Полуничка на срібній тарелі

23.12.2008

Це свідчення не стільки літературної цінності її творів, як ареалу мешкання їхніх героїв. Кожен поважний літературний критик із повним правом може собі дозволити вдарити по руці, яка це пише, але таки наважусь провести паралель між творчістю пані Левицької і лауреата Нобелівської премії Джона Кутзеє. Як вона, так і він «згодовують» зажирілому і відвиклому від побутових страждань західному читачеві історії з життя людей, мешканців країн третього світу. Вони пишуть про мешканців своєї історичної батьківщини, але так чи інак від тієї батьківщини відірвані. Хіба що твори Кутзеє позначені чорною облямівкою моторошного і таємничого культу Вуду, а в Левицької глевкий корж східнослов’янського буття присмачений солодким маком невмирущого язичницького гумору.

Хід у комерційному сенсі більш, ніж вдалий: повсякденне чуже страждання, піднесене вгодованому обивателю на срібній тарелі у вигляді стиглої полунички. Цією ягодою роман «Два фургони» починається, нею ж і закінчується.

Головними героями «Двох фургонів» стали заробітчани з України: київська дівчина Ірина та донецький хлопець Андрій. У вас перед очима замайоріли помаранчеві та біло–блакитні знамена? Авторка саме на це і розраховувала. Події роману відбуваються саме після Помаранчевої революції, яка, звісно, ні простим донецьким хлопцям, ані тепличним київським дівчаткам життя не покращила. На батьківщині їхні дві різнокольорові барикади так і не злилися у спільну, зате нелегальне заробітчанство на Туманному Альбіоні поєднало їхні долі назавжди. Чи не назавжди? Авторка залишає достатньо місця для читацької фантазії, по–філософському даючи зрозуміти, що, за великим рахунком, немає значення, станеться метафізичне об’єднання цих українських міст і духовна злука мешканців цих регіонів чи не станеться. Головне — сьогодні і зараз. А далі, як Бог дасть. Зрештою, життя ніколи не пізно почати спочатку.

Без нав’язливої філософічності й глибокої зануреності авторка через образи і характери заробітчан дає уявлення не лише про країни пострадянського простору — Україну, Польщу, Росію, країни Балтії. Але й про країни менше знайомі українському читачеві: Африку, Китай та Малайзію. У такому розмаїтті — ще одна запорука успіху цього твору. Хоч якою мовою його перекладай, адепт будь–якої країни знайде там щось цікавеньке для себе.

Щодо перекладу, здійсненого письменницею Світланою Пиркало (в неї із Мариною Левицькою спільне полтавське коріння), то до нього складно підкопатися. Тим більше що в «Слові від перекладача» Світлана хвацько позатуляла пельки гіпотетичним критиканам, убезпечивши себе від їхніх злостивих нападів. Текст, грамотно відтворений розмовною, без академізмів мовою, справді читається легко. Особливо мене потішило, як нащадок українських шахтарів Андрій так швидко перейняв говірку нащадка шахтарів англійських — Рока.

За великим рахунком, ця книжка — дамське читво. Недаремно на обкладинці зображено полуничку у вигляді серця. Але для таких, знаєте, дам не надто гламурних. Її з задоволенням читатимуть і обговорюватимуть мамусі з дитячими візочками, мешканки спальних районів великих міст. А також сільська інтелігенція в тісному жіночому колі за пляшчинкою напівсолодкого винця, поки їхні чоловіки десь на риболовлі чи на полюванні тяжко здобувають хліб насущний.