Про переможця або добре, або нічого

«Витрачу гроші мамі на опалення»

На премію Малевича культурними інституціями номінуються митці віком до 40 років, які народилися в Україні, але можуть мешкати за кордоном. Фіналістів визначали за внеском у розвиток сучасного мистецтва. Серед 40 претендентів журі у складі директора Польського інституту в Києві Єжи Онуха, директора Інституції нестабільних думок, куратора Наталі Філоненко, директора ЦСМ «Уяздовський замок» Войцеха Круковскі, директора галереї «Арсенал» у Білостоку (Польща) Моніки Шевчик, директора ЦСМ НаУКМА Юлі Ваганової вибрало трьох фіналістів: 28–річного Івана Базака з Коломиї, 27–річну учасницю групи Р.Е.П (Революційний експериментальний простір) Ладу Наконечну з Дніпропетровська та 35–річну Алевтину Кахідзе з Києва.

До останньої миті ніхто напевне не знав, чиє прізвище заховане в конверті, який зберігала секретар журі Олена Зоц. Директори культурних інституцій голосували таємно і своїх симпатій один з одним не обговорювали. Але переможця можна було відразу визначити серед натовпу ЦСМ неозброєним оком. Івана на час вручення не було в Україні. Він хоч і українець за громадянством, та переважно живе у Кельні, а зараз перебуває на стипендії у Відні. Трохи сонна і флегматична із запізненням прийшла у ЦСМ Лада. На сьогодні всі її творчі потуги затребувані у Лейпцигу, де вона мешкає і працює. Єдина, вся у святі і невтомній усмішці, Алевтина пурхала від одного художника до іншого куратора. Вона одягла білу блузу з бордовою трояндочкою замість краватки, рожеві штани і білий фартух власного дизайну, як в офіціанта. Колись у неї був перформенс «Суджений, ряджений, з’явися...», на якому дівчина довгий час нерухомо сиділа у тому ж одязі на стільці у порожній кімнаті перед велетенським дзеркалом і виглядала свого нареченого.

Ще задовго до оголошення переможця Алевтині дарували її улюблені гвоздики. «Вчора була на акції у свого знайомого в «Мистецькому арсеналі». Після закінчення на вулиці стояли вже трохи п’яні молоді митці, серед них Артур Білозорьов. Він побачив мене і каже: «Ми на тебе ставки робимо. Будеш переможцем. А що тобі дадуть? За кордон відправлять?» Цю розмову почув пан Юрій (Єжи Онух), повертається до нас і відповідає: «Не тільки на резиденцію. Хлопці, там реальні гроші даватимуть», — щебече мені Кахідзе.

Алевтина грошам зраділа більше, ніж резиденції у Варшаві. «З січня на п’ять місяців я буду працювати, матиму непогану стипендію і створюватиму нові роботи у Швеції. Боюся, що резиденція у ЦСМ «Уяздовський замок» збігатиметься зі швецькою. Мушу бути і там, і там. На гроші маю багато планів. Дещо витрачу на реалізацію творчих задумів. Я обіцяла мамі провести опалення в будинок. Тож на це підуть всі гроші, які нині дали в конверті», — ніяково каже Алевтина.

Художниця здебільшого працює над двома темами — культура споживання і географічний вододіл між Європою та Україною. Крім живопису, графіки та інсталяцій мисткиня пише тексти. Нещодавно вийшла її перша книга «Ждановка» про місто на Донеччині, звідки вона родом. Про розуміння своїх робіт Алевтина Кахідзе каже дуже просто: «Якщо людина відкрита, то їй дуже легко зрозуміти, що я роблю».

«Їм бракує новаторства та яскравості»

Серед п’яти голосів за переможця, як сказала мені по секрету Олена Зоц, тільки один голос був не за Алевтину. «Мої польські колеги по інтернету відслідковували всю інформацію про фіналістів, вивчали каталоги з їхніх виставок. Моніці Шевчик з «Арсеналу», одній із найпрестижніших галерей Польщі, так сподобалися наші художники, що вона вирішила запросити їх до співпраці. Вестимемо переговори, коли наші зможуть виставлятися у Білостоку. У виборі ми виявилися однодумцями», — каже Єжи Онух.

Хто віддав свій голос не за Алевтину, теж можна було побачити і без розкидання карт. Куратор Наталя Філоненко, директор Інституції нестабільних думок, каже, що всі фіналісти нічим особливим не вражають. «Вони всі на одному рівні. Мені дуже важко було вибрати з цих трьох когось одного. На початку я голосувала за Жанну Кадирову, але вона чомусь у фінал не вийшла. Напевне, іншим членам журі подобається щось спокійніше і консервативніше. Із робіт фіналістів можу тільки відзначити велетенську краватку Лади Наконечної. За неї і проголосувала».

Олександру Соловйову, куратору PinchukArtCentre, теж трохи бракує ривка у творчості фіналістів. «Про переможця говорять або тільки добре, або не говорять нічого, — сміється Соловйов і про Алевтину більше не згадує. — Наша премія від PinchukArtCentre буде зовсім іншою, і фіналісти її будуть яскравішими. Говорити, хто кращий, це дуже суб’єктивно. Якби це була моя премія, я б нагородив Жанну Кадирову».

На нагородження премії зі Львова приїхав куратор галереї «Дзиґа» Влодко Кауфман. Його здивувало, що трьох фіналістів подали не українські культурні інституції. Івана Базака номінував Museum Am Oswald (Німеччина), Алевтину Кахідзе — Jan van Eyck Akademie (Нідерланди), Ладу Наконечну — Index the Swedish Contemporary Art Foundation (Швеція). За словами Єжи Онуха, з–за кордону подали лише п’ять художників, і так вийшло, що трьох відібрали у фінал. «Західні інституції не побоялися виставляти ці імена і не прогадали», — підсумовує Онух. «Зі Львова ми подавали угруповання «Кома» Олексія Хорошка і Сергія Петлюка. На жаль, вони не потрапили, — каже Влодко Кауфман. — Те, що всі фіналісти номіновані закордонними інституціями, теж не випадково. Ми маємо страшну проблему з адекватною реакцією на сучасне мистецтво. У нас не те що неадекватно реагують на сontemporary аrt, воно їх дратує, викликає агресію. Тому художники пробиваються за кордон, щоб себе реалізувати. Там вони бачать вдячного глядача, розуміння з його боку. Не можу сказати, що західна публіка більше розуміється на сучасному мистецтві. Просто вона толерантніша. Восени на першому фестивалі актуального мистецтва у Львові «7 днів» ми мали випадки, коли люди закидали інсталяції, руйнували їх, викликали міліцію. Добре, що на премії у вас усе гаразд із порозумінням, і нікого не дратують названі художники».