Зелене братство
Перше й очевидне — це зелений туризм. Тільки не кажіть, що на Донбасі не може бути жодного туризму, тим паче зеленого. Бачили б ви, як рвуться в шахту київські журналісти. Та й ріка палаючого чавуну, що тече з домни кількома рукавами, — видовище з категорії «супер». А щодо природи...
Про Віру Аннусову раніше я знав, як про дослідницю Голодомору в Біловодському районі. Звичайна сільська вчителька математики почала збирати свідчення земляків про страшну українську трагедію ще до того, як нинішній Президент надав цій темі державного статусу. Сьогодні ж вона, вийшовши на пенсію, організувала садибу із поетичною назвою «Дім, закутаний у тепло». Каже, сама не знає, як народилася така назва. А що тут знати? Степ — це, власне, і є сама поезія. Принаймні той, що вберігся від людської навали. На Біловодщині такі куточки залишилися, зокрема, й завдяки вченому зі світовим ім’ям Василю Докучаєву. Між іншим, це ім’я — саме по собі величезний туристичний ресурс. Читати докучаєвські труди — це одне, а побачити на власні очі його практичні здобутки...
Так от, степ на Біловодщині — це не «рівна, як стіл» Таврія капітана Титаренка (пам’ятаєте: «У бій ідуть лише «старики»?). Тут і унікальні — як на пересичених туристичним сервісом європейців — крейдяні гори, і якісь таємничі западини, і сотні гектарів ковили, яка своїми хвилями здатна збити людину з ніг (не бійтеся, це просто такий оптичний ефект). І символ Луганщини байбак, сучасник мамонтів і шаблезубих тигрів. Не знаю, як поводилися б у подібній ситуації тигри, а байбаки охоче позують перед об’єктивами — треба лише мати трохи підсилену оптику.
А ще Віра Андріївна розповість вам такі місцеві легенди, яких ви й у Карпатах не почуєте. І викладе вам курс прикладного українознавства. Слід сказати, стереотип Донбасу як краю зденаціоналізованого, безумовно, вірний. Але є нюанси: фрагментарно тут збереглася не те що українська автентика — навіть українська архаїка. Учені–етнологи й лінгвісти про це знають, а от широка публіка поки що не обізнана і прагне шукати своїх коренів у всуціль європеїзованих Карпатах. Не там тепер блукають тіні забутих предків...
Кінські сили
Туризм туризмом, а їсти хочеться завжди. У авторів проекту є своя пропозиція: зробити з відродженого степу пасовисько. Причому для цього не треба відбирати в селян уже розпайовану землю — достатньо просто домовитися з ними про правила землекористування. Ну й певні пільги надати. Фахівці вважають, що випасання худоби, особливо коней, не тільки не завдасть шкоди степовій рослинності — навпаки, степ із копитними складають певний симбіоз. Коли людина вибивала основну масу косуль, сайгаків, диких коней, трав’яний підстил, яким ті харчувалися, починав перекривати доступ до ґрунту кисню і частково волозі. Певною мірою диких тварин замінили тварини свійські. Але сьогодні навіть корів на селі рахують поштучно. Що вже казати про коней.
Але що стосується Біловодщини, тут ситуація інша. З чотирьох державних кінських заводів України три розташовано саме тут (а четвертий, Стрільцівський, зовсім поруч — у сусідньому Міловському районі). Якщо ж узяти наше недавнє спільне з сусідами минуле, то в Російській імперії, окрім чотирьох заводів тодішнього Старобільського повіту Харківської губернії, існувало ще тільки три. Причому найстарішим з усіх був Деркульський, поблизу Біловодська. Щоправда, два в Нижегородській губернії були засновані на вісім років раніше, але вони в XIX столітті на довгий час припиняли своє існування, а чотири наших, незважаючи на скруту, працюють без перерв до сьогодні.
Про те, що таке коні в туризмі, тим більше зеленому, можна довго не просторікувати. Але конезаводи Луганщини — це ще й історія; більше того — архітектура. На тому ж Деркульському заводі конюшні — пам’ятка архітектури кінця XVIII століття. Архітектурний класицизм у чистому вигляді. Не знаю, чи то був виплеск відданості матінці–імператриці, чи просто спрацювали закони зодчества, але комплекс конюшень у плані виглядає як Е ІІ — «Екатерина ІІ», якщо російською. Принаймні в 1767 році, коли було засновано завод, на престолі в Петербурзі сиділа саме «клята баба Катерина». А заводи в степу їй знадобилися для ремонту військової кінноти (уже наступного, 1768–го, почалася чергова російсько–турецька війна).
