У колах читачів «Української правди» й «Дня» Костянтина Матвієнка знають як політичного експерта. Здається, саме йому належить авторство фрази про тотальне мародерство некомпетентної і корумпованої української влади. І ось на початку 2009–го Костянтин Матвієнко постав перед читачами в новій іпостасі — автора гостросюжетного роману «Час настав». Рецензент відразу мусить зізнатися, що проковтнув майже півтисячі сторінок на одному подиху. Але навіть після того він не береться з певністю визначити жанр прочитаного. Що це: політичний детектив, присмачений езотерикою? Фентезі з елементами історіософії? Різдвяна love story з домішками всього, переліченого вище?
Адже на цих сторінках студент третього курсу істфаку Київського університету (саме того, «справжнього», «червоного») Аскольд Четвертинський стає учасником визначного археологічного відкриття в Лаврських печерах. Намагаючись за завданням професора Довжика бодай на ніч замаскувати нововідкрите поховання від цікавості ченців, він раптом натрапляє на ще один хід, що завершується брамою, крізь яку... можна потрапити у перше століття, коли на київських горах саме проповідує першопокликаний Ап–Остол Андрей (правопис К. Матвієнка збережено!)
А далі навколо студента закручується вир подій: він стає об’єктом зацікавлення двох потужних закордонних розвідок, а заодно й слабенької вітчизняної Служби. Йому судилося впродовж кількох днів закохатися і втратити кохану (за збігом обставин — дочку донецького «майже олігарха»), викрадену невідомими.
Але всі труднощі буде переборено. Центр історичних корекцій сусідньої Федерації так і не зуміє «відкоригувати» історію, продовживши маршрут Ап–Остола на північ і тим знівелювавши роль Києва як майбутньої столиці майбутньої незалежної держави. Розвідка близькосхідної держави не отримає інструменту всевладдя — «жезла Давида» (він же, як з’ясується, — наш прадавній «жезл Аррати»). Аскольдову кохану Надійку буде чудесним чином визволено з пазурів жорстоких викрадачів (мета яких — заволодіти надзвичайно перспективними технологіями енергозбереження, які почав впроваджувати тато дівчини, «майже олігарх» Юрій Андрійович.
Допоможуть героєві в цьому вірні друзі (серед яких центральне місце посяде старокиївський домовичок–бакалавр Лахудрик Пенатій та могутні прадавні артефакти (як–от уже згадуваний жезл чи досі не згадувана Книга), впоратися з якими студентові допоможе його покликання нащадка давнього київського княжого роду...
Напевно, прочитавши таку анотацію, рецензент сам ледве взявся б до читання книжки — насамперед через нелюбов до всілякої езотерики та стійку ідеосинкрезію до слова «Аррата» та похідних від нього. Проте, як уже говорилося, книжку було прочитано на одному подиху і з немалим задоволенням. Причина — авторів стиль. Незмінна легка іронія там, де йдеться про опис речей дивовижних, езотеричних та історіософічних. Топографічна і хронологічна точність в описі подій (усі ті ресторани «Хам Ят» біля Софії і «Калина» на Московській, де має звичку тусуватися місцева еліта; коридори Ближніх печер неподалік від «вулиці Батиєм убієнних», де працюють археологи; торговельний центр «Жлобус» під Майданом; час напередодні парламентських і місцевих виборів березня 2006–го, коли нова влада вже встигла виявити себе «в усій красі» і коли «жнивують» усілякі «політконсультанти»; реальний обвал печер у травні 2005–го тощо.
Портретна пізнаваність окремих героїв — корумпованих мера столиці Хмельченка і його заступника Телісфорського, московського політтехнолога Гліба Арнаутського і настоятеля лаврського монастиря владики Савла (Ворони), екстравагантного й не позбавленого добрих порухів бізнесовця–політика Стрийського і його цинічного радника Бобрина, хамуватого, зажерливого й обмеженого «проректора–завгоспа» Університету (авторове застереження, що «будь–які аналогії з реальними подіями, установами, організаціями та особами, є випадковим збігом», може хіба що врятувати письменника від можливих судових позовів).
Отже, дебютний роман Костянтина Матвієнка вартий прочитання не лише тому, що автор добре знає, про що пише (він чимало доклався до охорони міської старовини як депутат Київради двох перших демократичних скликань, і сам чимало консультував таких нелюбих йому вітчизняних політиків). Автор ще й виявив себе майстром побудови стрункої фабули й цікавого сюжету. Нарешті, ще одна позитивна риса роману Костянтина Матвієнка в тому, що це — текст на сто відсотків київський. Написаний правдивим киянином з діда–прадіда, яких у сучасній українській прозі не так і багато (на думку спадають імена того–таки Юрія Щербака, Євгенії Кононенко — на тому список майже й уривається). Написаний людиною, для якої Київ є не лише місцем проживання і заробляння грошей, а й певною сакральною сутністю, яка може втілюватися в широкому регістрі образів — від першопокликаного Ап–Остола й до симпатичного домовичка Лахудрика Пенатія...
І насамкінець. У час, коли розгортається газова криза, роман Костянтина Матвієнка, в якому співробітники «Фонда славного єдінства» за вимогою зовсім не «грізної» Служби, а простого київського студента, готового боронити ті свої права, які не здатна гарантувати рідна влада, змушені в 24 години залишити межі нашої держави, сприймається і як певний український реванш. Шкода, що лишень літературний...
У Київській публічній бібліотеці імені Самеда Вургуна відкрили виокремлену книгозбірню українського поета та перекладача тюркських літератур Миколи Мірошниченка (1947—2009). >>
Львів — це місто не лише найароматнішої кави, а й романтичної музичної історії, пов’язаної з Францом Ксавером Моцартом — сином знаменитого австрійського композитора і музиканта-віртуоза Вольфганга Амадея. >>
Поміркувати про поезію Богдана Томенчука найкраще з авторськими строфами: >>
Стартує вже 21 грудня в Харкові, а в Києві пройде 25–27 грудня мініфестиваль «Вертеп Схід». >>
У крайньому романі Стівена Кінга «Голлі» (Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2024) знову немає нічого від класичного іміджу «короля жахів»: ані містики, ні фентезійних істот. >>
Загалом у фільмі є кадри з 16 фільмів Олександра Довженка: переважно художніх і кількох документальних. >>
