Тотальна війна з толерантністю

Керманичі Луганської обласної ради знайшли достойну, а головне —«своєчасну» відповідь економічній кризі. Щоправда, дещо «асиметричну»: на кінець року в Луганську три тижні тривав пропагандистський марафон боротьби із загрозою фашизму. Родзинкою кампанії було те, що «фашистами» оголосили винятково українців. Почалося шоу з т. зв. «міжнародної науково–практичної» конференції «Велика вітчизняна війна і сучасність». Аби пафос дійства не оминув жодного луганського обивателя, хід конференції транслювали в прямому ефірі двох обласних телеканалів, один із них — державний, який трансляцію повторив у неділю, у прайм–тайм.

Експерти зі смітника історії

Те, що антиукраїнський шабаш (за бюджетні кошти, до речі) в будівлі колишнього обкому КПУ не має жодного стосунку до науки, було заявлено від самого початку. Голова облради Валерій Голенко наголосив у передньому слові: «Нам головне — не уточнити певні моменти історії війни і не присягнути ще раз на вірність пам’яті солдатів Перемоги. Головне — визначитися, що робити далі і як не допустити поширення зарази нацизму».

Першу «наукову» доповідь зробив історик Петро Толочко. Те, що академік недолюблює націоналістів, йому можна пробачити; можна зрозуміти і його ненависть до українського народу — зрештою, смердяковщина не є питомо російським явищем. Але як може науковець зі стажем зневажати власну професію? Наприклад, Петро Петрович ошелешив присутніх «відкриттям століття»: виявляється, під час війни 1941—45 рр. в українському націоналістичному русі існували три течії, з яких одну, за словами доповідача, очолював Бульба–Боровець, другу — Бандера, а третю — полковник Коновалець, (хоча його НКВС убив ще в 1938–му). Припускаю, академік обмовився. Але жоден (!) із присутніх «експертів» із кандидатськими та докторськими ступенями його не виправив. Підозрюю, не тому, що неуважно слухали «авторитета».

Як на аргумент проти українства, Толочко посилався, серед іншого, на мемуари такого собі Макса Скорупського, якого репрезентував як «одного з лідерів націоналістів». Між іншим, безпартійний симпатик Андрія Мельника Максим Скорупський в УПА дослужився лише до посади курінного, себто до командира батальйону. До того ж курінний Макс залишив УПА в травні 1944–го (цим, власне, його мемуари «Туди, де бій за волю» й закінчуються). Очевидно, спогади безпосереднього учасника подій мають неабияку історичну цінність для дослідника. Але якщо вже оголошувати їх достовірним джерелом, то загалом, а не видирати з тексту найзручніші для власної концепції цитати.

Мабуть, академіків це правило не стосується. Протягом усієї доповіді Толочко разів десять повторив, як заклинання: «З німцями УПА ніколи не воювала...». Хоча у згаданій книжці Скорупського більш ніж достатньо епізодів, що свідчать про запеклі бої українських повстанців з німецькими окупантами. Але академік, наче дрібний шулер, «тут пам’ятає (про злочини бандерівців), а тут (де йдеться про опір гітлерівцям) — не пам’ятає».

Про користь читання газет

Професор Російського торговельно–економічного університету Леонід Доброхотов, ділячись із присутніми своїми фантазіями на теми «звірств» батальйону «Нахтігаль», зробив ще одне «відкриття». Спочатку, очевидно, задля «розігріву» аудиторії, він заявив, що командиром батальйону був Теодор Оберлендер. Проте професор Оберлендер, майбутній міністр уряду канцлера ФРН Конрада Аденауера (який у суді довів непричетність «Нахтігаля» до розправ над поляками та євреями у Львові влітку 1941–го), хоча й мав до батальйону певний стосунок, ним не командував. Командиром з німецького боку був обер–лейтенант Альбрехт Герцнер. Але пробачимо московському гостю таку дрібницю. Бо головна його сенсація була попереду. Полягала вона в тому, що з українського боку «Нахтігалем» командував... Ярослав Стецько. Німа сцена.

...Вважається, нацисти прагнули перетворити слов’ян на тупу неосвічену масу. Як бачимо, частково їхні плани вдалося реалізувати. У наш час серед слов’янських «проФФесорів» не рідкість такі, що не знають найпростіших правил граматики, а от тепер з’ясувалося, що деякі навіть не здатні регулярно передивлятися газети. Адже якби товариш Доброхотов це робив бодай раз на тиждень, повз його увагу не прослизнула б істерика, яку здійняла московська преса з приводу присвоєння звання Героя України колиш­ньому КОМАНДИРУ «Нахтігаля» РОМАНУ ШУХЕВИЧУ. Вже про що інше, а про цей епізод у біографії майбутнього командувача УПА там було сказано дуже багато. Принаймні набагато більше, ніж про стосунки радянських вождів із фюрером німецької нації.

