«Французька сюїта» з київським корінням

«Сніг, як у Росії»

— Пані Епштейн, а чи ваша мати щось розповідала про Київ?

— Вона розповідала небагато, і відчувалося, що для неї то були болісні спогади. Щоразу, коли в Парижі ішов сніг, що траплялося нечасто, мама завжди казала: сніг, як у Росії. Мама завжди говорила про Київ із великою ностальгією.

— Тобто Київ — то для неї була Росія?

— Так! А недавно я придбала біографію Булгакова, читала сторінки про Київ і знову згадувала свою маму. З Києва родина матері перебралася до Петербурга, а вже звідти до Швеції, а потім і до Франції. Дід Леон, батько моєї матері, надсилав запрошення і для маминої молодшої сестри, яка не поїхала, лишилася в Росії. Ми підтримуємо контакти з її родиною, яка зараз мешкає в Москві.

— А чи відомі вам київські адреси, де проживала родина вашої матері?

— Так, у маминому архіві лишилися адреси Пушкінська, 11 та Городецького, 7. А офіс діда Леона був на Подолі, в будинку Контрактів.

— Ваша мати Ірен Неміровські стала видатною письменницею перед війною...

— Так, я пам’ятаю, що в нашому домі завжди збиралося багато людей.

— А що вам особливо запам’яталося?

— О, той мамин успіх був дуже обтяжливим для її дитини! Мене змушували виходити до гостей, робити реверанси, а мені це не подобалося. То вже потім я з цікавістю і з гордістю прочитала її книги. Її перший роман «Давид Гольдер» мав успіх, його було екранізовано. Також мав успіх і роман «Бал». А її роман «Вовки й собаки» майстерно змальовує життя єврейської дівчинки–киянки.

— А ви знаєте, Денізо, я переклала українською кілька розділів цього роману — саме ті, де йдеться про Київ.

— О, я бажаю вам видати весь роман! І мені б дуже хотілося, щоб романи Ірен Неміровськи вийшли на її Батьківщині. Адже в Москві зараз видано кілька її романів — і вже згаданого «Давида Гольдера», і «Володаря дум», і в першу чергу «Французьку сюїту».

Роман у валізі

— Про знамениту «Французьку сюїту» хотілося б поговорити більше. А поки я хочу сказати, що й до появи цього чудового роману Ірен Неміровські не була забутою для французької літератури. Її книги перевидавалися й по війні. Я брала її книги в бібліотеці Французького культурного центру ще до «Французької сюїти».

— Так, її твори було введено до шкільної програми в курсі французької літератури, вона стала класиком літератури ХХ сторіччя. Але коли було видано «Французьку сюїту» та розпродано великим накладом, це було друге народження Ірен Неміровські! В архівах видавництв було знайдено її інші романи — «Володар дум», «Жар крові», які були не тільки видані у Франції, а й зацікавили іноземних видавців.

— Але спочатку розкажіть про «Французьку сюїту» — я знаю, що ви дуже багато розповідали журналістам про ту валізу з рукописом, яку ви носили за собою, коли переховувалися від нацистів, то чи не могли б ви повторити вашу розповідь і для українських читачів?

— Охоче! То була валіза мого батька, куплена в Лондоні. Мені було тринадцять років, коли маму було заарештовано, коли вона пішла від нас назавжди. Ми з сестрою тоді ще не розуміли всього трагізму ситуації. Наша няня відразу вивезла нас із Парижа. Ми багато переїздили під час окупації, і я всюди тягала за собою ту мамину валізу. Вона була ніби продовженням моєї руки! Я знала, що мала берегти її, як своє життя! Кілька років по війні ми чекали, що власниця тої валізи прийде за нею. Ішло повоєнне життя з усіма його проблемами. Ми перебралися до Тулузи, де я живу й зараз. Мамина валіза, звичайно ж, переїздила зі мною, але я не відкривала її. І одного дня, коли остаточно збагнули, що мама не прийде по свої папери, ми вирішили передати їх на зберігання до архіву цінних документів. І тоді я відкрила валізу й побачила, що то не щоденник, як я думала раніше, а літературний твір, роман. Папір було списано дуже дрібно, читати можна було тільки зі збільшувальним склом. Я стала переписувати мамині папери. Потім стала вносити її текст до комп’ютера, з яким раніше не працювала. Спочатку я забувала зберігати набраний текст, він зникав, доводилося набирати наново. Але поступово я таки набрала на комп’ютері цей величезний текст!

— І скільки років ви робили ту працю?

— О, два з половиною роки! А потім ми не знали, чи друкувати цей роман без згоди його авторки. Адже було задумано грандіозний роман на п’ять частин, велика епопея, якій цілком пасувала б масштабна назва «Війна і мир». Мама встигла написати тільки дві частини того проекту...

— А чи було в тій валізі ще щось, окрім недописаної «Французької сюїти»?

