Державник змалку

Про Степана Бандеру — одного з найвпливовіших керівників українського національно–визвольного руху ХХ століття — написано чимало і всілякого. Його образ, люто заквецяний брудом радянської пропаганди, в останнє десятиліття «просвітлів» стараннями сучасних українських дослідників. Отже, той, хто серйозно цікавиться роллю цієї легендарної особистості у вітчизняній історії, знайде достатньо неупереджених публікацій, аби відповісти на запитання, ким же насправді був Степан Бандера: ідеологом націоналістичних бандформувань чи героєм нації?

Ми ж помандруємо в Старий Угринів — село, де закопаний Степанів пуп і де минуло десять років його дитинства. До речі, 1 січня, в день 100–річчя Бандери, у Старий Угринів приїде Президент України Віктор Ющенко.

Середовище, в якому прокльовувалися паростки національної свідомості майбутнього Головного провідника ОУН, багато що визначило в його подальшій поведінці. У книзі «Степан Бандера — символ нації» Петро Дужий, теж помітна фігура національно–визвольних змагань, доречно зауважив: «Те, що дорослі люди сприймають розумом, то діти здатні «схоплювати» серцем і всіма фібрами душі. І схоплене в дитячому віці залишається на все життя людини й ніколи не вивітрюється». Із Степанової душі ніколи не вивітрювалися ранні спогади про перший у ХХ столітті короткий, але яскравий спалах Української державності, яку виборював і його батько, у миру — староугринівський парох отець Андрій, у збройному протистоянні з ворогом — капелан–доброволець Української галицької армії.

Старий Угринів: «конспірація» триває?

Потрапити в Старий Угринів з Івано–Франківська громадським транспортом неможливо — немає такого маршруту. Тому бажаючим подихати повітрям малої батьківщини лідера ОУН спершу треба їхати в Калуш і там ловити мікроавтобус, котрий чомусь курсує поза автостанцією. Така «глибока конспірація» тим більше дивна, що нині обласний центр Прикарпаття зв’язаний автобусним сполученням із сотнями віддаленіших і менш відомих населених пунктів краю, а Старий Угринів, розташований за десять кілометрів від пожвавленої траси Івано–Франківськ—Стрий, чомусь такої честі не удостоївся.

До села з міста хіміків веде єдина розбита і густо поцяцькована латками ямкового ремонту вузенька асфальтівка. За десять років, відколи автор цих рядків не був у Старому Угринові, тут мало що змінилося. Хіба що виросли, переважно на окраїні, поодинокі сучасні котеджі, що різко контрастують із традиційними місцевими хатами. І вказівник із назвою села напередодні ювілею новий з’явився — дерев’яний і майстерно вирізьблений.

Не доїжджаючи до центру, водій на моє прохання пригальмовує біля планшета зі стрілкою «Історико–меморіальний музей Степана Бандери». З малолюдного салону одночасно виходить чоловік раннього пенсійного віку. Із паном Дмитром, як він назвався, нам по дорозі: його помешкання — неподалік музею.

— Староугринівці гордяться тим, що вони — земляки такої відомої людини? — запитую попутника.

— Звичайно, приємно, що ми із Степаном Бандерою — односельці. Тепер про це можна говорити шанобливо, а за радянської влади страшно було й заїкатися, звідки ми родом, бо тоді хтось дивився відчужено, хтось — із острахом. Слава Богу, минулося.

— За ті неприємності нині маєте якісь переваги?

— Та де там. У нас і своєї сільської ради немає — вся влада в сусідньому Середньому Угринові, хоча голова таки староугринівський. Село у нас невелике — зо три сотні дворів. Та й пільг ніяких не треба: буде добре всім українцям — то й нам буде добре. А поки що наші люди переважно по заробітках роз’їжджаються.

Плебанія — наче нова копійка

Якщо в селі змін мало, то обійстя Бандер, точніше староугринівської плебанії–резиденції, яка була своєрідною службовою оселею священика на час виконання ним обов’язків місцевого пароха, не впізнати. За останнє десятиліття на тутешньому подвір’ї виріс модерний триповерховий корпус музею і каплиця, що відтворює культову споруду часів Степанового дитинства, зруйновану компартійцями в 1982 році. Пахне свіжою штукатуркою щойно відбудована за старими фотографіями та спогадами староугринівців плебанія. Тут навіть збереглася в автентичному вигляді кімната–вітальня, в якій збиралася вечорами численна родина отця Андрія (окрім Степана, який був другою дитиною в сім’ї, підростали ще Марта, Олександр, Володимира (це жінка. — Авт.), Василь, Оксана та Богдан, наймолодша Мирослава померла немовлям).

