Василь Кук не написав спогадів, тому слово про Головного командира УПА сказали історики.
Після смерті Романа Шухевича весною 1950 р. головним командиром УПА, головою проводу ОУН та головою Генерального секретаріату УГВР став Василь Кук (13.І.1913 — 9. ІХ. 2007) — псевдо «Василь Коваль», «Леміш», «Ле», «Юрко», «Ведмідь», «Василь Лиманич», «інженер Лука Лемішка» та багато інших. І Шухевич, і Кук у підпіллі посідали чільне місце, водночас різко відрізняючись один від одного. Особиста зв’язкова Р. Шухевича Катерина Зарицька розповіла на допиті: «Шухевич, хоч зазвичай і давав високу оцінку «Лемішу» як енергійній і здібній людині, але завжди відзначав, що він не вміє й не хоче з ним працювати і завжди індивідуально вирішує всі питання. У свою чергу, «Леміш» як організаційний референт Головного проводу ОУН і керівник оунівського підпілля на Волині, у Подільському краї й на Сході, завжди ретельно беріг свої організаційні зв’язки та цій території і при вирішенні тих чи інших питань уникав радитися з Шухевичем...».
Узимку 1945 року Василь Кук не допустив на особисту зустріч зв’язкову Романа Шухевича Галину Дідик та надіслав своєму командирові листа з докором стосовно порушення встановлених правил користування лініями зв’язку. Конспіратор із великим стажем Василь Кук суворо дорікав Романові Шухевичу за небезпечні поїздки на лікування в Одесу 1948—1949 року в супроводі зв’язкової...
Із початком 1950–х стало зрозуміло, що подальший відкритий опір призведе до безглуздих жертв, тому Василь Кук неодноразово видавав розпорядження про мінімізацію бойових акцій, перехід до глибокого підпілля з подальшою легалізацією його учасників, збереження бойових сил та зміцнення молодіжного резерву. Чутливий конспіратор, талановитий військовий стратег, він, невловимий, ще чотири роки водив чекістів за носа і вислизав із їхніх рук, кілька разів перебуваючи буквально на межі смерті.
Щоб упіймати головного командира УПА, спецслужби радянської влади провели титанічну роботу. Зрозумівши, що шляхом масових військових акцій не вдається знищити основні сили революційного підпілля, КДБ зробив основну ставку на оперативно–розшукову роботу і проникнення агентури в керівні ланки визвольного руху. Ще в середині 40–х років був розроблений спецплан «Барліг» щодо захоплення Романа Шухевича, Василя Кука, Миколи Арсенича, Романа Кравчука, Олекси Гасина. Розшук цих лідерів вели спецгрупа та окремо діючі чотири опергрупи на чолі з досвідченими керівниками, а до складу кожної групи входив рухомий загін (50—70 вояків).
Ще один етап у затяжній боротьбі радянських спецслужб із підпіллям — спільний наказ МВС–МДБ від 21.І.1947 р., згідно з яким загальне керівництво перейшло до компетенції органів держбезпеки. Їм підпорядкували внутрішні та прикордонні війська, винищувальні батальйони, передали відповідні оперативні обліки й техніку, а в жовтні 1948–го — і органи міліції. У 2–му Головному управлінні МДБ СРСР (контррозвідка) створили відділ 2–Н — як координаційно–кураторський підрозділ боротьби з націоналізмом. Пекельні лови почались не на життя, а на смерть.
«Коли б совєти діяли тільки військовими методами, вони б не ліквідували підпілля», — стверджував згодом Василь Кук. Головним інструментом органів радянської безпеки в боротьбі з повстанським рухом був агентурний апарат. Найкращим результатом було впровадження оперативних агентів у безпосереднє оточення лідерів підпілля та керівників значних територіальних ланок. Особливу роль відводили агентурно–бойовим групам та легендованому підпіллю.
