«Упродовж дня в Україні близько 50–ти дітей сиротіють, а 65 — знаходять нову сім’ю»

Молодому «спортивно–сімейному» міністру Юрієві Павленку не бракує красномовства та енергійності — до цього зобов’язує «фронт роботи» у його відомстві. У амбіційного політика й плани відповідні — перетворити українців на спортсменів, побудувати у кожному райцентрі басейн, здобути золоту медаль на «зимовій» Олімпіаді у Ванкувері.

Міністр у справах сім’ї, молоді та спорту запевняє, що в Україні подолано дитячу безпритульність, а немовлята для усиновлення — справжній дефіцит. Про планів громаддя і перепони у спорті, благородні починання у захисті дітей–сиріт і про фізкультуру без жертв — про все це Юрій Павленко розповів «Україні молодій».

«В Україні практично немає на усиновлення дітей до 3 років»

— Пане Юрію, минулий рік пройшов під знаком підтримки національного усиновлення, країна отримала оптимістичні результати. Українці стали значно більше всиновлювати, чи не так?

— Сьогодні, без сумніву, можна сказати, що шлях, який більшість країн Європи в питаннях захисту прав дітей–сиріт пройшла за десять років, — Україна подолала за три. Це підтверджують і статистичні дані. Упродовж дня в Україні близько 50–ти дітей сиротіють, але 65 знаходять нову сім’ю — їх або усиновлюють, або влаштовують у прийомні сім’ї, або беруть під опіку й піклування родичі. Чотири роки тому було все набагато гірше — втрачали сім’ю 60 дітей, а знаходили лише 45.

Протягом 2008 року українськими громадянами усиновлено більше двох тисяч дітей, три роки тому ця цифра складала близько тисячі. Іноземними громадянами упродовж цього року усиновлено 1183 дитини, це менше майже вдвічі, ніж три роки тому. Крім того, упродовж року в прийомні сім’ї та дитячі будинки сімейного типу влаштовано близько 2,5 тисяч дітей — це майже у 20 разів більше, ніж у 2004 році. Ми відзначаємо, що цього року практично немає дітей на усиновлення до 3 років, а в багатьох інтернатах не був сформований перший клас — тобто більшість дітей–сиріт до 7 років уже знайшли сім’ї.

— І що ж так вплинуло на бажання українців усиновлювати дітей?

— Президент України ще в 2005 році серед ключових пріоритетів у своїй роботі визначив політику захисту прав дитини. Адже, крім держави, у дитини–сироти інших тата і мами немає. За цей час було прийнято чимало рішень, які створили відповідну систему і дали можливість дитині отримати сім’ю. 2008 рік став справді визначальним для національного всиновлення — це було одним із найважливіших пріоритетів діяльності нашого міністерства.

І робота триває. По–перше, з 1 січня 2009 року діятиме одноразова допомога при усиновленні на рівні допомоги при народженні дитини (і це справедливо!), також одному з батьків надаватиметься відпустка тривалістю 56 днів по догляду за дитиною. Бо це важливо — допомогти дитині акліматизуватися в нових умовах.

По–друге, відтепер фінансування дитини, яка перебуває в прийомній сім’ї, дитячому будинку сімейного типу та під опікою–піклуванням, буде однаковим і дорівнюватиме двом прожитковим мінімумам на місяць. Це дасть можливість дуже багатьом дітям, які перебувають ніби під опікою (насправді ж — в інтернаті), повернутися в сім’ю — до дідуся, бабусі, тітки, дядька. Адже вирішується головна проблема — страх родини не дати мінімально необхідне цій дитині.

Відтепер затверджено «По­ложення про порядок усиновлення» — чіткі нормативи відповідальності посадовця у спілкуванні з родиною, яка хоче всиновити дитину. І головне завдання: щоб не батьки бігали за чиновником —отримати дозвіл на всиновлення, — а навпаки. Водночас ми посилили й відповідальність батьків за дотриманням прав усиновленої дитини. І контроль буде здійснюватися (не порушуючи таємницю усиновлення та гармонію в сім’ї), доки дитині не виповниться 18 років. А головне — виписана персональна відповідальність сільського, міського голови за долю кожної конкретної дитини, яка проживає чи народилася на їхній території.

