Над прірвою в житті

За все своє життя Джером Девід Селінджер дав єдине інтерв’ю — шістнадцятирічній дівчинці для її шкільної газети. За останні сорок років він не оприлюднив ані рядка. Але при цьому він залишається автором, що користується шаленою популярністю і неослабною увагою, причому не лише у Сполучених Штатах. Прижиттєво долучений до сонму класиків і геніїв, він прагнув лише одного — щоб його залишили у спокої.

«А я стою на самому краєчку скелі, над прірвою... І моя справа — ловити дітлахів, щоб вони не зірвалися у прірву. Ось і вся моя робота. Стерегти дітей над прірвою у житі...» Джером Девід Селінджер любив дітей. Як і герой його знаменитої повісті Голден Колфілд. А дорослих терпіти не міг... Утім, якщо нам цікава передусім творчість Селінджера, а не він персонально, то в Америці загадкова фігура письменника–самітника вже багато років не лишає у спокої біографів, журналістів і просто читачів. Вони обожнюють Селінджера і водночас розуміють, що все, написане ним, — це «записки божевільного».

На жаль, усе, чим може задовольнитися сьогодні читацька цікавість про письменника, — це спогади Джойс Мейнард та дочки Селінджера Маргарет. Для них, та й для усього світу, сьогодні він — просто душевнохворий. Але це не завадило йому бути генієм.

Його університети

Автор книги «Над прірвою у житі» народився 1 січня 1919 року в Нью–Йорку. Батько, Соломон Селінджер, був успішним гендлярем–ковбасником. Мама Міріам (Мері, руда дочка вихідців з Ірландії, католичка, яка заради великого кохання прийняла іудаїзм чоловіка) вкладала всю душу у виховання дочки Доріс і сина Джерома. Тому з раннього дитинства той був у всьому і завжди правий і загалом кращий за всіх на світі. А ще зарекомендував себе хлопцем, що «собі на думці», який постійно дистанціювався від оточення.

США 20—30–х років — доволі антисемітська країна. Політики вимагали обмежити в’їзд іммігрантів–євреїв, елітні університети ввели квоти для абітурієнтів–євреїв. Відтоді Селінджер зненавидів елітні університети. Навчав­ся у трьох коледжах. Норман Мейлер іронічно назвав його «найбільш здібним серед усіх, хто так і не закінчив початкову школу».

Школу він усе ж таки закінчив, але вже військову — Valley Forge. Прослухавши у Колумбійському університеті курс лекцій для літераторів–початківців, майбутній письменник вирішив закидати редакції оповіданнями. Перші з них були підписані «Джером Селінджер». А потім він раптом став «J. D.» — Джей–Ді. Його перше оповідання «Молоді хлопці» (Young Folks) було опубліковане у часописі Story 1940 року.

Навесні 1942–го Джерома призвали до армії. Потім — курси військових перекладачів і контррозвідників. Штаб–сержант Селінджер бере участь у відкритті другого фронту, десантувавшись на узбережжя Нормандії. У німецьких містах він допитує полонених і місцевих жителів, щоб виявити причетних до співробітництва з фашистами. У вересні 44–го у щойно звільненому Парижі Селінджер зустрівся з Хемінгуеєм, тоді воєнкором, який благословив його на літературні подвиги... А 1945–го майбутній класик американської літератури потрапив у госпіталь із нервовим розладом, із діагнозом «бойове перевтомлення».

Незабаром Селінджер зустрівся з німкенею на ім’я Сильвія. Він заарештував її як молодого функціонера нацистської партії. А потім навідався до неї знову, щоб вибачитися. За кілька тижнів вони побралися. По прибутті до Америки Селінджера демобілізували. А невдовзі вони розлучилися...

