Мак свій, грушки — з лісу
«У народі був графік: у який день і яким чином готувати те чи інше до Різдва, — каже одна з авторів книжки, знавець традиційної культури Віра Манько. — Передусім заготовляли Дідуха з колосся. В одній місцевості це був перший сніп, в іншій — останній, його зберігали не обмолоченим у коморі і вносили в хату перед Святвечором. Складали дрова, які добре горять, аби готувати в печі святвечірні страви. Ходили в ліс збирати грушки і яблука–дички, які сушили для узвару, припасали мак і горіхи. Господині закупляли нові горщики й миски, новий одяг для дітей і родини. Як починався піст, то батьки чи дідусь із бабусею починали вчити дітей колядувати, молодь готувала різдвяні вистави–вертепи. Ближче до свят кололи кабанця, готували м’ясо, напікали хліби. А в останній день варили страви».
Сьогодні в більшості з нас немає печі. Колоти кабанця в міській квартирі, здається, не гуманно. І що робити мешканцю Запоріжжя, Вінниці чи столичного Києва, якому ніхто не передав отого графіка? А свята ж хочеться... «Час змінюється, але певні атрибути Різдва є постійні, — втішає пані Віра. — Це дух Різдва — мир, любов, спокій. За столом має зібратися вся родина, запалити свічку, разом помолитися. Має бути кутя, узвар, хліб на столі. І має звучати колядка».
Якщо купити диск із колядками, то можна слухати їх упродовж передріздвяних тижнів, поки вивчити хоча б кілька пісень, щоб на свято заспівати з дітьми і родичами. Традиційно оздобити оселю до свята також під силу сучасним городянам. У книжці, про яку йдеться, є фото кількох Дідухів (їх сплела художниця з Луцька Марія Кравчук). Сьогодні такі химерно виплетені снопи можна придбати на ярмарках традиційного мистецтва. Утім, якщо не вдасться такого роздобути, достатньо буде й кількох колосків у гарному мальованому глечику. У книжці є фото «павуків» із соломки, яких у старовину підвішували в хаті до сволока — переважно в Західній Україні. Утім сьогодні навіть більшість львів’ян не знають, що то таке: радянська влада забороняла людям виготовляти такі «пережитки». Тепер «павука» сплела львівська художниця Марія Янко. Його прикріпили, як і годиться, до сволока перед іконою в старовинній лемківській хаті з села Вербівець у львівському Музеї народної архітектури і сфотографували. За цим зразком кожен, хто має солому, може відтворити у своїй квартирі цікаву прикрасу, що символізує сонце і світ.
Ялинку також не обов’язково прикрашати блискучими кульками, скляними мухоморами чи гномиками. Колись наші пращури чіпляли на соснову гілочку яблучка, цукерки, медівники, саморобних ангеликів і зірочки з соломки чи паперу. Увінчували символічне деревце восьмикутною зіркою. Віра Манько власноруч пече для ялинки медівнички і розмальовує їх їстівними барвниками. Такими й колядників пригощає.
Хліб життя
Щоб якийсь невіглас не виставив на святвечірній стіл ковбасу чи салат олів’є (6 січня — вечеря винятково пісна, тобто без м’яса, яєць, вершкового масла й майонезу), у книжці подано кілька десятків рецептів відповідних страв. Розписана й історія кожної страви, її походження, що вона символізує і в яких випадках, крім Різдва, готується. Кожну страву автори власноруч приготували і сфотографували для книжки. Пані Віра, жартуючи, радить накривати стіл ні в якому разі не клейонкою, а вишитим або тканим обрусом. Якщо у вас у хаті ще досі такого немає — хутчіш придбайте або вишийте. Під обрус слід постелити трохи сінця і покласти часник. На стіл поставити традиційний керамічний або дерев’яний свічник–трійцю. До речі, для фото у книжці використані глечики, кухлі, традиційні тканини з багатої колекції пані Віри.
