У Галичині День святого Миколая завше з нетерпінням чекала вся дітвора незалежно від того, який політичний режим панував довкола. Галичина тихо, але послідовно опиралася дєдушкам Морозам і Снігуронькам. На ялинках 50–х років ще можна було побачити довоєнні іграшки — малесеньких чепурненьких янгеликів та херувимчиків, а під ялинкою стояв святий Миколай із повною торбою подарунків. На ньому був розшитий золотом синій жупан, підперезаний золотим широким поясом, а з–під жупана визирали червоні шаровари. З довгими білими вусами, він скидався більше на запорожця, аніж на святого. До Миколая ми відчували незмірну повагу, писали йому листи, в яких клялися бути чемними і слухатися батьків, а в кінці листа, ніби між іншим, називали подарунки, які б нам хотілося отримати. Зате Діда Мороза ми повністю ігнорували, не вірячи в його існування.
Одного разу, коли мама купила Діда Мороза, щоб поставити під ялинкою, бо старий Миколайчик уже геть обтріпався, мій дідусь здер йому бороду, підкоротив кожуха, валянці переробив на чоботи, а з шапки пустив червоного шлика. Побачивши таке диво, небавом уже вся вулиця забігала до нашого діда, щоб і собі перейняти досвід.
Святий Миколай міг мені приносити різні подарунки, але дві речі були завше незмінні — книжка і різка. Оскільки в дитинстві й навіть у підлітковому віці я захоплювався казками, то в листі до Миколая просив казок, і він мені їх справно приносив. Про різку, ясна річ, я не згадував, але і її святий Миколай теж не забував. Ті різки мали одну особливість — вони не нагадували галузок із тих дерев чи кущів, які росли поблизу нашої хати, отже, Миколай виламував їх деінде, і мене завше цікавило, де ж такі різки проростають. Різка від святого була довга й ідеально рівна, а ще вона була посріблена або ж позолочена і зі свистом розтинала повітря. Це справляло враження. Різку бабця клала на шафу, але так, аби бодай кінчик її виднівся, і, коли я був нечемним, нагадувала, що та різка на мене чекає.
Різку зберігали весь рік, і якщо жодного разу мене нею не пригостили, то бабця суто символічно вдаряла мене різкою по дупці й кидала у піч, бо ж різка таки мусила виконати свою виховну функцію. Але що в тісній хаті хрестити малого неслуха замашною різкою було незручно, то вона так і лежала без діла, а моєю дупцею гуляли тріпачка, ремінь, віник чи мухобійка. Тріпачка була виплетена з прутів і дошкуляла не так уже й сильно, як це можна було запідозрити з мого вереску, бо верещав я з великим натхненням, аби батьки чи дід із бабою не запідозрили бува, що тріпачка надто поступається ременеві. Для більшого ефекту я починав ридати на самий тільки вигляд тріпачки. Віник і мухобійка викликали в мене такі самі емоції, оскільки вони теж дуже сильно поступалися ременеві.
...Та Миколаєва різка в моїй уяві перетворилася на дивовижну істоту, котра жила своїм особливим життям, але залежним від мене, як буває залежною плюсква від чиєїсь крові, бо ж так само і різка мусила б час від часу дістати свій життєдайний заряд, розтявши зі свистом повітря і приклавшись до чийогось тіла. Недаремно, коли стару різку спалювали в грубці, мені вчувалося її жалібне квиління, але я не шкодував її, а завше проказував:
— Так тобі й треба.