Горе Лукове

Cело Лука у Таращанському районі, що на Київщині, вважається найбільшим і віднедавна найбунтівнішим. Тільки пусти клич, у ту ж мить збіжаться, зійдуться, дошкандибають на площу перед конторою сільської ради кілька десятків рішуче налаштованих лучан, щоб відстояти найдорожче — землю і рідне господарство, на яке зазіхають суттєво багатші і нахабніші власники цукрового заводу.

«Лука» «Лучанському» не товариш

      Лучанське КСП імені Ілліча, як і більшість господарств, реформували в 2000 році. Місцеві селяни не хотіли руйнувати колективне підприємство, яке досі звично називають колгоспом, тож разом створили щось на зразок кооперативу — СП «Лучанське». Охочого стати головою серед своїх не знайшлося, тому вирішили запросити керівника з сусіднього села — Віктора Винниченка.

      Оскільки Віктору Андрійовичу дістався колишній колгосп-мільйонер, де тільки майнових паїв було майже на 3 мільйони гривень, то на перших порах і селу, і людям жилося непогано. Аж раптом через рік, у жовтні, зникла (начебто вкрали) печатка реформованого господарства. Звідси і беруть початок події, що призвели до затяжного конфлікту, який поділив Луку на «більшість» у складі 630 пайовиків (якi хочуть повернути собі землю) і «меншість», яка, щоб утриматися на роботі при цукровому заводі (розташованому в цьому ж селі), вважає, що колгоспним майном і землею можна поступитися цукрозаводчикам.

      Як виявилося, міцне таращанське господарство привернуло увагу заводчан понад два роки тому. Це зараз вам з криком розкажуть ту історію на кожному кутку, а тоді мало хто знав, що разом з печаткою зникло і... власне СП «Лучанське». Натомість утворилося СТОВ «Лука», засновниками якого стали вже згаданий Віктор Винниченко та два «делегати» від заводу — Микола Школьний і Віктор Приступа, які внесли до статутного фонду 12 тисяч гривень. Переприватизація спільного добра відбулася шито-крито, так, що більшість пайовиків навіть не здогадувалися, що працюють на зовсім іншу «фірму». Адже договорів оренди  ні на землю, ні на майно з ними ніхто не переукладав. Стосунки СП та СТОВ керівники оформили завдяки сумнівному «договору фінансового лізингу майнового паю з оплатою продукцією, грошима та послугами».

Як керівник покерував, так людське майно СТОВ і подарували

      Таємне стало явним, коли робітники «Луки» почали оформляти пенсії. «Приїжджаємо в районне відділення Пенсійного фонду, а нам кажуть: «За останні 3 роки стажу вам немає», — скаржаться селяни. «Оскільки СП «Лучанське» офіційно ліквідували, то кожному його співробітнику мали зробити відповідний запис у трудовій книжці, людину мали переоформити на роботу в нове підприємство СТОВ «Лука». Але цього не було зроблено», — пояснює Ольга Бондаренко, лучанський сільський голова, яка разом із чоловіком і активом села намагається розплутати клубок навкологосподарських махінацій.

      «Я спершу й не знала, що воно той лізинг означає. Аж коли найняли адвоката, він пояснив, що це власники СТОВ два роки користуються нашим майном, а потім його списують і воно переходить у їхню власність», — продовжує Ольга Василівна. Справді, в угоді  між керівником господарства Віктором Винниченком і співвласниками майна є підступний пункт: «Після закінчення договору фінансового лізингу об'єкт лізингу переходить у власність Господарства». У такий нехитрий спосіб засновники СТОВ придумали, як «прихватизувати» колгоспне добро на себе.

      Законність такого документа — під великим питанням. Навіть підписи під цю сумнівну угоду по селу зібрати було б нелегко. Люди кажуть, що їх ніхто і не збирав — просто доклали і подали на реєстрацію в район ксерокопію списків, у яких пайовики розписувалися за одержання майнового свідоцтва. Надія Лещенко, головний економіст «Лучанського», народну версію категорично відкидає. «Люди цей договір підписували», — повторює вона на диктофон, хоча її слова «глушать» обурливі вигуки односельців.

      «Тобто, на ваш погляд, договір укладений правильно?» — цікавлюся я. «Як керівник керував, так ми і робили, — пояснює Надія Василівна. — Правильно ті договори укладали чи неправильно — звідки ми знаємо, ми ж не юристи...» Сьогодні старий голова, Віктор Андрійович, тяжко хворий і більше не може керувати господарством. Проте слухняні жіночки з бухгалтерії охоче виконують вказівки інших, заводських, співзасновників, які на підставі процитованого договору вперто вважають господарство без п'яти хвилин своєю власністю, якою можуть вільно володіти, користуватися і розпоряджатися.

На майдані у сільраді революція іде

      Одначе більшість лучан за волею долі стали досить непоганими юристами і настроєні не так сумирно, як економісти СТОВ. «Буржуї! Чекають продажу землі, територію «мітять», — так і не інакше характеризували діяльність нового керівництва «Луки» селяни, які, попри «нельотну» снігову погоду, зібралися на «сходку», — послухати найнятого адвоката і поспілкуватися з журналістами. Видно, що «царювання» заводчан впеклося їм гірше гіркої редьки. Та й скажіть, як би відреагували у вашому селі, якби там почали наводити порядки «омонівці»?

