У п’ятницю в книгарню «Є» по страшній ожеледиці прийшли: похвалений у цьому році всіма найсуворішими критиками письменник і журналіст Михайло Бриних із дружиною Вікторією Стах; іменинниця Марія Матіос у гламурній блузці, яка переливалася лелітками всіх кольорів веселки; як завжди усміхнена Леся Воронина з манною кашею, здобреною родзинками і цукатами; успішна адвокат, телеведуча і письменниця Лариса Денисенко з красивою густою гривою шоколадного кольору; невідома загалу жінка суворого вигляду — Ірина Чернова. Це були люди першого ряду, кожен із них мав шанс поїхати з книгарні з 11 тисячами гривень — таку суму встановили організатори конкурсу «Книга року Бі–Бі–Сі», який придумала, зорганізувала й адмініструє чотири роки поспіль Світлана Пиркало, письменниця, журналістка, кулінарка й егоїстка, яка живучи в Лондоні, не забуває своїх українських колег–письменників.

У малому залі Національного академічного театру російської драми ім. Лесі Українки було темно і шумно. Галасували, чи то пак інтелектуально перемовлялися, про дива у літературі письменники, книгомани, журналісти і просто друзі організаторів конкурсу «Коронація слова». Через неповні два тижні закінчиться прийом рукописів на 2009 рік, а щоб по світу не йшла порожня слава про конкурс, організатори — компанія «Крафт Фудз Україна», вирішили провести останню в цьому році презентацію–імпрезу книг–переможців 2008 року. До дійства підійшли оригінально — п’ять письменників, романи яких уже вийшли друком, самі мали придумати презентацію–виставу, а їхні виступи режисер мистецького вечора Сергій Архипчук доповнив музичним супроводом гуртів «Холодне сонце», «Рутенія», грою віртуального акордеоніста з гурту «ЙоГурт» Данила Денисова, баладами бардів і танго від Ансамблю Збройних сил.

Це свідчення не стільки літературної цінності її творів, як ареалу мешкання їхніх героїв. Кожен поважний літературний критик із повним правом може собі дозволити вдарити по руці, яка це пише, але таки наважусь провести паралель між творчістю пані Левицької і лауреата Нобелівської премії Джона Кутзеє. Як вона, так і він «згодовують» зажирілому і відвиклому від побутових страждань західному читачеві історії з життя людей, мешканців країн третього світу. Вони пишуть про мешканців своєї історичної батьківщини, але так чи інак від тієї батьківщини відірвані. Хіба що твори Кутзеє позначені чорною облямівкою моторошного і таємничого культу Вуду, а в Левицької глевкий корж східнослов’янського буття присмачений солодким маком невмирущого язичницького гумору.