...Кінець сорокових Селінджер прожив у квартирі, яку знімав у Нью–Йорку. Стіни були пофарбовані у чорне, а ліжко застелене чорними ж простирадлами. Він писав повість The Catcher in the Rye — «Над прірвою у житі». Книга вийшла у червні 1951–го. Здавалося б, повість — початок блискучої письменницької кар’єри. А це був майже кінець. Принаймні пік.

Шедевр Селінджера отримав назву за перефразованим рядком із Бернса. А філософським підґрунтям повісті стали геть екзотичний на той час для Америки дзен–буддизм та екзистенціалізм (філософські погляди Сартра і К’єркегора були їй знайомі). Автор зарекомендував себе як один із кращих американських новелістів. А Голден Колфілд, головний її герой, перебуває серед героїв кращих творів американської літератури — від Гекльбері Фінна до старого рибалки Сантьяго з повісті «Старий і море». У лічені дні повість стала найпопулярнішим бестселером у США.

Найчастіше вживаний його вираз — phony (фальш, лицемірство, нещирість, «липа»). А головне прагнення — зберегти у світі дитячу чистоту й щирість, не дати «світові дорослих» занапастити невинне дитинство. Але його бунтарство насправді — судомні спроби втечі й повна неспроможність хоч щось вдіяти, відчуття гіркоти й безсилля. Він — утікач, а не бунтівник, трагічна фігура. Як жертву цього «злого життя» критики не раз порівнювали Голдена з князем Мишкіним Достоєвського та з Дон Кіхотом Сервантеса.

...Одержавши за повість непоганий гонорар, Селінджер знайшов будинок на верхівці пагорба, оточеного лісом. Краєвид на гори з його вікон був пречудовий. Усе інше було відсутнє... Але все це — окрім огорожі! — письменника не цікавило. Тепер він звик обходитися без гарячої води й телефона. Ще хлопчаком Джером мріяв бути глухонімим, жити у халупці на лісовій галявині і спілкуватися з глухонімою дружиною за допомогою записок...

Близькі Того–хто–пішов

Першою зайняла місце «Попелюшки при казкареві» шістнадцятирічна Клер Дуглас, яка дивилася на світ його очима, стала матір’ю його дітей. Вона познайомилася з Селінжером 1950 року, коли його щоденною книгою були «Промови Шрі Рамакрішни». Клер народила йому дочку Маргарет, а через два роки — сина Метью. І ростила їх — без гарячої води і телефона, з найближчим лікарем за кілька десятків миль. 1966 року вони розлучилися.

Його наступна супутниця життя, Джойс Мейнард, заявила про себе 1973 року, у віці вісімнадцяти років, коли на сторінках «Нью–Йорк таймс» з’явилося її есе. Селінджер написав Джойс листа. Ця дівчинка раптом здалася знаменитому письменнику рідною душею. Зав’язалася переписка, яка поступово стала любовною, і Джойс, кинувши університет, переїхала жити до його самітницької оселі. Незабаром юна «Попелюшка №2» переживає хворобливе протверезіння. А менше ніж за рік Селінджер, перетворившись на такий собі гібрид Гумберта Гумберта та Синьої Бороди, відіслав її геть.

Потім поруч із ним була Колін, яку він зустрів у сімдесят років, і яка молодша за нього на п’ятьдесят з гаком... Вона медсестра і наділена ангельською вдачею і терпінням. Інакше навряд чи протрималася б у Корніші.

А от його дочка, Маргарет, стверджує, що дитинство її було схоже на страшну казку. Можна сказати, її батько здійснив мрію свого героя — діти зростали вдалині від світу, в глушині, «у халупці на лісовій галявині». Його вірування, за свідченням дочки, можна визначити як суміш індуїзму з егоїзмом, такі собі «поневіряння закоханого підлітка». Він, у відповідності до свого «монастирського статуту», наставляв доньку на путь істинний: у неї не повинно бути жодного ґанджу, і вона не повинна ставати дорослою. Але, на відміну від неї, лише його десятилітні герої й були ідеальними. Вони віддзеркалювали його смаки. Маргарет же батько запам’ятався мрійником, який постійно щось пише і нездатний зав’язати шнурки на власних черевиках. Він мешкав у власному, особливому, світі, і багато що з його уявлень про дійсність було сформовано улюбленими голлівудськими фільмами 20–40–х років.

