Корифеї у своїй хаті

«Ми ходимо в тих стінах, де 100 років тому працювали видатні митці України — Микола Садовський, Марія Заньковецька, Панас Саксаганський, Марко Кропивницький, Лесь Курбас, Іван Карпенко–Карий. Симон Петлюра свого часу тут очолював літературно–драматургічну частину. Весь цвіт столиці збирався холодними вечорами на чаювання в елітному клубі, де відбувалися прем’єри видатного українського композитора Миколи Лисенка. Українські корифеї мріяли мати свою хату і в 1907 році доля зробила їм такий подарунок. У приміщенні колишнього Троїцького народного дому, а тепер — Київському академічному театрі оперети — Микола Садовський заснував перший стаціонарний театр в Україні. До цього часу корифеї не мали прописки і гастролювали по різних приміщеннях», — радіє з нагоди святкування 100–річного ювілею Першого стаціонарного українського театру директор Київської оперети Богдан Струтинський.

Доктор мистецтвознавства Ганна Веселовська про круглі дати не забуває. «Садовський зміг попри заборони й укази про знищення української культури утримувати театр, і ми продовжуємо його традицію. На жаль, у цьому приміщенні не завжди лунала музика. Наприкінці 20–х­ років тут був клуб металістів і спортивні зали. Але актори завжди повертаються і відроджують славу попередників».

На другому поверсі оперети з нагоди ювілею відкрито виставку перших афіш і фотографій із вистав метрів українського театру. Тут і Садовський із волохатими вусами, і Лисенко з аристократичними, і чарівна, шляхетна Марія Заньковецька. Виставка хоч і не масштабна та, переглядаючи її реквізити, ніби торкаєшся до слави корифеїв. Кажуть, що дух акторів залишається у тих залах, де за життя їм було даровано найгучніші оплески і найвишуканіші квіти. Валентина Донченко–Бутковська, заслужена артистка України, артистка–вокалістка Київської оперети зізнається, що часто відчуває, ніби поряд із нею стоїть Марія Заньковецька. «Тут вона святкувала своє 40–річчя творчої діяльності, тут пройшли її найяскравіші й найщасливіші роки. Заньковецька вперше розучила ролі нового репертуару, завдяки яким прославилася на всю Україну. Тут разом жила з Садовським. А коли мала власну квартиру, то хлопці на санчатах возили її на репетиції. І вперше у житті їй дали постійну гримувальну кімнату».

У задній частині оперети на першому поверсі біля її гримерки тепер висить світлина Марії Заньковецької і меморіальна дошка з написом: «У цьому будинку на поч. ХІХ ст. була гримерна кімната видатної української актриси…» і її слова: «Театр для мене, перш за все і після всього, — Храм».

Про Перший стаціонарний український театр у своєму щоденнику згадував Остап Вишня. Він зі своїм другом приходили на вистави, підбігали до Заньковецької, кидали їй квіти з оранжереї, які напередодні звідти майстерно крали, і тікали. А потім вибігали на вулицю, сперечаючись, хто краще грає Мартина Борулю — Саксаганський чи Садовський. У гарячій дискусії билися аж до крові з носа.

На сцені теперішньої оперети свою акторську діяльність починав у 1916 році Лесь Курбас. Приїхав до Києва стрункий і пластичний. Всі дівчата відразу закохувалися в нього. Рідною людиною в Першому стаціонарному театрі також був і Микола Лисенко. Він часто приходив сюди на репетиції. Тоді актори знали, що затримаються на кілька годин, бо мусили заспівати настільки високо чи низько, як цього бажав композитор.

Сьогодні на сцені Київського академічного театру оперети мистецький музичний колектив широкого профілю продовжує зривати оплески вдячних глядачів, граючи класичну українську музично–драматичну п’єсу в сучасному прочитанні, витончену оперету, музичну казку для дітей, маленьку оперу і звичайно мюзикли. «Статистика свідчить, що під час кризи попитом користуватиметься тільки алкоголь, щоб люди спивалися, і шоколад, щоб знімали стрес. Але наші зали поки що не скаржаться на брак глядачів. Кожного дня театр оперети переповнений і це приємно. Оперета сьогодні — це велика аптека, де є ліки від багатьох захворювань, своєрідний антидепресант», — задоволено каже Богдан Струтинський.