«Майже по всій Україні на Святвечір готують ті ж самі страви, — розповідає Віра Манько. — Це кутя, узвар, святковий калач, риба як символ Христа, вареники, голубці, страви з грибів і плодів, вирощених на полі, городі і в садку. Ясно, що у різних місцевостях вони мають певні відмінності. Буває, що поряд у двох селах борщ готують по–різному. Пані Оля Верхівець, яка готувала розділ про страви, подала рецепт особливого борщу, до якого треба робити спеціальну закваску». Завжди на Святвечір пекли обрядові хліби. На Черкащині — це хліб «Господар» із пташками, калачі житні й пшеничні. На Поділлі пекли три хліби — Різдво, Василь і Йордан, усі три стояли протягом усіх Святків на столі, але розрізали їх кожен у своє свято. У деяких селах Тернопільщини теж клали на стіл три хліби — два житні і згори — круглий пшеничний калач, у який вставляли воскову свічку. Пані Віра сама спекла кільканадцять різновидів обрядових хлібів для ілюстрування книжки. Каже, що у неї вдома неодмінно пекли калач–струцлю (струдля, струсля), що на Святвечір уособлював народженого Христа.
Коли в небі з’являється перша зоря, родина сідає до святої вечері. Це вечеря роду не тільки того, що на землі, а й того, який уже в іншому світі. Перед тим, як сісти за стіл, запрошують душі. Після вечері зі столу не прибирають ложки, кутю і узвар, бо «прийдуть душі померлих і вечерятимуть».
По всій Україні
Львів’янка Віра Манько, за фахом поліграфіст, цікавиться народними звичаями понад 30 років. Полюбляє готувати українські страви, досліджує і власноруч пише писанки. Її книжка «Українська народна писанка» вже кілька разів перевидана в Україні і перекладена англійською, французькою, польською і німецькою мовами. Її родина, депортована з Польщі в 1945 році (у Перемишлі мала власний будинок), зберегла традиції і передала їх у майбутнє. Пані Віра згадує дитинство, коли перед Різдвом її мама пекла струцлю, яку не їли в Святвечір, бо вона була з молоком і яйцями. Завжди готували борщ з вушками, кутю, узвар, вареники, капусту з горохом, рибу, грибну мачанку і смажені пампушки. У пампушках також були яйця, але їх їли пізно увечері після Святої вечері: піст уже скінчався.
«При вечері дідусь спершу ділив принесену з церкви проскурку на ту кількість людей, що були за столом, — згадує пані Віра. — Шматочки проскурки клали на тарілочку і поливали медом. Усі спочатку молилися — «Отче наш», «Богородице Діво», тоді дідусь пускав по колу тарілочку зі шматочками проскурки. Казав: «Христос рождається!», той хто брав, відповідав «Славімо Його!», з’їдав проскурку і так само передавав тарілочку іншому. Тарілочка обходила весь стіл. Врешті поверталася до дідуся, і він брав останній шматочок. Тоді всі разом співали «Бог Предвічний» і сідали за стіл. Цілий вечір колядували».
У книжці «Обряди і страви Святого вечора» є розділ спогадів із різних місцевостей України. Від своєї мами пані Віра записала про Святвечір на Надсянні, від етнографа Юрія Мельничука, співробітника Музею Івана Гончара, — про Черкащину, від Марії Кривенко (вдови журналіста Олександра Кривенка) — про Бойківщину, від відомого народознавця, нині голови сільської ради Космача Дмитра Пожоджука — про Гуцульщину. Також є спогади з Закарпаття, Чернігівщини, Лемківщини. Є спогад Лесі Цегельської–Крип’якевич про Святвечір на засланні у Сибіру. Із Запоріжжя — спогад доньки священика, родину яких переселили з Західної України. Вона згадує, як діти там колядували: «Щедрик–ведрик, дайте вареник». А вона заспівала «Бог ся рождає». Люди дивувалися — у них такого вже не співали. Як відомо, в центральноукраїнській колядці «Добрий вечір тобі, пане господарю», слова «Син Божий народився» замінили на «Рік новий народився»...
Сьогодні співати про народження Бога можна по всій Україні. І всі 40 днів посту підводять нас до моменту, коли ми з родичами і друзями, у власних оселях і в колядницьких ватагах гуртом заспіваємо про втілене Слово, яке освітлює наш світ, дає радість від земних і небесних дарів.
ЦИТАТА
«Підготування до свят починалося вже під час посту... При світлі ми, діти, разом із дорослими виготовляли іграшки для ялинки, яку ставили в хаті перед самим Святим вечором. З кольорового паперу робили зірки, паперові ланцюжки, горішки загортали у позлітку, виготовляли іграшки з соломи і коралів. Також на ялинку вішали цукерки і яблука. Під час цієї роботи вчилися колядувати і віншувати».
Емілія Гвоздюк — про Святвечір на Лемківщині.