При цьому самодисципліна, культивована ним, оберталася на жорстокість і деспотизм у стосунках із близькими. У ньому дивним чином поєднувалися «геній та злодійство». Головний висновок, винесений Меггі з дитячого досвіду: «Є щось жахливе в людській істоті, яка хоче бути богом».

Відлюдник та його таємниці

«Над прірвою у житі» з хорошої книги перетворилася на культову книгу. Сам же Селінджер таки побудував хижку неподалік від будинку, яка і стала його фортецею. Суспільство, яке переповнене, на його погляд, дурнями й паскудниками, вже майже півстоліття не турбує його.

Зростом під метр дев’яносто, жагучий брюнет із величезними очима, загалом, чоловік–красень (пізніше — благородний старець), популярний письменник (пізніше — легенда світової літератури), він завжди легко знаходив контакт із дітьми та підлітками. При цьому батьком був непоганим. Він водив своїх маленьких дітей до лісу, грався з ними у камінці та у гольф, розповідав їм чарівні історії, які тут же і вигадував...

Але діти переросли його. Певне, у психологів існує для цього якийсь спеціальний термін, але Селінджер так ніколи і не подорослішав. Залишився підлітком, наче дві краплі води схожим на Голдена Колфілда. Але якщо бути підлітком у підлітковому віці нормально, залишатися ним у 30 — навіть зворушливо, то надалі — вже безнадійно. І от Селінджеру 90, він майже оглух. Але не подорослішав.

Увесь час свого усамітнення він щось пише, однак з 1965–го не публікує нових творів і відмовляється перевидавати ранні. Одного разу, піддавшись своїй одвічній любові до дітей, Селінджер згодився–таки на бесіду зі школяркою Ширлі Блейні, і та помістила звіт про бесіду до шкільної газети. Це Селінджера неабияк розлютило... І сьогодні його агенти слідкують, щоб у ЗМІ не з’являлися надто розлогі цитати.

...Один його біограф дотепно зауважив, що Селінджер захопився буддизмом, «коли буддизм ще не продавався у супермаркетах». Звідтоді багато хто вважає Джей–Ді буддійським гуру. Захоплення буддизмом тривало з кінця 40–х до середини 50–х. Потім він захопився індуїзмом та йогою. А в 60–ті став гарячим адептом діанетики, зайнявся розвитком християнських ідей Льва Толстого. У проміжках між своїми захопленнями послідовно оголошував панацеєю від усіх негараздів світу то макробіотику, то акупунктуру, то уринотерапію чи гомеопатію.

...Уперше твори Селінджера стали публікувати російською у 60–ті роки, переважно в перекладах Рити Райт–Ковальової. Інтерес до цього письменника в Росії та Україні виявився не менш потужним, ніж у нього на батьківщині. Передусім, «дочасним» виявився соковитий молодіжний сленг, яким говорить Голден Колфілд.

Безумовно, земля Селінджера — дивна і прекрасна. Але... не придатна для життя. Тому він і пішов. Не з життя, а від людей. Сидячи у своїй «башті зі слонової кістки», він усі ці роки пише якесь безкінечне Послання до сучасників... Кажуть, у його столі лежать 20 неопублікованих творів...

ДО РЕЧІ

Світ не забуває, що Селінджер — один з ідолів молоді 50–60–х років, який... досить вправно пудрив мізки багатьом своїм поціновувачам. Так, у грудні 1980 року Марк Чепмен, застреливши буддиста Джона Леннона, спокійнісінько всівся на східцях розкішного житлового комплексу, де той мешкав, і розгорнув... Що б ви думали? Правильно, книжку буддиста Селінджера...