Наступного травня буде тридцять років, як Микола Матяшук і Люся Романюк побралися. Їхній шлюб став несподіванкою навіть для однокласників. Люся й Коля навчалися разом, але ніхто й подумати не міг, що відмінниця, вчительська доця знайде щось у цьому спокійному і непримітному сільському хлопцеві, який ну нічим не виділявся з–поміж інших таких же простих хлопців. Люся поїхала вчитися в Ніжинський педінститут, Коля пішов служити на флот, і шляхи їхні ніби розійшлися. Їх весілля стало сюрпризом для всіх у Поворську.
... Інколи ми просто не відважуємося подивитися в очі чужої біди зблизька. Боїмося, що не витримаємо цей погляд, що не знайдемо потрібні слова співчуття, аби не образити у своєму співчутті людину, а морально підтримати. І мені було непросто зайти до Матяшуків, про яких стільки почула в Поворську. Але не познайомитися з цими мужніми і люблячими людьми просто не могла. І ось я у їхньому симпатичному дворику, де все зроблено руками господаря.
«Живу за двох», — каже Микола, коли знайомі чи односельці починають розпитувати, що там у них нового. У кожного з нас свій шлях на цій землі. Миколі судилося пройти його за себе і за Люсю. Він мусить жити за двох. Дихати за двох. Зустрічати світанок один на двох. І радіти кожному дню, що розпочинається з неї. І так уже майже три десятки літ, коли діагноз лікарів прозвучав як вирок...