Прапор України — над Мак–Кінлі в Північній Америці.
Синьо–жовті кольори національного прапора на сліпучо–білому тлі гірських льодовиків та вічних снігів виглядають справді вражаюче. Та, мабуть, не багатьом українцям вдавалося відчути приплив патріотизму від такого видовища чи не на всіх найвищих вершинах світу. Юрій Кравчук, радіожурналіст із районного містечка Костопіль, що на Рівненщині, — один із тих українських альпіністів, хто брав участь у всіх сходженнях за програмою «Прапор України — на вершинах світу». За цей час українська команда підкорила Монблан в Альпах та Ельбрус на Кавказі, вершини Кіліманджаро в Африці та Аконкагуа в Південній Америці, австралійську гору Косцюшко та Фут–Стул у Новій Зеландії. Цьогоріч українці встановили прапор на головній вершині Північної Америки — горі Мак–Кінлів в приполярній Алясці.
Українським альпіністам залишилося здолати ще дві вершини світу — пік Вінсон в Антарктиді та, звісно ж, славнозвісний Еверест у Азії.
Маючи чималий досвід участі в різного роду експедиціях і гірських походах, команда українських альпіністів вирішила піднятися на сім найвищих вершин світу. Нині вже подолано п’ять із них. Останнє сходження, що відбулося в цьому році, — на гору Мак–Кінлі на американській Алясці, яка є однією з найскладніших вершин проекту «Прапор України — на вершинах світу» .
Вершина має ще одну назву — Деналі («висока»), так споконвіку її називали місцеві жителі. Мак–Кінлі заввишки 6194 м над рівнем моря, вона розташована поблизу Полярного кола, що додає ще більше труднощів. Як вважає Юрій Кравчук, гору взагалі не можна підкорити: вона як стояла, так і стоятиме, а от людина підкоряє саму себе через подолання труднощів:
— Засніжена вершина Мак–Кінлі забрала життя не одного сміливця, але від цього не стала менш привабливою для альпіністів. До експедиції ми ретельно готувалися майже два роки. Збирали матеріали про вершину, вивчали її специфіку, готували відповідне спорядження. Гори не люблять легковажних, потрібно бути готовим до будь–яких несподіванок, і, насамперед, мати відповідну фізичну форму. А тому тренування займали більшу частину вільного часу.
Понад півроку ентузіастам довелося чекати дозволу на сходження в національному парку «Деналі». Ось і омріяна мить: семеро українців — керівник експедиції Ігор Парчевський, Олександр Щерба, Ігор Шкляр, Володя Дімітрюк, Олександр Оришко, Тетяна Андріященко та Юрій Кравчук — поблизу підніжжя Мак–Кінлі. Піший маршрут сходження на вершину, розповідає пан Юрій, починається для альпіністів з льодовика Кахілта:
— Із селища Талкітна, де обслуговують альпіністів, ми невеличким літаком дістались на льодовик на висоту 2200 метрів. Чотири кілометри до вершини Мак–Кінлі долали 16 днів. Шлях пролягав по глибокому снігу, товщина якого місцями сягала чотирьох метрів. Пересуватися по ньому ніби й легше, проте таке снігове поле приховує ще й небезпеку: можна провалитися в замасковані льодові тріщини, глибина яких інколи сягає кількох десятків метрів. Вибратися з такої льодової ями самостійно неможливо. Тож дуже важливо бути впевненим у людях, які з тобою поруч. Довіряти їм потрібно стовідсотково. Виживання в горах залежить від колективних дій.
Чим вище піднімалися, тим важче ставало дихати. Дошкуляв постійний головний біль і нудота. До того ж кожен альпініст мав вантаж понад 40 кг. Частину його несли у рюкзаках, а іншу — тягли на пластикових санчатах. Перепади тиску й висоти дуже позначаються на людському організмі. Отож двом нашим товаришам довелося відмовитися від подальшого сходження.
— У горах часто виникають справді небезпечні ситуації, — розказує далі Юрій Кравчук. — Зокрема з нами на 14–й день експедиції на висоті понад п’ять тисяч метрів сталася така пригода. На крутому схилі ми побачили метушню. Підійшовши ближче, уздріли на стіні альпіністів. Виявилося, двоє тайванців, які були у зв’язці, зірвались і повисли на скелі. Один із них був травмований і висів головою вниз, другий був дуже переляканий. Це й не дивно, адже під ногами в хлопців чорніла кількасотметрова прірва, падіння в яку не давало шансів на порятунок. Вибору в нас не було, потрібно було їх рятувати. І тут довелося працювати не лише м’язами, а й головою, щоб і самим не потрапити в халепу. Майже дві години ми боролися за їхнє життя. Опинившись у безпечному місці, тайванці щиро нам дякували, адже розуміли, що були на волосинці від смерті, та запрошували в гості. А один із них сказав: «Я в буддистському храмі за вас свічку поставлю». Ми ж утомлені, але задоволені, продовжили сходження.
— Після цієї пригоди ще упродовж дванадцяти годин в умовах 30–градусного морозу, долаючи шквали вітру, крок за кроком ми наближалися до вершини, — продовжує свою розповідь Юрій. — Цей відрізок шляху подолали водночас і важко — давалися взнаки втома, холод, розріджене повітря, і легко, адже перемога була дуже близькою. І ось вона — вершина. Ми стояли вище хмар, над нами тріпотів прапор України, і від цього перехоплювало дух. Відчуття, які переповнюють на вершині гори, передати неможливо, це треба пережити. Дуже, дуже яскраві враження. Після сходження й до життя починаєш ставитися по–філософськи. Розумієш, що все в житті — відносне, і цінувати варто кожну прожиту хвилину.