Ця реформа не проста, і щодо її впровадження було дуже багато різних думок. Адже важко ламати радянські стереотипи, які будувалися 70 років на двох правдах — рай для своїх дітей та інтернат для чужих. Проте після кількох років роботи ми бачимо, як змінюється ставлення українців до питання влаштування дітей–сиріт, — політику Президента зі сприяння національному усиновленню, розвитку сімейних форм виховання підтримують 76 % громадян, 95 % підтримують надання фінансової допомоги дитині під час усиновлення. Тому, я певен, цю роботу буде продовжено.

«Дитячу безпритульність як явище подолано»

— А яка ситуація із дитячою безпритульністю?

— Системна робота служб у справах дітей, кримінальної міліції у справах дітей, Генеральної прокуратури дала результати, і ми фактично подолали наслідки дитячої безпритульності в Україні. У нас сьогодні немає дітей, які живуть постійно на вулиці, які перебувають там більше місяця. Ще три роки тому ми взагалі не знали, скільки їх на вулиці живе. Ми зіткнулися з тим, що, за підсумками рейдів 2005—2006 років, на обліку перебувало близько 20 тисяч дітей, які не місяць, а постійно проживали на вулиці — на теплотрасах, у підвалах, на вокзалах. Переломним моментом у роботі міністерства була зима 2005—2006 років — найхолодніша за останні роки. «Діти вулиці» тоді могли просто не вижити. Активізовані були всі можливі органи влади, аби вилучити дітей із вулиць. Про цей період можна тисячі страшних історій розповідати! Але, слава Богу, цієї зими — навіть якщо вона буде дуже холодною — такої проблеми вже не існує.

— Важко повірити в те, що безпритульність зникла... І куди ж ці «діти вулиці» поділися?

— Безпритульності як явища в Україні більше немає! Ми її подолали. За цей час було створено систему спеціальних соціальних закладів, систему служб у справах дітей (а це 4,5 тисяч працівників), діє 130 соціальних центрів сім’ї, дітей і молоді, де професійні працівники надають допомогу дітям. Було змінено систему притулків — їхнім завданням стало не просто вилучити дитину з вулиці, помити і кудись відправити. Мета змінилась — із вилученою дитиною попрацювати до того моменту, поки вона не втратить вовчий інстинкт і не повернеться до суспільства, поки для неї не буде знайдене таке місце влаштування, з якого б їй не хотілося втікати.

Крім того, було посилено відповідальність чиновників. Цього року 349 посадових осіб було притягнуто до різних форм відповідальності — керівників районів, дитячих закладів, служб. На облік узято 61 тисячу кризових сімей, у яких виховується 123 тисячі дітей. По кожній із цих родин є індивідуальна система роботи. Якщо родина перебуває у зовсім кризовій ситуації, тоді дитину вилучають, батьків позбавляють прав. Таких родин минулого року було близько п’яти тисяч. Але здебільшого дитину вилучають тимчасово і намагаються врятувати родину — лікують батьків від алкоголізму, допомагають знайти роботу. Тобто ми тепер більше приділяємо увагу профілактиці, а не боротьбі з наслідком безпритульності. Адже найгірші прояви її подолані, але тут є ще багато роботи.

— Економічна криза вдарить найперше по таких родинах. Ви самі нещодавно визнали, що у зв’язку з економічними негараздами в державі збільшилося насильство у сім’ї. Негативно відобразиться криза і на ситуації з безпритульністю. На межі виживання можуть опинитися багатодітні родини. Держава якось готується до цього?

— Сьогоднішня криза дійсно може викинути на вулиці цілі сім’ї, дітей. Саме тому ми ще в жовтні сформували спільну групу з десяти міністерств із чітким розподілом відповідальності кожного відомства за долю родини і дитини. Звичайно, я можу передбачати збільшення кількості кризових родин, але найголовніше, що ми маємо сьогодні відповіді на проблемні питання, з якими може стикнутися родина в 2009 році.

Що ж до багатодітних родин, то підтримка таких сімей для нас є пріоритетною. Тому ми упродовж останніх років зробили паспортизацію усіх багатодітних сімей в Україні, вивчили їхній стан, проблеми. Паралельно сформували законопроект про соціальний захист і підтримку багатодітної сім’ї. І я сподіваюся, що у най­ближчий час він буде ухвалений. І нарешті, ми отримаємо цілісну політику з підтримки багатодітної родини.

