Валіза, вокзал — Європа?

Власник українського паспорта Андрій В. уже майже півтора десятиліття живе на два доми. Перший із них — у тихому обласному центрі Західної України, другий — у Лондоні. Втім із кожним днем такого життя він щоразу більше сумнівається, котру з його осель варто називати першою. Спробу повернутися додому і розпочати все з нуля він уже робив: як і більшість його колег, одразу ж після Помаранчевої революції. Але швидко зрозумів, що погарячкував — і повернувся до Туманного Альбіону. Причина цього — не тільки роздовбані та неосвітлені західноукраїнські вулиці, таксисти, що не відкривають дверцят перед пасажиром, та необхідність перелізати під залізничними цистернами, аби потрапити з вокзалу додому, — хоча від таких маленьких нюансів дуже швидко відвикаєш у багатій державі. Просто напередодні своїх 40 років дуже важко щось починати заново, особливо якщо перші результати на новому місці в тебе виходять гіршими за попередні.

Заробітчанин країну годує

Світова економічна криза, яка в різних частинах світу лютує з неоднаковою жорстокістю, остаточно сплутала всі висновки економістів та фахівців із міграції. Сьогодні ми бачимо одне: звільнені заробітчани повертаються додому — і стають причиною головного болю для рідних чиновників, які не знають, що робити із зайвими «ротами» у період економічного спаду. Український народ у такій ситуації звик діяти традиційно: шукати, де краще. От і вирушають нові гастарбайтери завойовувати «неорану» європейську цілину: назустріч малярам, будівельникам та няням, які вимушено закінчили свою зарубіжну каденцію. Не потрапляючи при цьому до офіційної статистики та остаточно заплутуючи наших державних мужів.

Ще на початку 2008 року офіційна Україна, відчуваючи нестачу робочої сили при стабільному розвиткові економіки, з численних бігбордів закликала своїх співгромадян «не дивитися на роботу за кордоном крізь рожеві окуляри», а застосовувати здобуту освіту в рідних пенатах. Коли господарський механізм почав пробуксовувати, агітація щезла. В очікуванні неконтрольованого зростання безробіття влада вже була й не проти, аби її піддані користувалися рожевими окулярами, але через кризу українці виявилися зайвими у більшості держав. Російський прем’єр Володимир Путін закликав зменшити кількість іноземців наполовину, а майже 50 відсотків наших заробітчан працює саме в Російській Федерації. Трохи раніше Італія, яка займає почесне друге місце в переліку країн, що дають притулок вітчизняним мігрантам (за дослідженням Держкомстату та Українського центру соціальних реформ — 13,4% усіх заробітчан), постановила вважати нелегальних мігрантів кримінальними злочинцями. Жорсткіші умови для працевлаштування іноземців–«неєвросоюзівців» запровадили Греція, Іспанія, Португалія — країни, які вже прославилися цілими українськими колоніями у великих містах.

Вітчизняний уряд, на жаль, не може визначити, скільки наших співгромадян розвивають економіку в інших дер­жавах. Офіційну статистику — 3,5 мільйона чоловік — не можна вважати достовірною, оскільки вона не враховує найчисленнішу когорту — робітників–нелегалів. За оцінками нашого омбудсмана, заробітчани щороку присилають додому п’ять–шість мільярдів доларів. Приблизно стільки ж отримує Україна у вигляді прямих іноземних інвестицій! Деякі експерти йдуть далі й пропонують сміливо збільшити озвучені шість мільярдів удвічі, оскільки зароблені долари й євро надходять не лише поштою чи банківськими платежами, а й у конвертах, з водіями заробітчанських «бусів», які ніхто не здатний облікувати. За іншими даними, тільки на Львівщину щороку потрапляє готівки на суму, що дорівнює бюджету одного району.

На місце одного «старого» двоє «нових» прийдуть

За підрахунками науковців, у най­ближчі два місяці на батьківщину повернуться 80—100 тисяч українських заробітчан: переважно вихідці із західного регіону. Вже нині численні будівельники, некваліфіковані робітники масово покидають Київ, Донецьк, Дніпропетровськ. Але сто тисяч, стверджує влада, — це тільки квіточки. Так, за підрахунками керівництва Івано–Франківської обласної держадміністрації, нині на заробітках перебуває понад 250 тисяч мешканців області. Вдома цих людей ніхто не чекає, адже місцеві будівельні організації нині заморожують роботи і насамперед скорочують малокваліфікований персонал. У скрутній ситуації опиняться найбільш соціально незахищені верстви населення. Тож від тривалості кризи залежить, наскільки загостряться соціальні проблеми в державі. Іншими словами, чи вистачить у екс–заробітчан заощаджених коштів, аби прогодувати свої родини до настання кращих часів.

Теоретично, трудові мігранти могли б знайти себе в нових галузях — туризмі, сфері послуг. Проте розвиток цих сфер потребує значних капіталовкладень, а «вільних» грошей в українській економіці не густо. Досвід лише малокваліфікованої праці та життя в «резервації» співвітчизників призводить до того, що в час скрути ці люди можуть робити тільки те, чим вони займалися раніше. Тобто працювати на цій же будові в Італії чи Чехії, але за менші гроші.

