Марина Вергелюк: Спортсменки – всі з одного тіста, в них навіть долі схожі

Головний коваль бронзових медалей наших дівчат на Олімпіаді–2004 в Афінах, тренер Леонід Ратнер, називає її «Професором гандболу». Справді, вже тривалий час збірну України неможливо уявити без Марини Вергелюк — плеймейкер словенського клубу «Крім» завжди відгукується на запрошення грати під синьо–жовтим прапором. На рахунку уродженки Херсона вже 140 матчів за національну команду й 530 закинутих м’ячів у складі збірної. 24 з них — на недавньому чемпіонаті Європи в Македонії, де українки посіли десяте місце. Наприкінці Євро–2008, коли турнірна доля нашої збірної прояснилася, Вергелюк дала інтерв’ю «УМ» просто на трибуні арени в Охріді.

«Перед чемпіонатом Європи не знала навіть імен деяких партнерок»

— Марино, збірна України в Македонії показала все, на що нині здатна, чи залишилися невикористані резерви?

— Думаю, що цей результат відображає наші нинішні можливості. Принаймні кажу за той склад, який приїхав на чемпіонат Європи. Про інших наших гандболісток мені важко судити, адже я давно не виступаю в Україні й не бачу матчів національної першості. Зараз же саме дівчата з українських клубів переважають у національній команді. Гадаю, що тренери покликали до збірної найсильніших.

Легіонерок у команді небагато. Я коли приїхала на збір до Києва, то навіть не знала, як звуть половину дівчат. Познайомилися під час підготовки до Євро–2008. На жаль, нам вдалося потренуватися лише п’ять днів, бо клуб не відпустив на триваліший термін.

— Чого забракло українкам, аби посісти місце ближче до медального п’єдесталу?

— Насамперед — зіграності. Ми замало часу провели разом на тренуваннях і в матчах, тому ще не відчуваємо один одного. Не знаєш, чи побіжить партнерка у відрив, чи підстрахує тебе в захисті. Звісно, ми намагаємося перед грою домовитися, хто, що і як робить. Але кожен у своєму клубі звик грати на свій лад, тому наразі й нема збалансованості в діях.

—  Раніше збірна України складалася переважно з легіонерок. І це не заважало перемагати іменитих суперниць...

— До чемпіонату світу 2001 року практично всі ми грали в Україні. Потім роз’їхалися по Європі і стали навідуватися до збірної в статусі легіонерок. У клубах кожного вчили грати на свій манер, але склад у нас формувався цікаво — по блоках. Скажімо, Олена Цигиця, Галина Маркушевська, Олена Радченко з македонського «Ко­металу» брали під свою опіку лівий фланг. Я, Олена Яценко, Ганна Сюкало були також зіграною ланкою зі словенського «Кріма».

— Хто серед інших збірних вразив вас грою на цьому чемпіонаті Європи?

— Олімпійські чемпіонки з Норвегії недаремно вважалися фаворитками. Але є чотири–п’ять команд високого рівня, готових кинути їм виклик. До того ж після Олімпіади багато збірних беруть курс на омолодження — деяких супер­ниць я взагалі вперше бачу. Тому спрогнозувати розвиток подій було дуже складно. Не знаєш, що від кого очікувати.

Мені сподобалися румунки — у них зіграний колектив, дівчата зосереджені на результаті. Тривалий час виступають разом, тому й доволі високо піднімаються. Іспанки — чіпкі й швидкі, можуть індивідуально в обіграш піти й у відриви втекти. Є в них кому і з далекої відстані кинути. Срібні медалі Євро–2008 усе це підтверджують.

— Що наша команда може запозичити у лідерів континентального гандболу для посилення власної гри?

— У них є висока конкуренція за місце в основному складі. На чемпіонати Європи вони привозять команди, де на кожну позицію — два рівноцінні гравці. Нам вочевидь бракує гідної заміни, але це, повторюся, справа наживна.

«За збірну виступатиму, доки буду потрібна»

— Марино, на ваш погляд, чим нинішня збірна відрізняється від команд попередніх років?

— Зараз важко дати їй оцінку. Об’єктивно судити про колектив можна, коли він проявить себе впродовж кількох років на турнірах різного рівня. Поки що молоді дівчата лише шукають взаєморозуміння. До того ж у збірної немає базового клубу, якими колись були «Спартак» чи «Мотор». Треба тренуватися й намацувати ігрові зв’язки, отримувати досвід — усе це приходить із матчами й роками, проведеними разом.

