Культурні емоції

Коли ти працюєш у відділі культури і пишеш про це, без перебільшення, кожний день, за рік культурних подій назбирується всі 365. Ця метушня видається бурхливим культурним життям, в епіцентрі якого ти перебуваєш, а озирнешся назад 25 грудня — і революційних проектів, яскравих емоцій чи талановитих творів пригадаєш не так і багато. У 2008–му Міністерство культури і туризму, а точніше Василь Вовкун із новими радниками, намагалися зліпити скелет культурної політики держави. Вперше за багато років у діях Міністерства культури можна було роздивитися нитку державної ідеології (нарешті), спроби концептуально впорядкувати ієрархію подій, імен, фестивалів та інституцій. Чи вийшло? Ні, ініціативи виглядають хаотичними і висмикнутими з культурного контексту через непрофесійну інформаційну політику міністерства, а хороші ідеї — абсурдними і мертвонародженими через чиновницьку, юридичну, менеджментську недосвідченість людей–ентузіастів з оточення Вовкуна. Сучасні рішення, не адаптовані до громіздкого державного механізму, так і залишаються благими намірами, які дратують тих, хто сподівався хоча б на обіцяну синицю в жмені. Утім процеси, які відбуваються в міністерстві, у тому числі й публічні помилки, свідчать про те, що там іде живе життя, а те, що ми їх критикуємо, означає, що культурні чиновники роблять щось нове, інакше нам би не було про що писати.

Перехід кінопрокату на українську мову продемонстрував усім бажаючим думати й аналізувати, що питання мови є лише політичною картою в брудній грі. Не більше. Чому, цікаво, дистриб’ютори не скаржаться, що динаміка їхнього бізнесу, принаймні до кризи, була позитивною, позитивною і ще раз позитивною, а зростання ринку триває з чудовими бізнес–відсотками? Зате «Мадагаскар» і «Секс і місто», і «Квант милосердя» — з українською дівчиною Бонда, запишемо це в наш записник добрих культурних справ, — ми подивимося з українськими саундтреками, і це є нормально, а не скандал і не героїзм. До речі, про кіно. Як на мене, документальний фільм Сергія Буковського про Великий Голод 1932—33 років Україна мала б спробувати висунути на «Оскар», а не стрічку Кирієнка за книжкою Олександра Турчинова. Знаю, знаю, всі обхідні моменти висунення — і прокат у своїй країні, і дата здачі, тому сподіваюся, ця не істерична, а аскетична картина ще отримає свої вагомі фестивальні призи в новому році, на які заслуговує.

Я прочитала роман англійської українки Марини Левитської «Два фургони», виданий «Фактом», і подумала: чому досі жоден український письменник не написав про такі очевидні речі — наші на заробітках, на полуниці в Англії, на побігеньках в Італії, на будівництвах у Росії? Письменники не бачать світу, крім того, що вміщується в їхньому мозку і їхній біографії, і це страшенно лякає. Хто осмислить час і знайде для нього філософське трактування?

Що зачепило особисто мене в 2008 році? Фотографії Андреаса Гурські в PinchukArtCentre. Не вся виставка, бо зібрати найвдаліші роботи такого вже визнаного в сучасному мистецтві й затребуваного художника під силу хіба тільки найкрутішому куратору до якогось ювілею Гурські, але окремі роботи — геніальні, бо, за Сюзен Зонтаг, не потребують трактовки. Вразив Британський музей у Лондоні — фриз Парфенона, багатющий єгипетський зал, а в крамниці дитячі іграшки «як спеленати мумію», гігантські ассирійські рельєфи і величезні зооморфні статуї, Розетський камінь, усі цивілізаційні «фішки» в одному місці. Врятували британці ці цінності для нащадків чи нахабно забрали у тих народів, які їх створили, — це питання з серії про курку і яйце.

Із речей, які захотілося мати вдома, — «А–Ба–Ба–Га–Ла–Ма–Гівський» «Гамлет», і не стільки через переклад Андруховича, як через дизайн книжки — малюнки Єрка і колір старого золота, яким неможливо опиратися, та альбом «Латинські написи Львова» з тлумаченнями Андрія Содомори, від нього йде відчуття культури в античному сенсі. З емоцій, які хотілося б повторити, — концерти «Нашого Різдва», які провели Крупієвський із Чубаєм. Настрій і розмах удало поєдналися, чи не роз’єднає їх нинішня криза? Танці під зливу і пісні Маккартні на Майдані — повторити, на жаль, неможливо, тому просто — спасибі, що це було. Моє особисте відкриття — Тетяна Міхіна з Театру Івана Франка. У мюзиклі «Едіт Піаф. Життя в кредит» у мене були галюцинації, видіння, міражі — я бачила справжню таку Піаф із плоті та крові, геніальну красуню в некрасивій оболонці й тонку страдницю серед хмільних веселощів. Актриса рівня... навіть боюся писати. Її терміново треба бачити, поки вона раптом не «піймала зірку» — в Україні, на жаль, так швидко стають зірками і так щиро вірять, що це назавжди...

Коли на українському тижні прет–а–порте всі обговорювали, як же сталося, що дві дизайнерки — Оксана Караванська та Ірина Каравай — зробили колекції одягу за творчістю Марії Приймаченко, та ще й порівнювали їх із колекцією Олесі Теліженко дворічної давності, я тільки тихо раділа: культура має цитувати саму себе — тільки так працюють спіралі культурної ідентичності поміж поколіннями. І чашки із зображеннями химерних звірів Приймаченко — не комерційна попса, а пропаганда її мистецтва. Крейзі–олівці Ван Гога, блокнотики, чашки і тарілки з Рембрандтом не шкодять їхнім картинам, тільки доносять на найдоступнішому рівні.

Р. S. ...А ще мені дуже хотілося б, щоб хтось із вас, шановні читачі «УМ», складаючи подумки для себе аналогічний культурний рейтинг–2008, вписав туди і наш «Культурний бульйон». Який ми робимо для нашого і вашого спільного культурного розвитку, робимо з любов’ю (пафос викреслити).