Ситуація щодо зайнятості в Західній Європі зсередини виглядає зовсім не так погано, як здається в Україні. Так, кількість робочих місць зменшується, але при цьому заробітки у більшості галузей залишаються стабільними. Як і в нас, скорочується кількість посередників, відмирають надто громіздкі схеми працевлаштування, але потреба в робочій силі залишається. Перша категорія гастарбайтерів, які вже покинули або готуються залишити ситий Захід, це, як не дивно, «старі» заробітчани: люди, що мешкають там уже давно, зуміли назбирати грошей та відкрити вдома досить стабільний бізнес. І давно чекали слушної нагоди, аби поміняти статус найманих робітників на працедавців. Три, чотирирічні гастарбайтери, які вже встиг­ли вивчити входи і виходи на західні фірми, навіть потрапивши під скорочення, швидко знаходять для себе нове місце праці. Піддаються труднощам і купують зворотний квиток лише зовсім «молоді» гастарбайтери. Утім на їхні місця одразу ж приїжджають інші. Потік трудових мігрантів на Британські острови ніколи не мілів, але за останній місяць став значно повноводнішим. «Якщо обидва члени сім’ї втрачають роботу (а таких випадків в Україні щоразу більшає), людям не залишається іншого виходу, як шукати кращої долі за кордоном», — стверджували експерти на семінарі у Львові, присвяченому проблемам міграції, організованому за сприяння програми «Схід–Схід» МФ «Відродження». І невеликі, за західними мірками, «кризові» зарплати виглядатимуть манною небесною в порівнянні з вітчизняними статками, «поскубаними» інфляцією та падінням вартості гривні. Невдовзі, прогнозують соціологи, наших у Європі стане ще більше. Набагато.

«Прийму мігрантів, але освічених...»

Труднощі зі стратегічним плануванням завжди були слабким місцем нашої державної влади. Ситуація з мігрантами ще раз продемонструвала, що наш уряд звик тільки до оперативного втручання у проблему, не моделюючи розвиток ситуації наперед. На захисті тези, що Україна стоїть напередодні міграційного стрибка, проста логіка: економічну кризу економічно слабка Україна переживатиме важче, ніж Захід. Окрім того, криза коли–небудь закінчиться. Причому крига почне танути саме з боку Заходу — часовий лаг такого економічного ренесансу становитиме щонайменше рік–два. Отже, час пакувати валізи?

Чехія — третя країна за кількістю наших співгромадян–заробітчан (понад 12 відсотків українських мігрантів працює у цій країні. — Авт.) — готується їх прийняти. Кількість трудових мігрантів у цій країні невдовзі становитиме близько десяти відсотків від усього населення. Причому найчисельнішою є українська діаспора, яка чи не вдвічі переважає сусідів–словаків. Утім офіційні цифри, знову ж таки, не висвітлюють усієї картини. За словами Маркетти Кадлєцової, координатора програми «Міграція», у Чехії працюють два мільйони українських заробітчан. «За іншими даними, їх близько 12 мільйонів», — пані Кадлєцова ілюструє розбіжності цифр. Пояснити таку популярність невеличкої держави серед вітчизняних мігрантів можна просто: там дуже багато представництв великих західних фірм. Другий фактор — до кризи там було практично «нульове» безробіття.

З першого січня 2009 року Чехія робить безпрецедентний крок — запрова­джує «зелені карти» для трудових мігрантів: аби спростити процедуру легалізації і стати таким собі східноєвропейським аналогом США — для українців та інших східноєвропейців. Якщо раніше дозвіл на працю можна було оформити за п’ять–шість місяців, то відтепер — за два. Їтка Поланська, координатор програми «Міграція», член громадської організації «Людина у скруті», пояснює, що плюсів у «зеленої карти» чимало: її видають на три роки, а традиційну робочу візу — на рік–два. Є й мінуси: упродовж першого року заробітчанин не може змінити місце праці, а це деформує ринок і робить людину цілковито залежною від працедавця. Як і більшість «емігрантських» держав (США, Австралія), чехи роблять ставку на освічених мігрантів. Тож усіх трудових мігрантів поділять на три категорії: А — працівники з вищою освітою і керівні кадри, В — кваліфіковані кадри хоча би з дипломом ПТУ, С — без кваліфікації. Власники першої категорії вже через півроку проживання в Чехії зможуть забрати з собою родину, ті, хто потрапив до категорії В, — через рік, а власники категорії С перебуватимуть на території Чехії самотніми. Після закінчення терміну дії карти С продовжити її вже не зможуть.

Цікаво, що запровадження «зелених карт» у Чехії поки що не скасовують навіть з огляду на економічну кризу (за словами тамтешнього прем’єр–міністра, їхню дію можуть тимчасово призупинити), зменшення зростання ВВП із чотирьох до трьох відсотків та прогнозованого звільнення від десяти до 30 тисяч осіб — чеська економіка дуже залежить від автомобілебудування, яке нині переживає серйозні проблеми.

Ситуація з трудовими мігрантами таїть у собі одразу кілька проблем. Перша з них — це соціальна. «Українці не належать до улюблених у Чехії діаспор, — щиро заявив на форумі у Львові представник Інституту досліджень інтеграції та відновлення суспільства в Брно Міхал Некоряк. Але швидко виправився. — Утім ситуація вже починає змінюватися». Велику проблему для суспільства становлять і неповні сім’ї мігрантів, особливо діти, психологічний стан яких вважають дуже важким. Не варто оминути й економічні проблеми. Скажімо, коли вітчизняна економіка виходитиме з кризи, а Україна готуватиметься до Євро–2012, то чи зможуть упоратися з інфраструктурними проектами запрошені китайці й філіппінці, як це недавно практикувалося в Києві?