— Кожен похід чи експедиція залишають свій слід у пам’яті, — каже Юрій. — Я ж не лише в гори ходжу, а й намагаюся якомога більше побачити світу, вивчити спосіб життя людей, їх звичаї і традиції, збираю рецепти національних страв. Звичайно, найяскравіші спогади залишаються від останніх походів. От на Алясці ми ще й подорожували два тижні, на орендованому автомобілі проїхали майже три тисячі кілометрів.
Нас вразили їхні навдивовижу хороші дороги, адже підтримувати їх у належному стані в суворих кліматичних умовах досить складно.
Бережуть вони й свою природу. Ніде не побачиш звалищ сміття, не розкидане воно й обабіч доріг. Під час сходження на гору Мак–Кінлі заздалегідь на кожного учасника видали спеціальний пронумерований мішок для сміття, який мали повернути наповненим після повернення з гори.
Щодо дотримання законів американцями, то траплялися навіть курйозні випадки.
Наші колеги з Києва прибули на Аляску на день пізніше за нас. На радощах від зустрічі ми вирішили розпити пляшку дорогого чилійського вина просто у холі готелю. Але лишень відкоркували пляшку, до нас підійшла чергова, і переконавшись, що це спиртне, вилила його в умивальник. Нашому здивуванню не було меж, однак жінка пояснила, що розпивати алкоголь у громадських місцях суворо заборонено, і вказала нам на табличку з попередженням про це.
Юрій Кравчук народився в Казахстані під палючим сонцем, але з шести років живе в рівнинному Костополі. Туризмом та альпінізмом займається понад 25 років, є учасником міжнародного проекту «Сім вершин», науково–спортивної експедиції «Людина і пустеля», метою якої є відстеження поведінки людини в екстремальних умовах. Кілька років тому Юрій Кравчук з однодумцями заснували в Костополі туристичний клуб «Пілігрим». Звідки ж така тяга дертися в гори, долати вершини, постійно ризикуючи життям? Адже альпінізм завжди вважався одним із найнебезпечніших видів спорту.
— З дитинства я мріяв про мандрівки, — розповів Юрій Кравчук. — Першим поштовхом до цього стали надзвичайно цікаві уроки географії, які проводила вчителька Ніна Давиденко. Пізніше, коли вже сам керував туристичним клубом у будинку школярів і юнацтва, були походи з дітьми в Надслучанську Швейцарію, на Кременецький кряж, у Карпати, Кримські гори, в пустелю Каракуми. Перша моя серйозна експедиція була на Кавказ у складі Рівненської геологічної партії. Пізніше були гори Тянь–Шаню, Алтаю, хребет Черського. Пройшов понад сотню перевалів, здолав не один десяток вершин. Але мені як громадянину Радянського Союзу легше було повірити в те, що я стану космонавтом і полечу на Місяць, ніж вирушу в далекі мандри. І лише в незалежній Україні мрії стали реальністю.
Та на якому б континенті я не був, яку б країну не відвідував, якби там добре не було, завжди хочеться швидше повернутися додому. Мене часто запитують, чи не страшно вирушати в такі небезпечні експедиції? Відповідаю: ні, адже альпінізм — це перемога над своїми страхами, перемога над собою. Якби я все наперед прораховував, то ніколи не пішов би в гори. Я вірю в долю, яка веде по життю.
Сконцентрувавши найбільше міжнародних банків та облаштувавши у своєму порту базу для найбiльших круїзних лайнерів світу, воно справляє враження пістрявого космопорту, в якому комфортно почуваються представники найнесподіваніших етносів і націй. >>
...Шрі-Ланка з’являється під крилом літака зненацька і нагадує згори зелений листок, що загубився серед смарагдово-синіх вод Індійського океану. Більша частина острова вкрита густими тропічними лісами, помережаними звивистими лініями численних ланкійських рік. >>
На Поділлі серед природних феноменів більш відомі Дністровський каньйон та Подільські Товтри, які, за результатами iнтернет-опитування, потрапили до семи чудес природи України. Адже вони доступні погляду кожного. А про занурений у вічну темряву світ подільського карсту, масштаби якого важко піддаються уяві і який тільки частково відкрив свої таємниці, знає обмежене коло осіб. >>
Якщо є бажання пізнавати щось нове, відсутність закордонного паспорта і кругленької суми не перепона. Святковим дивом може стати подорож в Україні. І необов’язково їхати у розрекламовані Львів, Чернівці, Ужгород чи Київ. Про нові маршрути і їх цікавинки розповiдають ведучі подорожніх рубрик на телеканалах Валерія Мікульська і Наталія Щука. >>
Стереотипи — річ уперта: більшість вважає, що курортна Туреччина — то передусім Анталія. І весь прилеглий до неї південний регіон — Аланія, Кемер, Белек... Туди вітчизняні турфірми традиційно скеровують клієнтів, пропонуючи готелі на різні смаки, туди відправляють чартерні літаки. >>
Ми йдемо по маршруту, прокладеному понад тисячоліття тому. На шляху — вимурувані з дикого каменю церкви, обнесені кріпосними стінами монастирі й замки феодалів, середньовічні притулки для пілігримів (альберге) і харчевні. А попереду, позаду — пілігрими, що йдуть в одному напрямку — до іспанського міста Сант-Яго де Компостела. >>
