Невідома Одеса

Дюк Рішельє — Дон Жуан

1. Виявляється, прототипом байронівського Дон Жуана був дюк Рішельє. Англійський поет захоплювався французом, який одинадцять років керував Одесою, а згодом був прем’єр–міністром Франції. Нащадок відомого дворянського роду (його прадядьком був знаменитий кардинал Рішельє), він приїхав до Росії, рятуючись від французької революції.

Будучи губернатором величезної Новоросії, що охоплювала ледь не половину теперішньої України, Арман Ємануель дю Плессі — дюк де Рішельє (повне ім’я) вражав своєю скромністю, мешкаючи у п’ятикімнатному будиночку. На сучасників він справляв враження радше простолюдина, ніж вельможі, хоча володів п’ятьма мовами.

Залишив Одесу дюк Рішельє з невеличкою валізкою, в якій був його святковий одяг та два костюми. (Вражаючий приклад для наших чиновників!). Пам’ятник дюку Рішельє був першим в Одесі і став її символом. Спорудив його український скульптор Іван Мартос у 1828 році.

2. Епідемія чуми 1812 року стала найбільшою хворобою за всю історію міста. За шість місяців загинуло 2 632 людей, що становили значний відсоток його мешканців. Одесу розділили на п’ять районів, у кожному з яких був інспектор та лікар для догляду за розвитком хвороби. Четверо з цих п’яти призначених ескулапів загинули від чуми. Один район міста, що був найближчий до порту, довелося спалити.

3. Перший театр в Одесі відкрився 1809 року виконанням симфонії українського композитора М.Овсянико–Куликовського, який керував власним кріпацьким оркестром. Театр міг умістити 800 глядачів. Він не опалювався і не мав системи освітлення. Зрештою, у 1783 році театр згорів через свічки, а на його місці збудували сучасний Оперний.

Пушкін і нашестя сарани

4. Одним із найбільших лих Одещини ХІХ століття були... комахи. Сучасники повідомляли, що сарана вкривала землю таким товстим шаром, що доводилося спиняти диліжанси. І основним методом боротьби з нею були... шумові ефекти: крики, удари в дзвони, барабанний бій, дзенькання лопат, казанів, каструль, стрілянина з рушниць. Інший метод боротьби полягав у заманюванні сарани в рови та її спаленні. Або ж заманювали її в море, де рої комах утворювали цілі плавучі острови.

У 1824 році з нею навіть довелося боротися Олександру Пушкіну. Йому, як чиновнику, доручили зробити інспекцію нашестя сарани в Новоросії.

5. Ще одним лихом Одеси були гризуни. У 1830 році французький консул був над­звичайно вражений тим, що декілька людей змогли знищити біля скирти пшениці чотири тисячі мишей! Миші залазили на вози із зерном і так діставалися до порту. Одеські комерсанти сподівалися лише на те, що збіжжя буде спродано ще до того, як його зжеруть гризуни.

6. Як не дивно, але одним із найбільших дефіцитів Одеси ХІХ століття були... моряки. Більшість корабельних команд, що плавали під російським прапором, становили іноземці. У море не хотіли виходити навіть кріпаки, яким обіцяли за це звільнення від кріпацтва. Перед Кримською війною прізвища власників «російських» кораблів звучали так: Вукланд, Сандборг, Кастрем, Гралмі, Джованні, Інстром, Ліндлблом, Канделліно.

7. Одеса славилася не тільки бичками, а й тютюновими фабриками. Тутешнє панство у своїй пристрасті до паління конкурувало навіть із турками. Пристрасними до цього легкого наркотику були не лише чоловіки, а й жінки. Кілька найзначніших російських графинь часто курили невеличкі сигари, а серед польських леді Одеси ця звичка була взагалі масовою. Мешканці міста навіть ганили одеське жіноцтво за пристрасть до люльок, сигар та цигарок, якими ті буцімто демонстрували свою «прогресивність».

8. Найстарішим видом бізнесу в Одесі є... контрабанда. Особливо вона розквітла за часів порто–франко. Один із перших одеських істориків К. Скальковський згадує цілі екіпажі, навантажені контрабандою, яку розвозили в довколишні із «вільним портом» райони. Саме цей «бізнес» був головною причиною повільного розвитку місцевої промисловості.