      Найняті цукрозаводом молодики начебто оберігали майно і посіви буряків від місцевих злодіїв, проте лучанам більше запам'яталося, як вони «трусили» кожну проїжджу машину, не пускали дітей до ставка ловити рибу, погрожуючи притопити, чи розорювали дорогу загального користування, якою споконвіку мешканці їздили купатися та косити траву. Цікаво, що під час панування тотальної охорони у СТОВ «Лука» розібрали дах хімічного складу, нову зерноочисну машину, кілька тракторів...

      А щоб людям жилося геть «весело» і не було чого їздити в поле, керівництво СТОВ наказало спалити солому і знищити гичку. «Тепер немає чим годувати корів. По солому їздимо в сусідні села», — бідкаються лучани, які звикли жити в достатку і вважають, що їхні кривдники вчинили так навмисно, щоб до нового року пустити всю ферму під ніж. «Цукрозаводу потрібні тільки буряк і пшениця, — пояснюють люди. — А що ж тоді робити нам? Де будуть працювати доярки, тваринники?»

      Зрозуміло, що за таких умов повного непорозуміння заїжджі і місцеві мирно співіснувати не могли. Восени, коли махінації остаточно «випливли» на поверхню, а чаша народного терпіння переповнила край, пайовики вирішили брати керівництво у свої руки. «Тепер ми керуємо, а в них — печатка», — не без гордості відзначають селяни, які змогли об'єднатися проти зовнішньої загрози. На цей раз голову на стороні вони не шукали, а обрали директором «свого хлопця» — хазяйновитого завідувача коморою Віктора Чередніченка, який разом із головним інженером Миколою Вакуленком та головним агрономом Віктором Недужим став засновником не підкилимного, а справжнього СТОВ «Лучанське-2».

      Із 716 пайовиків 630 здали землю в нове господарство. Скликали загальні збори і створили Комітет співвласників майна на чолі із завідувачем складом Василем Шевченком, завдання якого — скасувати лізингову схему і повернути колгоспне майно законним власникам. Нова влада поки що користується підтримкою населення. У народі кажуть, що навіть пенсіонери підуть за дурно працювати, аби тільки поставити на ноги підупале за часи цукрозаводчиків сільгосппідприємство.

Чи розгориться з іскри полум'я?

      Упору було б ставити крапку в цій історії, яка знайшла свій рятівний і відносно щасливий кінець. Але життя — не казка. Бажання селян мати незалежне підприємство розбивається об юридичні перешкоди — СТОВ «Лука» ніхто ліквідовувати не збирається. Навпаки, збирають покорити непокірливих нових керівників або принаймні поділити землю і майно, за принципом: «Нам — краще, а вам — що залишиться». «Це воля кожної людини, хто в яке підприємство піде. Це нормально. У мого чоловіка в селі три підприємства, і всі працюють. Так же господарство не кинеш, треба його поділити», — пояснює «політику цукрозаводу» головна економістка Надія Лещенко.

      Але люди поступатися майном чи землею категорично не згодні. До чого може призвести «дільожка», важко спрогнозувати. Уже сьогодні питання, кому належить озимина, вибухонебезпечне. «Три душі підписали документи і забрали від нас землю. Хіба так можна робити?! — обурюється Ніна Колногуз, доярка з ферми. — Вони кукурудзу забрали, ячмінь, гречку вивезли, горох вивезли, все повивозили і ще нам кажуть, що ми їм 500 тисяч гривень винні. І обіцяють, що збиратимуть пшеницю вони».

      «Ми вибрали нового керівника, але вони йому погрожують, кажуть, щоб поступився їм місцем», — з не меншим обуренням підключається до розмови 70-річний Олексій Баліцький, який пропрацював у лучанському колгоспі на різних роботах не один десяток років і готовий захищати свої права до кінця.

      І вже хором, майже сотня селян, кричать врізнобій: «Якщо будуть забирати пшеницю, ми їх битимемо і виганятимемо з поля». «Кожен свою ділянку відстоюватиме», — пояснює Микола Фігурський. У свої 74 роки він добре пам'ятає, як у війну, коли німці відступали, то хотіли спалити посіяне жито. «Ми пацанами були, дідів-батьків не було, то вибігали із сапами, і баби вибігали, і старі, і не дали спалити, відігнали тих німців. Оце й удруге так доведеться вчинити, — продовжує Микола Афанасійович. — Вони не мають права тут керувати, бо з нами жодного договору не укладали. А я відстоюю свої інтереси і б'юся за дітей — у мене сім душ у хаті».

      Хочеться сподіватися, що ці взаємні погрози так і залишаться погрозами, що до справжніх сутичок справа не дійде. Проте реально розв'язка значною мірою залежить від позиції таращанської районної влади, райпрокуратури, куди подали свою скаргу селяни, і столичного Інституту земельних ресурсів, де ось уже котрий місяць відтягують видачу лучанам державних актів на землю. Ситуація в Луці така, що достатньо маленької іскорки, і вона запалає. То чи не простіше її загасити, розібравшись із законністю договору псевдолізингу і бюрократичною тяганиною, щоб не доводити до великої пожежі, коли конфлікт із «холодного» протистояння переростає в «гаряче»?