Щоб не пересохло чорнило

      Вельми своєрідно готувалися до відзначення 192-ї річниці з дня народження відомого українського поета-байкаря, автора тексту «вічного шлягера» романсу «Очі чорні» Євгена Гребінки сучасні вандали-«металісти». З могили класика у селі Мар'янівка Гребінківського району вони поцупили одразу 17 секцій металевої огорожі...

      На щастя, таких, з дозволу сказати, «шанувальників» поета з дикунськими манерами на його малій батьківщині — одиниці. Тож пам'ять про свого видатного земляка тут бережуть по-іншому. В тій же Мар'янівці, що свого часу була родовим гніздом Гребінок, зберігся будинок племінника Євгена Павловича. Донедавна в ньому квартирувала місцева школа, зараз тут розташовано світлицю поета. Збереглися навіть його особисті речі — чорнильниця та блюдо.

      Тож районна влада, громадськість Гребінчиного краю прагнуть, аби та світлиця «переросла» у повноцінний державний музей. Для цього, звісно, треба реконструювати згаданий будинок, облаштувати прилеглу територію. А це все — кошти, яких завжди не вистачає. На добру справу з районного бюджету виділено 10 тисяч гривень, уже зроблено проект реконструкції, обраховано кошторис витрат. До роботи зі створення експозиції майбутнього музею залучено студентів Київського університету культури.

      Здається, саме час долучитися до важливого починання і потенційним меценатам, згадавши бодай про те, що сам Євген Павлович у Санкт-Петербурзі підтримував молодого Тараса Шевченка матеріально, брав безпосередню участь у викупі його з кріпацтва. До того ж ім'я Гребінки «використовує» така могутня структура, як Укрзалізниця (розташовану за 14 кілометрів од Мар'янівки вузлову станцію назвали на честь поета ще в 1901 році).

      Зрештою, аби з кожного виконання тих-таки «Очей чорних» на облаштування музею Євгена Гребінки «капало» бодай по копійці умовного авторського гонорару, експозицію можна було б покрити, здається, чистим золотом. Правда, поет написав би про ту «позолоту» найдошкульнішу байку. Бо ж, перебуваючи в сяючому коштовностями Санкт-Петербурзі, зізнався найріднішим людям про те, що його «душа далеко — у рідному степу, під покрівлею маленького будиночка».

      Золото поету не потрібне. Потрібна наша пам'ять. Ще більше — нам самим. Передовсім для того, щоб чорнило в чорнильниці Євгена Гребінки ніколи не пересохло.