— Зазвичай капітаном призначають найдосвідченішого гравця. Ваш авторитет у збірній нинішнього скликання сумнівів не викликає, але тренери віддали капітанську пов’язку Анастасії Подпаловій. Вам не було прикро?

— Анітрохи. Адже за збірну я граю далеко не на всіх турнірах — там виступають переважно дівчата з чемпіонату України. Тому, вважаю, капітаном справедливо призначили гандболістку з українського клубу. Крім того, Настя — один із лідерів збірної, тож ніяких питань тут не виникає. Із такого приводу я ображатися ніколи не буду — я не була капітаном, та особливо й не хочеться.

— Але все ж таки відчуваєте більшу відповідальність у порівнянні з молодшими партнерками?

— За межами майданчика я можу поговорити з дівчатами, щось підказати, допомогти. У матчах, звичайно, намагаюся брати гру на себе, коли є можливість вирішити долю епізоду. Але це важко робити, адже суперниці за багато років мене вже добре вивчили й приділяють особливу увагу. Тому частіше я прагну створити зручну ситуацію для атаки котрійсь із партнерок, ніж іду на ворота сама. Та коли отримаю можливість кинути, звісно, не буду нею нехтувати.

— У вас ще не зникло бажання виступати за збірну? Бо частенько при зміні поколінь ветерани зосереджуються на клубній кар’єрі.

— У жодному разі. Якщо мене покличуть, я завжди відгукнуся й приїду до збірної. Звісно, якщо перебуваю в гарній спортивній формі й зі здоров’ям немає проблем.

— Свої кондиції самі визна­чаєте?

— Поки що скаржитись не доводилося. Адже виступаю в солідному клубі, що грає в Лізі чемпіонів. Тренери постійно стежать за нашим станом — заняття проводимо зазвичай двічі на день. Якби я грала в посередній команді, яка й тренується рідше, й смаку серйозних клубних протистоянь не знає, тоді б могли виникати сумніви в моїх кондиціях.

— Не відчуваєте, що в нинішній збірній ви вирізняєтеся поміж інших дівчат, скажімо, поглядами на життя?

— Ні, адже ми всі спортсменки — з одного тіста зроблені. Живемо однією сім’єю, думаємо однаково, дотримуємося режиму. Можна навіть сказати, що в нас усіх дуже схожі долі.

— Важко жити за режимом?

— Лише на початку кар’єри, а потім звикаєш до ритму. І якось не виникає думки, аби щось кардинально поміняти.

«За весь чемпіонат Європи дівчатам заплатили лише по 99 євро»

— Як гадаєте, чемпіонат України здатен готувати гандболісток високого рівня?

— Свого часу так і було, а зараз мені важко судити. Але чомусь здається, що з кожним роком ситуація лише погіршується. Спонсорів ані в збірної, ані в клубів практично немає, діти не йдуть у секції ручного м’яча. Перші дитячі тренери, котрі готують кадри, отримують мізерну зарплатню, тому змушені залишати спорт. Молоді дівчата, які трошки пограли в чемпіонаті України, вже мріють поїхати виступати за кордоном. Бо розуміють, що коштів на нормальне життя на Батьківщині вони не зароблять.

Думаю, гарним прикладом для України може служити Румунія. Ще кілька років тому тамтешні гандболісти звідти тікали в зарубіжні чемпіонати. Тепер же там узялися за цей вид спорту, повернули провідних гравців додому, знайшли спонсорів для збірної (на формі румунок 11 (!) рекламних наклейок. — Авт.). У Македонії, скажімо, дівчатам, крім гідних зарплат, надають соціальні гарантії, обіцяють пристойні пенсії. А в Україні все жевріє на ентузіазмі спортсменок і тренерів, на їхній любові до спорту.

— Настільки в нас усе погано?..

— Після успіху на Олімпіаді–2004 в Афінах нам багато наобіцяли, але майже нічого не виконали. Я не бачу, що взагалі щось робиться, принаймні для національної команди.

Зараз збірниці на три тижні отримали по одному костюму й по дві футболки. Про преміальні взагалі ніхто мову не веде. Я не кажу, що нам треба платити мільйони. Ми все одно будемо грати за збірну — хоч травмовані, хоч хворі (ледь не половина команди в Охріді перенесла застуду. — Авт.). Але якийсь додатковий стимул дівчатам не завадив би, особливо тим, хто виступає в чемпіонаті України. А так — отримали 99 євро добових на весь термін перебування в Македонії...

— Ці чинники впливають на атмосферу в команді та її виступ?