Українець Семен Будьонний
Як стверджує директор музею Деркульського кінного заводу №63 Олександр Федоров, слово «ремонт» французькою означає «зміна сідла». Тут головне, аби коні взагалі були, бажано — здорові й витривалі, а порода їхня мала значення другорядне. Три чверті століття на це й працювали чотири старобільські заводи, а 1843 року цар Микола видав указ зайнятися племінним конярством. Зокрема, Деркульському заводу доручили вирощувати чистокровну англійську верхову породу. Успіхи в цьому починанні перевірили у 1906–му. Саме в тому році жеребець Гаммурабі виграв Всеросійське дербі й як переможець поїхав завойовувати свою «історичну батьківщину». Кажуть, англійці не могли повірити, що в придінцевих степах можна вирощувати таке диво.
Ще одна гордість Деркула — кінь Задорний. У розпал Карибської кризи він не злякався, поїхав до імперіалістів Америки восени 1961–го і виграв Всесвітнє дербі в Лауреллі (під Вашингтоном). Захоплені янкі нагородили коня персональною попоною. Тепер вона — експонат заводського музею. А взагалі різноманітних кубків, грамот і попон тут — безліч. Найоригінальніший — Кубок Пекіна. У вигляді пагоди.
Сьогодні, крім англійської, в Деркулі вирощують ще й українську верхову породу. З’явилася вона завдяки найвідомішому радянському кіннику Семену Будьонному. Він навідався на завод в 1950–му. Слід віддати йому належне: маршал не став прискіпуватися, чому, мовляв, не вирощуєте будьоннівську породу. Натомість висловив здивування тим, що от є порода англійська, є арабська, венеційська, навіть голштинська — а української немає. Непорядок! Ну, якщо маршал сказав...
Зареєстрували нову породу вже в 1991–му. Кажуть, дуже непогана, але поки що, наскільки відомо, найкращі результати — це перемоги на змаганнях всеукраїнських. Утім тут слово нехай скажуть фахівці. Автор цих рядків, гуляючи стайнею, не зміг відрізнити «українців» від «англійців»: усі красені, усі височенні, з лебединими шиями.
Найкрасивішим же мені здався кінь на кличку Мадамер. Очевидно, тому, що про нього заздалегідь було повідомлено: вартість плідника — 600 тис. євро. Привезли коня зі Сполучених Штатів.
— Купили?!
— Та звідки в нас такі гроші?! Це в порядку міждержавного племінного обміну, — пояснив директор, — щось ми даємо, щось нам дають. Потрібен прилив свіжої крові.
Серце коня
Біля головного входу до стайні невеличкі пам’ятники. Тут ховають найвидатніших заводських коней. Коли ховають коня, в землю заривають лише його голову й серце. Не став питати щодо решти тіла. Якось воно не зовсім тактовно...
Коні — красені, але не звірі. Лагідні, але, скажемо так, знають ціну собі і своєму екстер’єру. Охоче позують. І лише один виглядав сумним–пресумним. Олександр Борисович пояснив причину. Виявляється, у цього жеребця доволі специфічна «професія». На ньому перевіряють, чи готова кобилиця до спарювання. Надягають обладунки і заводять до неї в загін... Річ у тім, що в разі, коли, даруйте, лібідо в самиці відсутнє, вона може почати брикатися. Отже, виникає загроза для плідника дістати неабияку травму. А вони ж таких грошей коштують!.. От і доводиться використовувати такий собі біологічний «індикатор». От недоля в коня! Якщо «дама» не готова — діставай від неї стусани. Якщо ж вона ладна сказати «так» — «право першої ночі» належить справжнім аристократам.
— Ну, нічого, — каже Федоров. — Ми і йому даємо іноді... поласувати.
Не хотілося б казати про сумне, але сьогодні конярство на Луганщині ледь животіє. З одного боку — традиційне вже для нас недофінансування, а з другого — недолуге для галузі «реформування». За радянських часів кінські заводи були багатопрофільними господарствами зі своїм рослинництвом, молочним тваринництвом і всім рештою. Тепер землю розпаювали, техніку також. У Деркульського заводу залишилося 3,5 тис. га оранки, яку немає чим обробляти. Тож здають в оренду. Коней купують. Але такі особини, як Задорний чи Гаммурабі, з’являються один на десять тисяч (усього в Деркулі сьогодні 200 коней), та й їх якраз і не продають.
Такі коні самим потрібні.