Такі сім’ї не залишені на самоті зі своїми проблемами. Тут можна згадати проект, ініційований Президентом України, — «Зігрій любов’ю дитину». Завдяки йому чи не всі багатодітні родини, в яких виховується десять і більше дітей, отримують можливість покращити свої житлові умови — за бажанням, або новий будинок, або капітальний ремонт, добудова.

Останні роки ми активізували надання звання матері–героїні, за яким закріплені соціальні дотації і підтримка. Щорічно кількість нагород зростає: якщо у 2004 році звання «Мати–героїня» було присвоєно чотирьом жінкам, то цього року його отримало більше трьох тисяч. Крім того, у 2008 році таким матерям надавали одноразову грошову допомогу у розмірі десять прожиткових мінімумів. Ми виплатили цю допомогу усім мамам, які отримали звання у період з 2004 до 2007 року. З наступного року цю державну відзнаку видаватимуть одночасно з матеріальною допомогою.

«Кожен райцентр матиме фізкультурно–оздоровчий комплекс»

— 2009 рік оголошено Роком молоді. На що чекати молодим українцям, для яких традиційно не вирішеними лишаються два важливі питання — працевлаштування і дороговартісне житло?

— Завдання Міністерства — сконцентрувати зусилля органів влади, державні ресурси на вирішенні ключових проблем молодої людини — робота, житло, здоров’я й освіта. І головна мета держави — створити умови, аби молода людина мала шанс досягти успіху на батьківщині. По–перше, ми підготували зміни до закону про перше робоче місце, які гарантували б захист молодим фахівцям. Друге питання — це молодіжне житлове будівництво.

Переконаний, цього року дер­жава перейде до реалізації не просто програми молодіжного житлового кредитування, а до широкомасштабної реалізації програми доступного соціального житла. Відповідні рішення і закони ухвалено. Але, водночас, я не виключаю, що фінансово–економічна криза може призупинити багато програм, що стосуються молоді. Ми максимально на рівні міністерства протистоятимемо цьому, адже під удар кризи потрапляє передовсім молода людина і молода сім’я.

— Для України демографічна проблема лишається дуже гострою. Причому демографів турбує не стільки рівень народжуваності, скільки смертності. Звісно, що питання здоров’я нації стоїть на першому місці. Уряд, як відомо, розробив соціальну програму «Здорова нація». Чи може вона реально вплинути на ситуацію? Що планується зробити?

— Це вперше держава по–іншому подивилася на питання, як формувати здорову націю. В Україні — найбільша кількість лікарів серед європейських країн, найбільша кількість «койкомісць» у лікарнях, але при цьому нація здоровішою не стає. Найважливіше завдання для нас — зберегти здоров’я здорового. Зрозуміло, що голов­ний спосіб досягнення цього — здоровий спосіб життя, фізична культура, рухова активність.

Програма «Здорова нація» передбачає новий підхід до фізичного виховання в школі, реформу ДЮСШ, соціальну рекламу і пропаганду здорового способу життя. Це, безумовно, і будівництво спортивних об’єктів для масового споживача — майданчики, спортивно–оздоровчі комплекси з басейном. Вже затверджено Державну програму спортивних споруд із генеральним планом розвитку будівництва спортивних об’єктів як по регіонах, так і по видах спорту. Тому ми ставимо завдання, щоб за п’ять років кожен районний центр мав мінімум один фізкультурно–оздоровчий комплекс.

Окрім того, програма передбачає затвердження соціальних нормативів, законодавчих вимог до кожної місцевої громади — кількість спортивних майданчиків, басейнів, кількість людей, охоплених фізичною культурою і спортом з розрахунку на десять тисяч осіб. Сьогодні у нас приблизно шість відсотків українців займаються спортом. Це лише 30 відсотків від потреб, які держава забезпечує спортивними об’єктами. І тому не можливо залучити людину до спорту, якщо поруч з її будинком немає спортивного майданчика, якщо не працює інструктор–організатор зі спорту.

Ця програма передбачає створення в кожному місті рекреаційних парків, велосипедних доріжок. Цілий блок програми складає комплекс заходів із поліпшення культури харчування населення, з повною забороною реклами алкоголю, тютюну, а також створенням територій, вільних від алкоголю та куріння. Програма ще передбачає зменшення травматизму на роботі, на дорозі, в побуті.

