У перший клас — у 16 років

Спершу в це не вірилося. Чи можна, щоб хлопець із великого села, розташованого за самісінькою околицею обласного центру, до шістнадцяти років не ходив до школи і не вмів писати? (Азбуку, щоправда, знав і навіть трохи читав.) Однак факт залишається фактом: на початку навчального року до «дев’ятирічки» в селі Щітки Вінницького району за руку з першокласницею Танею прийшов її старший брат Вадим і теж висловив бажання вчитися. Вчителів поява майбутнього «першачка»–переростка, ровесники якого вже пішли у випускний клас, по–справжньому здивувала, але «спраглому знань» не відмовили.

Водночас з’ясували, що хлопець, з одного боку, виявився «жертвою» міської реєстрації, з іншого — слабкого здоров’я. Як і годиться, мати віддала семирічного сина до однієї зі шкіл Вінниці, проте навчання, за словами його самого, тривало вісім місяців і супроводжувалося частим погіршенням здоров’я, а нерідко й непритомністю, що спричинювалися високим артеріальним тиском.

Тоді батьки забрали його зі школи, незабаром переїхавши до приміського села Писарівка. У них залишилася в місті квартира, де хлопець і був зареєстрований у паспортній службі. Так Вадим Кокушко й «загубився», бо для педагогів міської школи хворобливий учень нібито виїхав до іншого населеного пункту, а для села — він за документами вважався міським. Та й батьки боялись віддавати в науку: в 2006 році син навіть пережив інсульт, після якого довго лікувався. Коли ж здоров’я поліпшилося, Вадим пішов до школи — разом із сестричкою.

І хлопцеві не відмовили. Спершу взяли у перший клас (оскільки парти виявились для незвичного школяра занадто малими, він деякий час сидів біля вчительського стола!), а потім рішенням комісії перевели до другого і на індивідуальну форму занять. Нині він закінчує програму, передбачену для другого класу, а до кінця наступного півріччя має освоїти те, що знають третьокласники.

Учиться Вадим із неприхованим задоволенням, старанно виконуючи всі домашні завдання, і його нітрохи не бентежить, що у школі він — най­старший, хоча навчається поряд з наймолодшими. Мені дозволили побувати на уроці математики й на власні очі побачити, з якою цікавістю хлопець намагається розібратися з ламаною лінією і визначити її довжину. Саме математику вважає найулюбленішим із того, що намагається освоїти, проте чесно зізнається, що не все вдається: деякі завдання — міцний горішок...

Учителька цього предмету Алла Скорбун твердить, що за рівнем інтелекту Вадим ніскільки не поступається іншим школярам — є діти значно проблемніші. Якось обставини привели його на урок до восьмикласників, і він багатьох здивував ерудицією. Виявилося, що хлопець любить читати, а перед книжками віддає перевагу газетам. Зі знанням справи розповідає про зміст місцевої преси, знає, які видання і чому перестали існувати.

Від батька Вадим оволодів ремеслом столяра. Власними силами може легко зробити табуретки і навіть — якщо постаратися! — то й стола. Але зізнається, що за таку тонку столярну роботу, які віконні рами, сам узятись не відважиться.

Щиро ділиться й планами на життя. Каже, що хотів би стати кухарем, бо вдома найбільше любить готувати різні страви. Перепитую: а які саме? Він з гордістю береться перераховувати. Наостанку додає: «Приготую все, що скажете! От тільки посуд мити не примушуйте — не люблю...»

І усміхається відкрито, довірливо.