Тетяна Тумасян.
Харківська міська художня галерея імені С. Васильківського за 12 років свого існування змогла стати в місті повноцінним постачальником новин, сенсацій, імен. Кудись зникла офіціозна назва, лишилося народне — «муніципалка». До неї, перефразовуючи Забужчине, гарно зайти безнадійного зимового вечора і забути про все за переглядом чесного кіно і живопису, за прослуховуванням справжньої літератури і музики. За цей час «муніципалка» встигла нагородити Харків кількома насиченими молодіжними бієнале Nonstop Media, відкрити молодих митців — Артема Волокітіна, Романа Мініна, Гамлета Зіньківського, творче об’єднання «SOSка»... У рамках програми «Майстри» харків’яни побачили роботи Павла Макова, Віталія Куликова, Вачагана Норазяна, Олександра Рідного, Сергія Браткова, Бориса Михайлова, Євгена Павлова... Не–харків’янам «муніципалка» пам’ятна, приміром, виставками скульптури «Люди й ідоли» під час цьогорічного «Гогольfest» та «Харківська школа фотографії за 100 років» під час KievFotoCom–2008. Така кипуча діяльність спричинила до того, що минулого року харківську «муніципалку» разом із київською «Совіарт» Асоціація арт–галерей визнала найкращими українськими галереями.
Просуває харківське культурне багатство на столичні і світові майданчики її директор Тетяна Тумасян, один із найавторитетніших українських арт–кураторів, промоутерів української культури (зі слів Павла Гудімова).
— Тетяно Аркадіївно, як вам вдалося у 1996 році вмовити таку бюрократичну машину, якою завжди була і буде міська влада, на відкриття у місті галереї?
— Тоді це було простіше і легше, ніж тепер. То були часи різких змін. У керівні структури прийшло багато нових людей. Трошки раніше в цьому ж будинку з’явився Дім Нюрнберга — культурно–просвітницький центр, який і склав нам таку хорошу компанію за адресою Чернишевського, 15. Ще раніше в Харкові почав працювати літературний музей. Все це відбувалося за мерства Євгена Кушнарьова. Він виявився для нас дуже корисною людиною. Тоді ми були впевнені, що це тільки початок і попереду в нас зростання і розвиток — матеріальний і просторовий...
— Кому належала ідея відкриття муніципальної галереї у Харкові?
— Міське управління з гуманітарних питань тоді очолювала Віра Погорєлова. Вона була молодою й активною людиною. За якийсь час Віра Олександрівна стала директором Харківського театру імені Т. Шевченка, саме тоді в театр прийшов Андрій Жолдак. Я ж у той час працювала у приватній галереї «Вернісаж» — це піонер галерейного руху не лише в Харкові, а й в Україні. У 1993 році я потрапила на стажування до США, одним із пунктів навчання було поняття «муніципальна галерея». Отриманою інформацією я поділилася з міською владою. Ішлося про те, що на Заході кожне місто утримує для своїх художників, своїх жителів таку важливу інституцію. Моя ідея поєдналася із бажанням Віри Погорєлової робити в місті щось нове. Далі було рішення міськради...
— Скільки муніципальних галерей сьогодні є в Україні?
— Тут суперечливий момент... але ми вважаємо, що наша галерея була першою і до цього часу лишається єдиною, чия діяльність — безперервна, динамічна і планова. Є київська галерея «Лавра», яка то працює, то не працює. Її слабке місце — галерейний простір — часто використовувався так, як заманеться міській владі чи керівництву галереї. Приміщення у наших колег неймовірне — тисяча квадратних метрів корисного виставкового простору. Нещодавно ми презентували у «Лаврі» свій проект, присвячений харківській школі фотографії. Нам довелося його стиснути в часі через те, що галерея пообіцяла саме в наш день демонтувати сцену для вистави Жолдака. Так що ми більше претендуємо на статус галереї, яка виконує ще й функції центру сучасного мистецтва. Ще є галерея у Полтаві, яка працює більше як виставковий зал.
— У Харківської міської галереї є напрацьований авторитет. Ми одразу ж в усіх документах прописали, що наша галерея орієнтована на сучасне мистецтво. Хоча ми передовсім віддаємо свої зали харківським художникам, але намагаємося потішити глядачів і роботами авторів з інших міст і країн. Дуже важливо було позиціонувати себе як такий комунікативний майданчик. Не кожен харківський художник може в нас виставитися, тому що для нас важливі — якість, майстерність, ориґінальність. Ми створили таку неформальну худраду «муніципалки», яка об’єднує кращих художників Харкова — тих, хто добре орієнтується у сучасному мистецтві. Поступово нашу позицію прийняли. До того ж ми максимально відкриті, немає жодних кулуарів! І влада, і художники до нашої позиції вже звикли. Нещодавно в Харківському художньому музеї виставлялися київські «зірки» Пінчук і Поярков. У нас вони виставитися не можуть — не наш формат, як зараз говорять… Так само, як і Нікас Сафронов, якого експонували в галереї «АВЕК». Мабуть, ми всім довели, що ми — притулок для усього гострого, сучасного, провокативного, експериментального, молодіжного. Хоча ми досить різнопланові: є у нас і програма «Майстри», і «Наша спадщина», і дитячий фестиваль «Світ без темних фарб». А ось підтримка молодіжної творчості — це одне з головних наших завдань. Бо ж якщо не тут, то де? Дуже важливою для «муніципалки» є саме оця просвітницька, педагогічна місія.