Непересічні речі розпо­вів і нардеп–«регіонал» від Криму Вадим Колесніченко. Ви­являється, два роки тому він зібрав сотню севастопольських учителів, аби порадитися, як... знищити підручники з історії, що видані українським Міносвіти. Шкода, міністр–соціаліст Ніколаєнко став на заваді, і навіть екс–полковник Табачник не зміг допомогти...

До речі, недавно про «педагога»–новатора Колесніченка цікаву інформацію видав однопартієць Голенко. Два місяці тому в Москві відбувалася «Всемирная конференция соотечественников». Після виступу московського градоначальника Лужкова, який закликав активно втручатися у внутрішні справи країн–сусідів, слово взяв цей самий Колесніченко. Далі цитую статтю Голенка «Мы друг другу не чужие»: «С ним солидарен и народный депутат Украины Вадим Колесниченко, уверенный, что «некоторые российские политики говорят, что на $3 миллиарда Россия дотировала Украине газ, но лучше бы эти деньги были вложены в продвижение гуманитарной политики России в Украине, раз уж тратятся такие деньги из бюджета!» Честное слово, трудно не согласиться...»

Голові Луганської облради важко не погодитися з тим, що краще нехай його співвітчизники вимерзнуть дощенту, аби тільки колесніченки, толочки й усілякі інші корнілови могли максимально комфортно роздмухувати антиукраїнську істерію. То хто ж тут у такому разі справжній нацист?

Можливо, це простий збіг, але за кілька днів до цієї конференції київська газета «Дєло» повідомила про те, що ТОВ «Росводоканал» шукає покупця на свою луганську концесію. Мовляв, не виправдала Луганщина сподівання на прибуткову діяльність. Можливо, саме це повідомлення болюче вразило головного штовхача проекту з передачі обласної системи водозабезпечення офшору з Британських Віргінських островів Валерія Голенка. Під його тиском депутати встановили (до речі, всупереч законодавству) найвищі тарифи на воду в Україні — а проект усе одно захлинувся. Є від чого впасти в істерику.

І в його словах не звучали якісь панічні ноти: «Настав час нам позбавлятися зайвої толерантності, щоб не залишитися зовсім без принципів...» Приблизно так само Геббельс після Сталінграда закликав німецьку націю до тотальної війни.

Підрихтувати минуле

Тотальна війна на Луганщині триває. Поки що — пропагандистська, але чим збирається її закінчувати голова обласної ради — бозна...

Після конференції її учасники не вилазили з луганських екранів, засідали в студентських аудиторіях і таке інше. А перед самісіньким Новим роком у кампанії стався якісний «прорив». На колишньому телеканалі облради — ЛКТ, який якось непомітно для громадськості опинився в приватних руках (щоправда, наближених до керівництва представницького органу), було показано відразу дві відеофальшивки московського спецвиробництва. У першій зроблено спробу звинуватити українців — як таких, навіть без особливої прив’язки до Бандери чи ОУН — у трагедії білоруської Хатині; у другій ті ж самі «дослідники» паплюжать Романа Шухевича. Побачене прокоментували штамповані україножери з обласної ради і деяких луганських ВНЗ. Жодного історика, який міг би дати з цього приводу кваліфікований коментар, зрозуміло, до студії не покликали.

Спростовувати цю антиукраїнську маячню нема потреби; достатньо сказати, що у двох фільмах продемонстровано тільки один документ, причому так, що вчитатися в його зміст неможливо. Решта — авторське блудослів’я. Автори припустилися величезної помилки, коли відступили від геббельсівського рецепта. Міністр пропаганди Третього рейху стверджував: «Найбільший ворог пропаганди — це інтелектуалізм». Автори не дослухалися Пауля Йозефа — заходилися пояснювати, з якого дива про участь українців у Хатинській трагедії стали базікати лише після здобуття Україною незалежності. Тут хлопці й прокололися.

За версією фільму, «правда» про «українську» Хатинь дійшла до кремлівської верхівки лише у 80–ті роки. Але в справу втрутився... Володимир Щербицький: мовляв, дружба народів і все таке. Дуже цікаво; тепер слід очікувати пояснень, чому матеріали щодо участі українських «шуцманів» у каральних операціях проти білорусів не спливли до Щербицького. Чи — до Петра Шелеста? У фільмі «Хатинь» сказано, що в КДБ БРСР у 80–ті один за другим тривали судові процеси над колишніми карателями. То хто їх ініціював саме в цей період? І з якою метою? Товариш Андропов хотів використати інформацію у підкилимній боротьбі із соратниками по Політбюро?

Ото й уся ціна совковій «історії». Такий собі кийок у політичній боротьбі, що до науки не має жодного стосунку. Є потреба — витягли з комори, потреба відпала — заховали до наступного разу. Але в такому разі хто кого має звинувачувати в намаганнях «переписати історію»? Виходить, переписування — то справа рук отих усіх голенків, толочків, затуліних із марковими...

Тільки чому ми їм дозволяємо цим займатися за гроші українського платника податків? За наші гроші.