Ланжерон, Воронцов і євреї

9. Француз Ланжерон, який у 1816 році зайняв посаду міського голови Одеси та генерал–губернатора Новоросії, за 7,5 року свого керівництва так і не вивчив російської мови. Його особисті витрати удвічі перевищували губернаторську платню. Він неодноразово просив про відставку, заявляючи: «Роботу, доручену мені, абсолютно неможливо виконати».

10. Наступний генерал–губернатор Михайло Воронцов (1823—1845) не вирізнявся скромністю, яку демонстрували його французькі попередники. За двадцять два роки керівництва він перетворив свої власні помірні володіння на найбільші в імперії. Відвідавши його садибу в Алупці, Микола І зауважив, що той може змагатися з царями.

Воронцов був сином посла Росії в Англії, де і виховувався. Закінчив Кембриджський університет. Його дружиною була англійка. Англійською говорив без жодного акценту і навіть складав нею торговельні інструкції. Окрім того, володів французькою, іспанською, німецькою та фламандською.

Одні сучасники критикували його за надмірну прихильність до іноземців, інші, навпаки, за зросійщення Одеси.

11. Одними з перших єврейських поселенців Одеси були... галичани. Наприкінці ХVIII століття сюди переселилися 300 іудейських родин із Західної України. Зокрема, з містечка Броди, яке розміщувалося на кордоні Австрійської та Російської імперій, завдяки чому і процвітало. Місцеві євреї відзначалися неабиякою успішністю в комерції і великими зв’язками. Саме на їхні гроші було збудовано Велику синагогу, яка дотепер стоїть у центрі Одеси. Вона так і називається в народі «Бродська». (Прізвище Бродський безпосередньо пов’язано з галицькою еміграцією).

12. Справжньою бідою Одеси була курява. Вітром у будинки заносився дрібний пісок, який вкривав усі меблі. Врятуватися від нього можна було, лише герметично закриваючи вікна і двері. Аби пилюка була менш помітною, одесити носили одяг білого чи сірого кольору.

13. Через те, що поблизу Одеси не було лісів, існувала ще одна проблема — палива. Опалюватися деревиною могли собі дозволити хіба що дуже заможні люди. Тож одесити грілися сухим очеретом, соломою, сушеним кізяком чи всохлою виноградною лозою. Гній, змішаний із соломою, використовувався як паливо навіть у будинках знаті.

Сліди Потьомкіна

14. Як не дивно, але Потьом­кінські сходи, які нині стали символом Одеси, попервах нещадно критикували. Ось як описували їх сучасники: «До берега ведуть сходи, що їх називають «монстром». Тільки хвороблива уява може вважати їх окрасою. Їхнє використання викликає великі сумніви, а зроблені вони так погано, що ось–ось розваляться». Французький інженер Гоммер де Гелль називав сходи «дорогою й непотрібною іграшкою», яка обійшлася місту у величезну суму — 800 тисяч рублів.

15. Попри загальновідомий фільм про панцерник «Потьомкін» та революційні виступи в місті, Одеса не була робітничим містом. Навіть у 1899 році загальна кількість робітників у промисловості становила всього 5% від населення. Як ствер­джують джерела, більшість фабричних робітників були не місцевими, а приїжджими із центральних районів Росії.

16. Проблемою № 1 в Одесі завжди була звичайна вода. Вона тут продавалася, як будь–який інший товар. Отож у зв’язку з відкриттям водогону британський консул обнадійливо зауважив, що тепер «можна сподіватися, що ціни на воду не відлякуватимуть бідніші класи від прання одежі». Черги за водою та водовози ще довго були звичайною картинкою Одеси. Вода була такої якості, що іноземці радили взагалі її не вживати, а пити добре вино або принагідно — склянку горілки.

17. Ще сто років тому російська мова була рідною лише для половини одеситів. За переписом 1897 року, таких у місті було 50,7% мешканців. До п’яти інших найпоширеніших мов належали ідиш, українська, польська, німецька та грецька.

18. Одеса славилася не тільки вільнодумством. За кількістю поліції і війська вона перевершувала навіть Москву і Санкт–Петербург. Лев Троцький називав Одесу «найбільш поліцейським містом поліцейської Росії». У 1871 році охранка заарештувала англійського купця на прізвище Маркс, якого запідозрили в тому, що він нині всім відомий Карл. За порадою англійського консула обурений Маркс подав скаргу на поліцію.