Відбудову оселі ударними темпами івано–франківські будівельники завершили на початку нинішнього грудня. Тепер, як розповів науковий співробітник музею Михайло Базюк, помешкання на 99 відсотків схоже на те, в якому виріс Степан. Кухонну піч «перенесли» з сусідньої старої хати, меблі вироблені на початку минулого століття, які відповідають інтер’єру священицького житла, скуповували по всій Галичині. Сюди ж потрапили дивом уцілілі робочий стіл, шаховий столик, настільна лампа та інші родинні реліквії з помешкання отця Володимира Ґлодзінського , Степанового дідуся по матері. Старе німецьке фортепіано зайняло звичний лівий кут вітальні.

Усе тут тепер нагадує часи дитинства Провідника. «Мої мама і тато, — каже завідувачка музейного господарства Марія Ільків, — служили у священика Дмитра Березовського, який був другим після отця Андрія тутешнім парохом. Вони стверджують, що оселя нині відповідає довоєнним часам, і, переступивши поріг, можна чітко уявити побут, що оточував Степана».

Знаєте, яким він хлопцем був

Про дитячі роки Степана Бандери, який народився 1 січня 1909 року, збереглися скромні, іноді суперечливі спогади. Тому найдостовірніша інформація зосереджена в автобіографії «Мої життєписні дані». «Я прожив в Угринові Старому, в домі моїх батьків і дідів, — згадував він, — виростаючи в атмосфері українського патріотизму та живих національно–культурних, політичних і суспільних зацікавлень. Вдома була велика бібліотека, часто з’їжджалися активні учасники українського національного життя Галичини, кревні і їхні знайомі, наприклад мої вуйки: Павло Ґлодзінський — один з основників «Маслосоюзу» і «Сільського Господаря» (українські господарські установи), Ярослав Весоловський — посол до Віденського парламенту...».

Із малих літ Степан не вирізнявся богатирським здоров’ям, проте, як стверджували очевидці (остання мешканка Старого Угринова, котра добре знала майбутнього керівника ОУН, померла 11 років тому), хлопець мав виняткову волю і цілеспрямованість. Йому тоді дошкуляли ревматизм суглобів і водяна пухлина в коліні, але він не скиглив біля маминої спідниці, випрошуючи співчуття, а нещадно виганяв із себе немочі холодною водою і гімнастичними вправами. Іноді брав у руки пасок і бив себе до крові чи затискав у дверях пальці, перевіряючи власний больовий поріг. Можливо, залізна воля дорослого Степана Бандери і вміння надзусиллями досягати поставленої мети закладалися саме виснажливими староугринівськими експериментами. Принаймні, як він сам згодом писав, спортивні заняття — біг, плавання, лижні кроси й особливо тривалі мандри — з дитинства визначили його здоровий спосіб життя, в якому не було місця тютюну й алкоголю. Він залюбки просиджував над шаховими комбінаціями, співав у хорі та грав на гітарі і мандоліні.

Яка хата — такий тин, який батько — такий син

Особливу гордість за свою націю, яка збунтувалася проти гніту чужинців, Степан ще підлітком відчув у жовтні–листопаді 1918 року, коли розвалилася Австро–Угорська імперія. «Я пережив хвилюючі події відродження і будови Української держави, — писав він згодом. — Мій батько належав до організаторів державного перевороту в Калуському повіті (з лікарем Курівцем), і я був свідком формування ним із селян довколишніх сіл військових відділів... Від листопада 1918 р. наше родинне життя стояло під знаком подій у будуванні українського державного життя та війни в обороні самостійности... Особливий вплив на кристалізацію моєї національно–політичної свідомости мали величні святкування і загальне одушевлення злуки ЗУНР з Українською Народною Республікою в одну державу в січні 1919 р.».

Родинне гніздо Степан залишив десятирічним хлопчаком, коли восени 1919–го перебрався до Стрия, за 80 кілометрів від дому. Успішно склавши екзамени, він вступив до тамтешньої української гімназії. Тоді, власне, й закінчилося його безтурботне дитинство. Проте він дуже любив своє село й охоче навідувався сюди на канікули та свята гімназистом, а потім — студентом Львівської політехніки аж до 1933 року, поки його родина не переїхала до села Воля Задеревецька, що на Долинщині. Завдяки Степановому завзяттю в Старому Угринові діяли молодіжні товариства «Січ», «Луг», «Пласт», пізніше — «Юнацтво ОУН», аматорський хор та драматичний гурток.

* * *

Упродовж кількох останніх років фонди тутешнього історико–меморіального музею поповнилися величезною кількістю архівних документів, зокрема переданих СБУ, та особистими речами Головного провідника ОУН. Тут достатньо матеріалів, аби кожен бажаючий міг зробити власний висновок про місце Степана Бандери у вітчизняній історії. Для багатьох відвідини Старого Угринова стають знаковою подією. «Я часто спілкуюся з людьми, котрі приїжджають до нас зі сходу і півдня України, — каже науковий співробітник Михайло Базюк. — Побувавши на батьківщині Провідника, ознайомившись з експонатами нашого музею, більшість дорослих радикально змінюють свої погляди на національно–визвольний рух 30—50–х років минулого століття і визнають виняткову роль у ньому Степана Бандери. Молодь сприймає це майже зі стовідсотковим захопленням ».