— Звичайно. Ми просто із заздрістю дивимося на дівчат з інших збірних. На відміну від нас, всі вони чудово екіпіровані й грають у жіночій формі. Ми ж — у чоловічій. Напишіть про це — може, хоч комусь із спортивних керівників стане соромно. Шорти закручуємо навколо ноги по три рази, футболки висять ледь не до колін. Це не тільки незручно, а просто неестетично. Що вже казати про кросівки, наколінники, м’ячі.

— А якщо ще й «зламаєшся» в збірній, узагалі залишишся сам на сам із проблемами?

— Якщо чесно, легіонерок клуби взагалі не хочуть відпускати, адже вони платять зарплату, а натомість отримують травмованого гравця.

«Збираюся повернутися на Батьківщину»

— Несолодко вам… А як вас особисто доля звела з гандболом?

— Не одразу. Почала тренуватися в першому класі, але з часом кинула. Тоді мій перший тренер Юрій Володимирович прийшов до батьків і переконав їх, що в мене є задатки для гандболу. І от із дев’яти років я граю — спершу в Херсонській ДЮСШ № 5, потім у спортивному інтернаті. А в 1995 році мене помітили й забрали в київський «Спартак».

— Чому з України ви поїхали саме в Словенію?

— «Крім» уважно стежив за нами. За рік до мене туди поїхала Яценко, ще раніше там з’явилася Дерепаско. Запросили словенці й мене. Хоча тоді ж надійшла й пропозиція від македонського «Кометалу», але «Крім» запропонував кращі умови, до того ж там уже грали наші.

— І як вам життя на Балканах?

— Перший рік, як, мабуть, і скрізь за кордоном, важко, поки звикнеш до менталітету й мови. А зараз уже чудово там почуваюся, мені подобається і місто Любляна, і країна загалом. Поруч — година на авто — море, гори. І в клубі приємна атмосфера панує.

Але залишатися там жити не збираюся, планую повернутися до Києва. Ще не знаю, чим займатимусь, але тренером точно не буду. Надто невдячною й недооціненою є ця робота.

— Не шкодуєте, що обрали професію спорт­сменки?

— Ні. Звісно, через спорт щось втрачаєш у житті, але й отримуєш чимало вражень, багато що відкриваєш для себе нового, заводиш знайомства. Гандбол став великою частиною мого життя. Іноді трапляється, що опускаються руки й нічого не хочеться робити. Але минає час, і ти повертаєшся до спорту, бо знаєш, що це справді твоє й нікуди від нього не втечеш (посміхається).

— Молоді порадите займатися спортом?

— Якщо чесно, навіть не знаю. Зараз росте інша генерація, більш прагматична. Коли я грала в чемпіонаті України, то й не думала, що поїду кудись за кордон. Але бачите, молоді дівчата зі збірної пристойно грають в Україні й не кидають спорт.

ГАНДБОЛ ЯК ЖИТТЯ

— Гандбол — доволі жорсткий вид спорту. Вас це ніколи не відлякувало?

— Звісно, неприємні ситуації трапляються. Але коли ти в грі, то не звертаєш на це уваги. Тебе штовхнули, збили, а ти піднімаєшся і йдеш грати далі. Стаєш по–спортивному злішим і ще більше прагнеш перемогти. Заради цього, власне, й граємо. Лише прикро, коли одним–двома свистками судді вирішують підсумок двобою й частково твою долю.

— Цікаві історії з гандбольного життя часто згадуються?

— Та все наше життя в спорті цікаве. От нагадали, що якось «Спартак» грав у єврокубках і за сумою двох матчів поступався в один м’яч. На останній секунді ми отримали право на штрафний дев’ятиметровий. Суперниці всією командою вишикувалися в стінку, але мені якимось дивом удалося її пробити прямим ударом. І цей гол дозволив нам пройти далі.

ДОСЬЄ «УМ»

Марина Вергелюк–Стрілець

Гандболістка клубу «Крім» (Словенія) і збірної України (амплуа — плеймейкер)

Народилася 24 червня 1978 р. у Херсоні.

Заслужений майстер спорту. Бронзова призерка Олімпійських ігор 2004 р. Срібна призерка чемпіонату Європи 2000 р. Чемпіонка Європи серед юніорок 1994 р. Дворазова фіналістка Ліги чемпіонів 2004 і 2006 рр. Виступала за «Спартак» (Київ) у 1995–2002 рр.

Перший тренер — Юрій Сдвіжко.

Зріст — 181 см, вага — 70 кг.

Закінчила Національний університет фізичного виховання й спорту (2000 р.)

Заміжня, виховує дочку семи років.

Нагороджена Орденом княгині Ольги ІІІ ступеня (2004 р.)