Наболіле

Новорічного настрою — нуль. Звісно, на нього впливає набридливе слово «криза» в усіх інформаційних повідомленнях (оскільки їх уже ніхто не читає, це слово почали ліпити у «вруби» й заголовки). Авжеж спричинюється до сум’яття і невитравне відчування останніх днів грудня як днів сесійних, а отже, нервових і перестрашених. Екзаменувати себе на кількість прочитаних за рік книжок, переглянутих фільмів, прослуханої музики, відвіданих виставок і вистав — справа начебто приємніша, але так і бачиш перед собою страшного викладача, знавця культурної ситуації в Україні, який каже: «Недочитали, пані!».

А недочитали через те, що (все більше переконуюсь) бути професійним культурним журналістом у нашій країні (тобто тим, який пише про культуру) — занадто велика розкіш. Як колись сказала мені одна харківська редактор–роботодавець: «Усі ви хочете писати про культуру, а про щось серйозне — ні». Тож культура для журналістів нині — забавка, легкий хліб. Відтак у Харкові я не знаю журналістів, для яких писати про культуру — це професія. Звісно, є ті, хто зранку розробляє рекламу для локшини, а ввечері пише рецензії і відгуки. Але щоб це була основна робота... Щоб такий журналіст вів свою рубрику, відділ, що спеціалізувався на одній тематиці, щоб мав змогу прочитувати всі літературні й театральні журнали, всі книжкові новинки...

До харківських ЗМІ навіть не потрібно довго прислуховуватись і приглядатись, щоб зрозуміти — це суцільні іміджеві проекти політичних партій і містечкових олігархів. І так від цієї дешевої гри провінційних акторів стає тоскно, що ти можеш купитися навіть на таке: знайомий журналіст втаємничено розповідає тобі про новий проект: супер–мега–культурний журнал, збагачений аналітикою, репортажами з різних міст і країн, а ще — часопис інтерв’ю з культурними людьми, а ще окремо — щось товстелезне і літературне, яке би мало об’єднати під однією обкладинкою «Березіль» і «Союз Писателей»... І все це трьома мовами... І все це начебто хоче видавати один харківський багатій, якому реклама не потрібна, йому начебто «культура наша болить»... І на всі ці видавничі справи двоповерхова редакція зі своїм лікарем, басейном, рестораном... І начебто мені не п’ять років, але хвилин п’ятнадцять я у все це свято вірила, і навіть встигла блискавично продумати, про кого передусім хотіла б написати. Помріяла — і повернулася до реальності, де твоя улюблена справа сприймається колегами як хобі.

Відтак ніхто у Харкові не писав про «ювілярів»: Квітку, Хвильового, Пилинську, Шевельова... Розкіш! Інша справа писати про джаз, якого у Харкові таки додалося за цей рік (дякувати Kharkiv Za Jazz Fest), але в якому ніхто так і не став краще розбиратися. Інша справа — писати про приїзди Вайди і Кустуріци. А зйомки фільму про Ландау! Хто себе тільки не спробував у масових сценах! І то нічого, що в Ізюмі на кургані з половецькими бабами після знімальної групи лишилася купа неприбраного сміття та гною. Для чого вдаватися в деталі!

У підсумку — культура Харкова розвивається без культурної журналістики. У вас якось інакше?

Новорічного настрою — нуль. Рятують лише жіноча література (дяка Пагутяк, Цілик і Денисенко), виставка дитячих листівок, написаних Миколаю, у Літмузеї і дивовижні дзеркала Жанетти Соловйової у «муніципалці». Рятують нове від Вакарчука і старе від Нестайка. Рятує робота над новою книжковою програмою, яка чекає на харків’ян уже в новому році...