Навігація без маяків

Деякі критики вже поспішили висловитися, що це був рік змарнованих книжкових очікувань. Мовляв, літературні передовики цього року сиділи тихо — крім Марії Матіос, — тож і обговорювати нема чого. Андруховичу, Малярчук, Жадану та Забужко ставимо прогули, відтак доводиться писати про важливість дрібніших здобутків, яких було вдосталь. Зрештою, «дрібними» їх і не варто називати, адже звична система координат та літературних пріоритетів більшою мірою існує задля комфорту критиків, аніж відображає істинні ієрархії — плинні, примарні структури, здатні руйнуватися і оновлюватися набагато частіше, ніж ледачкувата читацька свідомість.

Отже, я б волів називати цей рік не так «пропущеним», як непрочитаним. Туман численних дебютів, з яких уже й сьогодні легко вирізнити напрочуд цікаві книжки, вже найближчими роками вкриє літературні ландшафти й ще більше ускладнить критичну навігацію, що мене надзвичайно тішить.

Інша річ, що дехто котить власну зорю самотужки, хтось чекає на досягнення популярної механіки, а для когось ця гра ще й не починалась.

Сьогоднішній розподіл уваги немає значення. Здавалося б, за розголосом важко порівнювати такі події цього року, як дві книжки Антона Санченка («Баркароли» та «Весілля з Європою»), що здобулися на симпатії багатьох рецензентів, роман Галини Вдовиченко «Пів’яблука», який за нашими мірками став повноцінним бестселером, та концептуальну збірку оповідань (чи радше повість у новелах) «Тіло і доля» Тараса Антиповича, яка примудрилася залишитися менш помітною. Долучимо до цього переліку й роман Люко Дашвар «Молоко з кров’ю», відзначений премією «Книжка року Бі–Бі–Сі», яка потвердила невипадковість успіху першої книжки Ірини Чернової — минулорічного роману «Село не люди».

Перелік, звісно, можна й розширювати. Насамперед — за рахунок низки нових книжок, що потрапляють у категорію «молодіжної прози». Хоч які б сумнівні були літературні цінності цього напряму, очоленого загоном імені Ірени Карпи, проте спожи­вацька і творча активність у сегменті «ранніх автобіографій» надто помітна, щоб ставитися до неї, наче до надокучливої комахи.

Власне, проблема «нових імен», про яку здебільшого кричать що «живі класики», що критики, — це вже не така слабка ланка. Набагато помітнішим «гальмом літпроцесу» залишається те, що сучасна українська проза регулярно з’являється лише в кількох видавництвах, і найближчим часом не випадає чекати на великі зміни: привиди економічної кризи просочилися у видавничу царину з ненайкращими намірами.

Ще одна книжкова радість, яка цього року не зблідла й не зачахла, — це тенденція до збільшення числа актуальних перекладів світової літератури. Йдеться як про свіжі бестселери, на прочитання яких українською вже не треба чекати роками (згадати хоча б «Острів Дума» Стівена Кінга у перекладі Олександра Красюка чи «Два фургони» Марини Левицької у перекладі Світлани Пиркало), так і про видання знакових романів світової літератури — від «Спокути» Іена Мак’юена («Кальварія») до «Поштамту» Чарльза Буковскі («Факт»).

Якщо ж полювати таки на розчарування, то вони більше стосуються «сфери обслуговування». Літературна періодика так само під землею, як і книжкова інформація загалом — добути її можуть хіба що електронні копачі. Хоча й всесвітня мережа в Україні цього року розжилася хіба що на новий книжковий портал «Буквоїд». Утім це якраз той напрям діяльності, якому надокучлива криза може тільки допомогти.