— Тетяно Аркадіївно, якби вас попросили написати текст для рекламної афіші «муніципалки»...
— Там би мало зазначатися, що це не просто галерея, це центр сучасного мистецтва (усміхаючись) на громадських засадах! Виставки, майстер–класи, творчі вечори, лабораторії, ворк–шопи, семінари... Ще там треба написати, що сьогодні я єдиний працівник галереї, який у ній від самого початку. Це зрозуміло, адже в нас дуже низькі зарплати, як і у всіх працівників міської комунальної сфери. Нині в нас сформувалася команда ентузіастів. На жаль, це неправильна суспільна позиція. Швидше, це відголосок радянського устрою. Але в цьому є і якась принадливість, добре знайома моєму поколінню. Не робота, а спосіб життя.
— Отже, все ваше життя складається із виставок, презентацій, фестивалів. Виникає думка, що й сама Тетяна Тумасян, якщо не малює, то принаймні вишиває бісером...
— Поза «муніципалкою» я можу ще виступати як незалежний куратор–фрілансер. Пишу якісь статті на замовлення художників. Консультую приватні галереї. Малюю я дуже погано. Раніше була літературною людиною, мріяла про філологію і літературний інститут. Але я пішла вивчати іноземні мови, потім інститут культури... Мрія є — вийти на пенсію і зайнятися писанням. Багато хорошого мрію зробити на пенсії: покращити свою англійську, свою музичну освіту.
— Такий широкий спектр ваших інтересів спричиняється до неабиякої різноплановості й очолюваної вами галереї, бо ж тут і живопис, і фото, і музика, і література, і кіно... Як відбувається творчий відбір?
— Звичайно, ми всім цим речам даємо свою оцінку. Але й ті, хто до нас приходять зі своїми пропозиціями, розуміють, яким є наш майданчик. Автора жіночих романів чи творця серіалів ви тут не побачите. Ми захищаємо інтереси елітарної, високої культури і категорично проти масової, якщо вона ще й переходить в область кічу.
— У вас не виникає відчуття, що харківська «муніципалка» — це така невеличка оаза посеред базарної пустелі?
— Одна моя подруга, яка має кав’ярню на Сумській, жахається від нашої молоді. А я їй завжди заперечую: у нас дивовижна молодь, розумна, знаюча... Просто кожен із нас спілкувався з окремою категорією молоді. Цього року я потрапила на закінчення святкування Дня міста. Пляшки під ногами, нецензурна лексика... Ось тоді я і зрозуміла, що ця категорія молоді значно більша за ту, яка приходить до муніципальної галереї. Наш майданчик може зібрати максимум 300 чоловік на концерт Сергія Бабкіна. Щоб «не–муніципальна» молодь могла відчути смак справжнього мистецтва, таких установ, як наша, має бути більше. Харків — дивне місто. Базарність у його ментальності завжди була присутня. Вершини його розвитку пов’язані з купецтвом. Колись це була досить освічена верства населення. Купці будували церкви у своїх Наталівках і викликали для цього Щусєва і Конєнкова. Мені хочеться, щоб момент купецтва знову вийшов на такий рівень. Поки що мені в цьому плані найбільше подобається діяльність Віктора Пінчука.
— Тетяно Аркадіївно, ми часто з вами говоримо про те, що Харкову потрібен центр сучасного мистецтва...
— Ми кожен свій прес–реліз закінчуємо так! Під час Nonstop Media відкрився ще один виставковий майданчик — підвальні кімнати «муніципалки», але, на жаль, ця ідея викликала незадоволення мешканців будинку, в якому ми й знаходимось — як окрема квартира. Але навіть якщо нам вдасться пройти всі бюрократичні кола і наш додатковий майданчик запрацює, все одно це буде наша самодіяльність. А щоб у місті з’явився повноцінний центр сучасного мистецтва, до нього має бути трепетніше ставлення...
— Почнімо з оцінювання культурної політики в державі.