У тій криївці Василь Кук епізодично перебував у 1947—1952 рр. Для зустрічі невловимого повстанського командира чекісти підготувались дуже серйозно: побілили зсередини, вогкість висушили примусами; для оперативного повідомлення замаскували два радіосигналізаційні апарати «Тривога», вивівши їхні антени назовні під кору дерев. Знаючи, що запах нежилої криївки викличе підозру в досвідченого підпільника, більш ніж за місяць до очікуваної зустрічі туди поселили трьох перевербованих чекістами вояків УПА.
Проти ночі 23 травня 1954 року, нічого не підозрюючи, до криївки прийшли Василь Кук зі своєю дружиною Уляною Крюченко та двоє охоронців. Серед агентів, які його зустріли, одного «Леміш» знав особисто як надійного підпільника, тому в той момент ніякої небезпеки не відчув. Пізніше під час допитів згадував, що його насторожило тремтіння рук одного з бойовиків і те, що інший бойовик, який їх зустрів, зайшов до криївки, не скинувши чобіт. Підпільника із 17–річним стажем також здивувала наявність у бункері доброї їжі та радянських книжок. Однак після тяжкого переходу був такий втомлений, що втратив пильність. А охоронцям генерал–хорунжого було заготовлене місце для відпочинку за кілька сот метрів од криївки...
Після обіду, який подали агенти, командир ще дав деякі розпорядження, і вони з дружиною заснули. Сонними їх і пов’язали...
«...Перебував у тюрмах КДБ у Києві та Москві в цілковитій ізоляції від зовнішнього світу», — коротко напише пізніше Василь Кук в автобіографії. Офіційно радянські органи безпеки продовжували пошук легендарного командира, навіть проводили оперативні дії з його захоплення. Бо були розроблені «Міркування використання арештованого Кука Василя в інтересах Радянської держави» від 8 грудня 1954 року, які підписав голова КДБ СРСР Іван Сєров. У них передбачалось використовувати полоненого для «морально–політичного розгрому націоналістичних центрів за кордоном і розкладання оунівських елементів усередині країни»: компрометувати керівників закордонних центрів ОУН та їхні зв’язки з іноземними розвідками, загострювати ворожнечу між ними. Планувалось також із допомогою Василя Кука налагодити контакти із закордонним представництвом УГВР, щоб впроваджувати туди свою агентуру та перехоплювати канали зв’язку з діючим підпіллям в Україні.
Як потім розповідав Василь Кук, ставлення до нього слідчих під час допитів було досить коректне. Ще від часів польського ув’язнення в 1934—1936 рр. знав декілька способів позбавити себе життя, хоч наглядачі вели за ним цілодобове спостереження. Можливо, так би і вчинив, однак перші допити сповнили його жахом. Василь Кук досить швидко з’ясував для себе, що на терені Закерзоння радянські органи безпеки разом із польськими організували фальшиву кур’єрську лінію зв’язку та за її допомогою викривають усіх кур’єрів, надісланих ОУН в Україну. Декількох людей із високим становищем в ОУН, яких він знав особисто багато років, розстріляли, і про це слідчі відкрито говорили йому. На черзі були нові кур’єри, а отже — нові жертви. «Леміш» зрозумів, що в підпіллі залишились лише поодинокі правдиві підпільники. Активно діяло легендоване підпілля, яке відіграло фатальну роль у знищенні різного рівня осередків повстанського руху та почало вести оперативні ігри з закордонними центрами ОУН. «На допитах я намагався подати щонайменшу інформацію. Стверджував тільки те, що їм було відомо...», — розповідав потім Кук.
Двічі в 1957 році з Василем Куком зустрічався голова КДБ УРСР Віталій Нікітченко і пропонував написати книжку викривального змісту про українське підпілля та політичну еміграцію. Провідник зрозумів, що це — пастка: після публікації книжки його швидко розстріляють, а ім’я буде заплямоване.
