Історія без брому

«Ой чого ж то та й не можна читати без брому історію України мені молодому?». Цей парафраз Едуарда Драча відомих слів Володимира Винниченка спав на думку, коли до рук потрапила книжка Наталки Позняк та Олександра Хоменка «Українські вісники», що не так давно побачила світ у тернопільському видавництві «Джура». А й справді, невже ж у нас в історії були тільки зрадники та заздрісники, оті що «за шмат гнилої ковбаси в тебе хоч матір попроси, то продаси»? Аж ніяк. Про ту ж саму Катерину Білокур після її виставки у Франції знаменитий Пабло Пікассо сказав, що якби в них був художник такого рівня, то вони змусили б говорити про неї цілий світ. А Жан–Поль Бельмондо запросив після зйомок Івана Миколайчука, і вони мовчки «поспілкувалися» в кав’ярні кілька годин перед відльотом. Мовчки, оскільки французький актор свідомо відмовився від перекладача, сказавши, що «якщо двом таким акторам, щоб зрозуміти один одного, потрібен хтось іще, то акторська справа взагалі нічого не варта на цьому світі». А син Пилипа Орлика Григір, який став маршалом французької армії, узагалі був однією з найвідоміших фігур у європейській політиці XVIII ст. А згадати б того ж Сержа Лифаря, Миклухо–Маклая, Ігоря Сікорського, які мали українське коріння і прославилися на весь світ! І так — із знаком оклику — можна говорити про кожного з 46 зібраних у згаданій книжці надзвичайно цікавих особистостей із нашої історії.

Власне кажучи, усі матеріали начебто й знайомі — свого часу їх надрукувала газета «Без цензури» в рубриці «Постать». Та й імена, скажімо так, на слуху: Ліна Костенко, Іван Франко, Максим Рильський, Раїса Кириченко, Тетяна Яблонська, Леонід Биков. Однак, зібрані під однією обкладинкою, вони перестають бути окремими фактами з життя окремих людей, а раптом починають витворювати якусь особливу візію того, що прийнято називати «архетипом української душі». Та й автори нарисів постаралися відійти від загальновідомих фактів біографій своїх героїв і відшукати щось особливе, якусь родзинку, яка перетворювала засмальцьовану заброндзовілу ікону на живий лик, із плоті й крові. Бо хто з нас міг подумати, що пострах Божий усього панського Поділля, невловимий Устим Кармелюк не мав за душею гроша, роздаючи все награбоване до копійки, а на хліб заробляв, підшиваючи людям чоботи. Хто знав, що на Максима Рильського МДБ готувало замах руками інспірованих під ОУН агентів, але, за іронією долі, їх було розкрито й знешкоджено оунівською СБ в Луцьку. Що Іван Франко після другого арешту був за крок від голодної сметрі, і врятували його три центи, знайдені випадково на березі річки. Із таких камінчиків витворюється дивовижна мозаїка народної душі, змушуючи нас ставити собі тисячі запитань і шукати на них відповіді.

Стиль есеїв не схожий на традиційно–занудні біографічні нариси. Чого варті лише пасажі Олександра Хоменка про Івана Франка чи Леся Курбаса: «Його (батька Ольги Рошкевич, який відмовився віддати дочку за Франка) можна зрозуміти: для повноти аналогії уявімо собі добропорядного американського менеджера, до якого з’являється активіст «Аль–Каїди», що його тільки–но випустили з в’язниці на Гуантанамо, і просить руки його доньки», «Але от парадокс: усі Курбасові гонителі — балицькі, постишеви, косіори, любченки тощо — за дуже короткий час самі були знищені, як фашисти і навіть (!) як українські буржуазні націоналісти. «Хитрощі світового розуму», — сказав би на це розумака Гегель. «Але яка режисура!» — обов’язково додав би Курбас». Або роздуми Наталки Позняк: «Катерина Білокур теж подарувала світові ікони — ікони з ликами квітів. І вони стали своєрідною противагою для цього світу «Чорних квадратів», як сказав би пізніше Василь Стус — вікнами в позапростір. Це було велике послання людству, можливо, й досі до кінця не поціноване і не відчуте».

Оксана КУЛИКОВА