Дитяча книжка з кулаками

Наприкінці минулого року Націо­нальна спілка письменників України ініціювали «круглий стіл», присвячений українській літературі для дітей та юнацтва. Про те, що температура майбутнього обговорення буде близькою до кипіння, свідчила навіть назва — «Потрібні зміни». Відомі дитячі письменники, дослідники, педагоги, редактори відверто говорили про наболіле — діти перестають читати. І якщо «змін не буде», то й не буде для кого писати і видавати.

Анатолій Качан навів дані Книж­кової палати, за якими середній наклад дитячої книжки сягає чотирьох тисяч. Це на 15 мільйонів українських дітлахів! До того ж половину всіх дитячих видань становлять казки. Виходить, наші діти читають в основному те, що вимагають у школі. І тут шкільну програму піддали нищівній критиці. Учасники «круглого столу» резонно зауважували, що діти повинні вивчати не «Історію української літератури», а книжки, які мають навчити їх любити літературу і читання.

Шкільна програма страшенно перевантажена. Слід зменшити кількість творів та письменників і збільшити години на їхнє вивчення. По суті, до школи перенесли програму вищих навчальних закладів. Хтось підрахував, що якби дитина читала все те, що від неї вимагають за шкільною програмою, то їй би довелося зранку до ночі сидіти над книжкою понад 200 днів! Дослідниця Ольга Сльоньовська зауважила, що трагічні, сумні твори, якими перенасичена шкільна програма, здатні виховати хіба що невдаху. Слід подбати про багатоваріантну шкільну програму. Раніше, наприклад, таких було три. Варто більше включати творів лауреатів Всеукраїнської премії імені Лесі Українки, а не спиратися виключно на давні часи.

Письменник Михайло Слабошпиць­кий, який до того ж є батьком трьох школярів, погодився, що шкільна програма робить усе, аби вбити в дитині цікавість до життя. Педагог Антоніна Мовчун наголосила, що велику увагу слід приділяти молодшим школярам. Якщо їм не прищепити любов до художнього слова в перших класах, то далі вже нічого не зміниш. А в нас виходить, що один і той же твір може кілька разів вивчатися в різних класах.

Зрештою, якщо програми й далі складатимуть сивочолі академіки, а не люди, які мають безпосередній і постійний контакт із дітьми, то ніяких змін не буде. Присутні на «круглому столі» прийняли рішення провести пленум правління НСПУ, спеціально присвячений шкільній програмі української літератури.

Та на цьому крики відчаю не припинилися. Де літературна критика творів для дітей? Чому майбутні педагоги навчаються за підручником «Дитяча література» ще 1967 року видання? Чому в Україні закрили всі кафедри дитячої літератури? Чому в інтернеті нема творів дитячих письменників? Чому в «Літературній Україні» знайдеш тільки некрологи та нагородження? А де виховання майбутніх читачів? Чим займається видавництво «Веселка», яке одне забезпечувало цілу Україну дитячою книжкою? Чому до державної програми закупівлі книжок для бібліотек рідко потрапляють книжки для дітей? Чому в Україні не престижно писати для дітей? Десятки, сотні, тисячі болючих «чому?». Відповіді на ці слушні запитання зависали в повітрі парадної зали Спілки письменників.

Зрештою, письменник з Одеси Во­лодимир Рутківський виступив із пропозицією створити об’єднання всіх, кому не байдужа дитяча книжка — письменників, видавців, художників, педагогів. І об’єднаними силами впливати на ситуацію. Ідея дуже слушна. Адже в наші звихнені часи навіть дитяча література повинна бути з кулаками.