Колишній офіцер КДБ Георгій Санніков (був призначений для ідейного перевиховання арештованого) у книжці «Велике полювання» пише, що спочатку Микита Хрущов вимагав провести над Василем Куком показовий процес, а тоді розстріляти. Однак лідера СРСР від цього відмовили... А як почалась «відлига», замість гноїти останнього командира УПА в тюрмі чи розстріляти, його разом із дружиною 21 липня 1960 року випустили на свободу і навіть надали квартиру в Києві та роботу. А 19 вересня Василь Кук прочитав по радіо «Звернення». Після цього радянські органи безпеки оголосили, що весь цей час вели з закордонними представництвами ОУН та УГВР оперативні ігри й подавали їм дезінформацію від імені неіснуючого підпілля...
Наприкінці минулого року військово–історичний журнал «Однострій» (Львів) у серії «Українські військові формування ХХ століття» випустив книжку «Василь Кук — Головний командир УПА», яку присвятив світлій пам’яті героїв. Разом із редактором журналу Віталієм Мазуренком та заступником начальника науково–видавничого відділу Галузевого державного архіву СБУ Олександром Іщуком до написання долучилось багато відомих українських науковців.
В основі дослідження нелегкої долі повстанського командира — вперше! — унікальні архівні документи з колишніх «спецхранів» та деякі з особистого архіву В. Кука. Матеріали його багатотомної архівно–кримінальної справи проливають світло на чимало запитань, які виникали навколо цієї найбільш трагічної серед провідників національно–визвольного руху українського народу в ХХ ст. постаті. Хоча не менше запитань залишається без відповіді. Адже і понині велика частина архівних матеріалів ще поза увагою дослідників.
У книжці також чи не вперше вміщено детальну розповідь про дружину генерал–хорунжого Василя Кука Уляну Крюченко (1920— 1972), яка розділила зі своїм чоловіком його трагедію до кінця. Видання проілюстроване великою кількістю досі не публікованих світлин, використано й фото, зроблені оперативними працівниками. Василь Кук не написав спогадів. За радвлади постійно перебував під пильним оком «людей у цивільному». З дипломом історика доробився у 1986 р. до пенсії. У 1988 р. «по достижению предельного возраста» знятий із оперобліку. Так і доживав свій вік у невеличкій квартирці. На початку 90–х мав стати біля керма держави, за яку боровся все своє життя, та не став і в політику не пішов. Хоч багато виступав перед молоддю, писав книжки та відійшов не пізнаним і не пошанованим. На жаль.
Ніхто до сьогодні не знає ні її точної дати народження, ні приблизного року смерті, ні місця поховання. Не дійшло до нашого часу і жодної фотографії чи портрета письменниці, оскільки вона не мала власних дітей і внуків, які могли б зберегти для історії подібні свідчення. >>
Тарас Шевченко прожив коротке і тяжке життя. Він помер у 47 років, з яких 24 припали на кріпацтво, 10 — на заслання і лише 13 років поет був порівняно вільною людиною. >>
Наближається 155-та річниця з дня народження мецената Євгена Чикаленка. Чикаленко п’ять років добивався дозволу царської цензури на видання своїх україномовних книжок, оплачував гонорари Бориса Грінченка і допомагав хворому Іванові Франку, уже сам бідуючи. >>
Королеві Великої Британії Єлизаветі ІІ 21 квітня виповнюється 90 років. За традицією, день народження королеви святкується двічі на рік, тому майже увесь 2016-й у Британії вважається ювілейним. Без сумніву, Єлизавета ІІ на цей час є найвідомішим монархом світу. >>
Нещодавно в Музеї шістдесятництва відкрилася виставка «Він бачив крізь час», присвячена видатному історику, культурологу, філософу, археологу, громадському діячеві — Михайлу Юліановичу Брайчевському. Лише найближче оточення вченого знало його ще й як неабиякого поета та художника. >>
Жива легенда стверджує — допоки Оранта молитиметься за Україну в Софії Київській — незнищенним буде український дух, український народ. Тому й, певно, жодна нація цього світу не має такого сузір’я видатних жіночих постатей, які творили національну та світову історію, зупиняли світове зло, ставали символами незламності людського духу та проривного пасіонарного чину в найкритичніших для народу буревіях історії… >>