Елементи цієї програми вже почали реалізовувати, і вона почала б діяти в повному обсязі вже з 1 січня, якби не фінансова криза. Але у зв’язку з тим, що «Здорова нація» передбачає на першому етапі серйозні видатки капітального характеру, її впроваджуватимуть поетапно протягом наступного року, виходячи з можливостей держбюджету.

— Восени минулого року Україна була вражена — на уроках фізкультури, один за одним померло семеро школярів. На вашу думку, що слід робити з фізичною культурою в школі, аби подібні трагедії не повторювалися?

— Я є категоричним противником скорочення уроків фізкультури, бо буде ще гірше. Не урок фізкультури винен у тому, що трапилися трагедії. Проблема глибша — система фізичного виховання не дає можливості дитині протягом навчання в школі розвивати фізичну активність гармонійно. Дві–три години на тиждень уроків фізкультури — цього дуже мало. А сам по собі урок фізкультури передбачав тестову систему, що мала на меті максимальне фізичне навантаження на організм дитини. Виходить, що дитина протягом тижня рухається мало, але дві години на її організм дають максимальне фізичне навантаження, що недопустимо. На додачу, нормативи, які виконували школярі, прийнятні хіба що для професійних спортсменів, а не для дитини. За нашою ініціативою ці нормативи відмінили.

Наш підхід до фізичного виховання в школі такий: уроки фізкультури повинні носити оздоровчий характер. На нашу думку, обсяг рухової активності дитини протягом тижня має бути 8—12 годин, в залежності від стану здоров’я і фізичних можливостей. Це не означає, що має бути 12 уроків фізкультури. Дитина повинна організовано, під контролем дорослих, постійно бути в русі — на уроці фізкультури, між уроками, перед уроками або після, в позаурочний час, а також на вихідних — разом із батьками. Тому і стоїть перед нами завдання: розробити до 1 вересня нову систему фізвиховання.

Другий момент. На уроці фізкультури і під час навчання дитина обов’язково повинна здобути необхідний рівень знань про особливості рухової активності та здоровий спосіб життя. І, звичайно, повинен бути постійний медичний контроль за станом функціональних систем організму — перш за все, це серцево–судинна і дихальна система.

— Але щоб дитина займалася спортом, їй потрібно створити належні умови — подбати про спортивні майданчики, дитячо–юнацькі спортивні школи...

— Цього року ми почали і реформу дитячо–юнацьких спортивних шкіл, їх у нас 1688. Затверджено положення, яке дало сьогодні повноваження Міністерству спорту зайти в кожну дитячу спортивну школу, перевірити її, акредитувати. І за підсумками цих дій вийти на оновлену систему фінансування, на матеріально–технічне переоснащення, на заміну обладнання в ДЮСШ, а також вийти на новий рівень оплати роботи тренерів і спеціалістів, які там працюють.

Крім того, в Україні активно будуються вуличні спортивні майданчики. Програма, яка у 2005 році була започаткована, знайшла підтримку на рівні органів місцевої влади і приватного бізнесу. І тепер на кожен збудований державою спортивний майданчик ще два будується за кошти або місцевого бюджету, або приватного бізнесу. Усі місцеві бюджети минулого року передбачили у своїх видатках кошти на фізичну культуру і спорт. Тоді як до 2005 року видатків на будівництво спортивних об’єктів не було навіть у центральному бюджеті. Минулого року ми перейшли від будівництва просто вуличних майданчиків до капітальних споруд — льодових палаців, тенісних кортів, басейнів.

«Три роки тому виїзд спортсмена на змагання в борг був нормою»

— А як щодо підтримки професійних спортсменів? Наша команда з біатлону, нещодавно від’їжджаючи на змагання, скаржилася на те, що не отримала належної державної підтримки...

— Ця проблема виникла наприкінці року, вона пов’язана з кризою і певною зміною фінансування в системі влади. Проте я радий, що затримка на два тижні виїзду нашої команди з біатлону на етапи кубка світу сприймається як щось надзвичайне. Три роки тому виїзд спортсмена на змагання в борг з поверненням коштів через рік був нормою.