— З її формуванням так нічого й не вийшло. Про це багато говорили, президенти призначали авторитетних радників... Щоби країна зрушила з місця, потрібна участь національної культури в міжнародних світових форумах. Спроби закінчилися тим, що останнього разу на Венеціанське бієнале все організував PinchukArtCentre. Пінчук орендував прекрасний Палаццо Пападополі. Три поверхи виставкового простору! А Росія має свій власний павільйон у Джардіні... Хоча до цього ми орендували сто квадратних метрів поряд із Казахстаном, Афганістаном... Скоро уже бієнале 2009 року, по–моєму, нічого не відбувається.
— Якщо оцінювати рівень європейськості сучасної української культури, її конкурентоздатності?..
— Ми відстаємо від Європи, але не на рівні таланту чи інтелекту. Відставання на рівні форми, освіти, інформації. Contemporary art, нові медійні форми до нас лише приходять. Мистецтво — це та царина, яку якраз і треба всіляко оберігати, експортувати, робити пріоритетною. Ми підживлюємо світові культури, але самі від цього нічого не отримуємо. Є таке містечко німецьке — Касель, — повністю зруйноване під час Другої світової війни. Комусь із керівництва спало на думку влаштувати у Каселі світовий форум «Документа». Всі зусилля міста були спрямовані на цей захід. Проходить фест раз на п’ять років і триває шість місяців. Усі касельці, всі служби працюють на цей фестиваль! Місто стало Меккою сучасного мистецтва! Пенсіонери зі США автобусом їздять від одного майданчика до іншого. Розповісти б про це нашим міністрам, але ж вони скажуть, як у нас усе погано, що економіку треба розвивати, а не фестивалі...
— Ваша оцінка сучасних мистецьких тенденцій — в Україні і світі?
— В Україні діють світові тенденції. На всіх світових форумах домінують фотографія і відеоарт. Живопис, як на мене, попри всі песимістичні прогнози, лишається королем візуальних жанрів. Йому складніше — у нього такий довгий шлях розвитку. Сьогодні потрібно не лише талановито малювати, а й думати про те, як не повторити чиїсь кроки.
— І насамкінець — оцінка мистецьких смаків українців. Чи справді вони за останнє десятиріччя дуже «змасовіли» і «згламуризувалися»?
— Мені здається, що жодних втрат не відбувається. Насправді навіть у найрозвинутішій країні споживачі високого мистецтва становлять два відсотки. В радянській країні — це моя думка — було дуже багато інженерів та науковців, тому рівень розвитку мізків і був тоді вищим. Вільного часу було більше, було коли збиратися на кухнях і обговорювати нагальні проблеми. Може, й нам фінансова криза додасть вільного часу? Будемо займатися самоосвітою і самовдосконаленням. Відійдемо від речовізму, гламуру, споживацтва. Хоча в масовій культурі теж є свої вершини, автор, який його творить, теж повинен мати хороший смак.
«...Муніципальна галерея сьогодні перебрала на себе роль обласного управління культури. Я щойно звідти. Там, крім якихось стаціонарних виставок, ще почав працювати кіноклуб. Я бачив натовп людей, які не можуть потрапити, щоб подивитися незалежне кіно. По–моєму, це аргумент. У той час як офіційні структури формують якісь бюджетні плани на рік і борються за звання передовиків, організовують виставки вишиваних рушників або якісь там паради в шароварах, ці люди фактично організовують культурний процес».
Сергій Жадан, письменник
«Поки у вас антракт, я перезаряджу рушницю», — такими словами закінчується перша дія вистави «Шевченко 2.0», яку в Києві нещодавно представив легендарний Харківський театр імені Шевченка «Березіль». >>
Нова збірка оповідань Владислава Івченка «Книга втрат і нестач» (К.: Темпора, 2024) — що в ній нового, як порівняти, скажімо, з двома попередніми, «Спочатку їх було шістдесят» та «Після 24-го» (обидві — 2022 р.)? >>
На Житомирщині в селищі Червоне будинок-садибу Терещенка, що є пам'яткою архітектури місцевого значення, остаточно повернули з приватної у державну власність. У 2000 році палац та частину території безкоштовно передали у користування, а далі у приватну власність УПЦ (МП). >>
У міланській галереї Centro Brera в Італії, в понеділок 18 листопада, відкрили виставку українських мисткинь "Вицвілі кольори" (Colori Spenti). Експозиція представляє роботи художниць, що постраждали від російського вторгнення. >>
Виконано важливу частину заповіту активіста та розвідника 93 ОМБр «Холодний яр» Романа Ратушного. Загиблий герой заповів зі своїх бойових виплат підтримати Будинок-музей Тараса Шевченка. >>
«Українське радіо» 16 листопада святкує 100 років мовлення і День працівників радіо, телебачення та зв'язку України. >>