— Мені дуже часто ставлять це питання. Адже в цьому є дуже глибокий символічний сенс — послання від письменника у майбутнє. Так, там були поезії Ірен Неміровські, вони були не лише французькою, а й російською та англійською мовами. Але найбільший обсяг і найбільший скарб тої валізи — то, звичайно ж, манускрипт «Французької сюїти».

— І ви надрукували той роман, хоча й запізно, і він став бестселером у Франції!

— Бестселер — то не зовсім вірне слово, щоб охарактеризувати «Французьку сюїту». Так, роман було розпродано великим накладом, але чи було його належним чином прочитано? Адже справжній успіх роману — то не тільки кількість розпроданих примірників. Ви сказали, що його було надруковано з запізненням. Але, як я зрозуміла, його було надруковано зарано, адже його герої ще живі. Я читала той роман і впізнавала персонажів. Мої спогади дівчинки–підлітка здобували новий вимір, я починала краще розуміти той час і тих людей.

— А у «Французькій сюїті» саме йдеться про нелегкий моральний вибір, який поставав перед французами в часи нацистської окупації, і не всі робили його саме так, коли забуваєш про себе, думаєш про ближнього. Хоча вибір за таких трагічних обставин робити дуже непросто, судити легко, невідомо, як повівся б сам... До речі, я читала, що в період окупації ваші батьки хрестилися й хрестили вас. Чи ви християнка зараз?

— О ні! Я не є віруючою людиною, але на свята ходжу до синагоги. Здебільшого для того, щоб відчути своє коріння.

«Шість мільйонів жертв Холокосту — це все одно один плюс один, плюс один»...

— А як узагалі складалося ваше життя після війни?

— Я працювала документалісткою в науковій установі. У мене троє дітей: двоє синів і дочка. Зараз і п’ять онуків... (Дочка Денізи Ірен супроводжує стареньку матір у подорожі до Києва, вона непогано говорить російською).

— І ви назвали дочку на честь вашої матері?

— О так! Мені дуже хотілося дати їй це ім’я, але з іншого боку, я боялася покласти на неї тягар материнської долі...

— Але Ірина, зрештою, досить поширене жіноче ім’я...

— Не у Франції! У Франції воно рідко зустрічається.

— Отже, і в повоєнному житті ваша мати не полишала вас?

— Певною мірою, так. А коли вийшла «Французька сюїта», й у вітринах усіх книгарень з’явилися плакати з її портретами, я дуже пишалася нею! Вона залишила нам прекрасний спадок! Я маю на увазі не авторські права на популярний роман, який уже перекладено й далі перекладається багатьма мовами, а також скоро буде екранізовано. Йдеться про духовний спадок.

— В інтерв’ю ВВС ви сказали прекрасні слова, що посмертне видання книжок Ірен Неміровськи — то її перемога над тими, хто вбив її. Саме не помста, а перемога.

— І, як на мене, то прекрасна перемога (tres belle victiore)! То перемога, яка дає надію. Мало хто з письменників мав таку блискучу посмертну долю.

— А чи ви підтримуєте зв’язки з іншими... тими, хто вижив у ті страшні часи? (Роблю паузу, бо у французькій та й в англійській мові є особливо слово survivant, surviver про тих, хто залишився живим у Холокост — в українській і російській такого слова нема)

— Так, де з ким я знайома, але моя доля склалася по–іншому. У війну у Франції існували підпільні громади, де ховалися єврейські діти. Люди, пов’язані такими спогадами, періодично зустрічаються. Ми з сестрою вижили по–іншому, тому менше пов’язані з громадами тих, хто рятувався в ті часи.

— А чи знайомі ви, наприклад, з Елі Візелем, нобелівським лауреатом миру, який ввів в обіг поняття Холокост у його ниніш­ньому сенсі й багато популяризує ті чорні сторінки історії?

— Ми знайомі. Але в нас різні шляхи в цьому світі. У мене своя думка про те, як треба розповідати світові про той час. Як на мене, не потрібен такий чорний песимізм, який притаманний його книжкам, завжди треба з надією дивитись у майбутнє. Треба все одно долати комплекс жертви, навіть якщо йдеться про таке страшне минуле. Не справляють враження й цифри, якими позначається число жертв. Шість мільйонів — то все одно один плюс один, плюс один... і так шість мільйонів разів. Кожна доля унікальна. Величезна кількість жертв не робить більшим або меншим страждання кожної окремої особистості.

— Це погляд письменника, не історика, на проблему великих трагедій...

— Це, перш за все, погляд людини. Як на мене, про трагедії треба розповідати якомога спокійніше, без емоційних вигуків. Я намагаюся читати все, що написано свідками тої трагедії — тими, хто вижив і тими кому не пощастило вижити. Загибель письменника не більшою й не меншою мірою трагічніша за загибель іншої людини. Та свідчення письменника про трагедію завжди мають особливу цінність.