Пекінська Олімпіада, до речі, в історії України стала першою, коли жоден спортсмен і жоден тренер, жоден вид спорту не мав проблем із фінансуванням. За останні три роки з ініціативи Президента України система фінансування спортсменів повністю змінилася і щорічно збільшується як мінімум удвічі. Приємним стало й рішення про збільшення стипендій Президента як у кількісному, так і в «якісному» вимірі.

— А як ви плануєте заохочувати тренерів?

— Глава держави дав сигнал про урівняння винагород, стипендій, премій спортсмена і тренера, і вони не будуть відрізнятися. Цього року ми унормували систему забезпечення формою, інвентарем, обладнанням наших команд, також збільшили нормативи харчування спортсмена і тренера — вони тепер майже однакові, хоча раніше відрізнялися утричі.

«Криза на підготовку до Євро–2012 не вплине»

— Українські олімпійці минулого року показали чудовий результат у Пекіні. Для України 2009 рік теж знаковий — передолімпійський. Будемо «гострити лижі» на Ванкувер. Як ми вже готуємося?

— По–перше, ми вже розпочали підготовку до літньої Олімпіади Лондон–2012 і перейшли до заключного етапу підготовки до зимової Олімпіади у Ванкувері. Тут була системна робота. За будь–яких обставин олімпійська національна «зимова» збірна буде забезпечена всім необхідним для підготовки до Олімпіади. Все, що необхідно для найкращого результату на зимових Іграх, буде зроблено. Включаючи і фінансування зборів, участь у змаганнях, фармакологію, тренерів, інвентар, проїзд, проживання, харчування — за всіми цими моментами спеціальні рішення ухвалено. Тому я не бачу перешкод для завоювання олімпійського золота — після дуже великої перерви (перемоги Оксани Баюл 1994 року).

— І все ж таки з запланованих чотирьох ковзанок минулого року здали лише дві...

— Інформую: готові три льодові палаци. У Донецьку, Херсоні — вже здані, у Калуші Івано–Франківської області ковзанка готова повністю і підтверджена актом завершених робіт. Відкриття її планується на початку січня. Єдина затримка виникла з харківською ковзанкою — вона стала об’єктом скандалу, що затримало її введення в експлуатацію. Але цей льодовий палац неодмінно має бути у березні введений в експлуатацію. Крім того, на 2009 рік ми заклали ще 12 ковзанок — у Сумах, Черкасах, Дніпродзержинську, Борисполі, Одесі, Києві, Львові, Горлівці, Донецьку, Маріуполі, Мукачеві, Алчевську. Для цього ухвалені рішення місцевою владою про відведення землі, закуплено обладнання.

— Як просувається підготовка до Євро–2012. Криза на неї не вплине?

— Підготовка триває за планом. На останньому засіданні УЄФА була дана досить позитивна оцінка діям України та Польщі у підготовці до Євро –2012. У нас сьогодні з Польщею є сформований план, усі суперечності подолані. І я впевнений, фінансова криза теж не вплине на динаміку підготовки. Мінімальна потреба на 2009 рік становить 3,5 мільярда гривень — це включно з реконструкцією НСК «Олімпійський». І це ті гроші, які держава має. Йдеться про будівництво доріг, аеропортів, метро, тренувальних баз і генерального об’єкту — фінальної арени Євро–2012. Сьогодні вже затверджено концептуальний проект, проектувальника, підрядника. І з грудня на території комплексу почалися будівельно–монтажні роботи. Наші дії в повній мірі підтримані УЄФА. Кожна цифра, кожна копійка, яка витрачається на реконструкцію НСК «Олімпійський», проходить декілька рівнів експертиз, контролю, до її затвердження, а потім, за підсумками використання, вона теж контролюється.

— Зрозуміло, на Євро–2012 економити не будемо. На чому ж тоді заощаджуватиме ваше відомство в умовах кризи?

— На зарплатах чиновників, преміальних, відрядженнях, витратах, що стосуються апарату — на ремонтах, закупівлі меблів, комп’ютерів. На тому, без чого міністерство може рік пропрацювати.

Що стосується програм, які реалізовує міністерство, то вони не є критичними для бюджету — це не мільярдні суми. Загальний бюджет міністерства — у межах мільярду. Серйозних скорочень — ні у сфері фізичної культури й спорту, ні в системі захисту прав дітей, ні в молодіжній політиці — не буде.