Її можна порівняти хіба що зі жнивами. Оскільки тут чи не в кожній домівці з проса в’яжуть віники. Секретами такого народного промислу в цьому великому та мальовничому селі на майже чотири тисячі дворів, заснованому козаками ще в середині ХІХ століття, народ володіє з діда–прадіда. Віники в Білозір’ї уміють в’язати старі й малі. Ними замітає двори практично вся Черкащина. А покупці розмітають їх не тільки по сусідніх областях — приїздять гінці з Києва, Дніпропетровська, Харкова. Знають білозірські віники навіть у Москві та далекій Карелії.

«Якщо гарний урожай, то за сезон штук чотириста можна нав’язати»

Усе своє життя 69–річний Іван Григорович Горбенко живе в Білозір’ї. Тут із дружиною Галиною Петрівною на кутку 13–ї Сотні вони звели дім, виховали двох хороших синів і, як майже кожна білозірська родина, вирощують просо та виготовляють віники.

«Займаємося ними понад 25 років. Якщо гарний урожай, то за сезон штук чотириста можна нав’язати», — розповідає Іван Григорович.

«Знаєте, яка це важка праця. Ось подивіться на мозолясті руки Івана Григоровича», — додає Станіслав Іванович Ковтун, сільський голова Білозір’я, з яким ми й завітали до цієї родини.

Того дня Горбенки якраз «жнивували». Доки Галина Петрівна на кухні готувала обід, Іван Григорович сам займався ремеслом. Коли ж борщ докипів, на допомогу чоловікові поспішила й дружина. У неї у виробничому процесі своя роль — на спеціальному станку Галина Петрівна в’яже «ляльки». Так у Білозір’ї називають зв’язані докупи кілька стеблин проса. Із таких «ляльок» потім і формуються віники. Галина Петрівна працює справно, швидко, ніяких зайвих рухів — кожна операція відпрацьована до автоматизму.

«Бачите, як наші люди зв’язують «ляльки» гарненько!» — не стримує захоплення сільський голова Білозір’я, тримаючи в руках тонку лозу. І тут же пояснює: «Лозу для віників на болоті збирають або на базарі купують. Пучок коштує 15—20 гривень. Тоді лозину розділяють ножем на три–чотири частини. І саме нею зв’язують віники».

Тим часом кожну готову «ляльку» Галина Петрівна передає Івану Григоровичу. А він тут же вправно формує тонку ручку віника, вирізаючи всередині по кілька просових стеблин. Білозірські виробники турбуються не тільки про те, аби віник чисто й гарно замітав, але щоб і для руки він був не важкий і зручний.

«До весни «фірма» закривається на профілактику»

«Мої віники, сам в’язав і за якість ручаюся. 12 гривень — штука», — весело рекламує свою продукцію на черкаському базарі інший житель Білозір’я — Олег Васильчук. Робота ця дуже нелегка, каже чоловік. Просом вони з дружиною Валентиною засівають 30 соток городу. А тоді двічі просапай, раз прорви, а буває, просо від заморозків пропаде, або ж підуть дощі і воно почорніє. Словом, добре понервуєш, доки виростиш.

Свої віники продають власноруч і Горбенки. Але частіше возять до сусідньої Сміли. Теплої пори — велосипедом, а холодної — автобусом. На тамтешньому базарі це ходовий товар.

«Вторгую на хлібину — і додаток до пенсії є. Та й онукам гостинця купити буде за що. Ми ж ці віники не вкрали, а зробили своїми руками», — каже нам Галина Петрівна.

«Наші люди продають віники і в Києві. А в село за ними приїжджають машини з Дніпропетровська, Харкова. Раніше возили їх і в Росію, зокрема, в Москву та Карелію, але нині не вигідно — далеко й дорого обходиться», — додає сільський голова Станіслав Ковтун.

Станіслав Іванович головує в Білозір’ї більше 25 років. Він тут виріс і добре знає людей у своєму селі. Каже, що хоч і нелегка це робота — в’язати віники, але «жива» копійка, зароблена таким чином, допомагає людям виживати.

«Коли закінчуємо в’язати віники, то «фірма» на профілактику закривається, аж до весни», — жартує Іван Григорович, тримаючи в руках уже готовий віник. І пояснює, що весною в Білозір’ї робота закипить знову: у квітні народ почне сіяти просо.