Золoтий рельєф: Володимир Затуливiтер

      Земля давалася трудно. Промерзла, зашорена в лід. Неприступна моторошним холодом і далекою байдужістю. Клинували, пробивали ломом, входили сокирою. Певно, не зовсім на часі зібрався на той світ Володимир Іванович Затуливітер — класичний поет, філософ, національний характерник.

      Спогадую то світло й печально: торішній Йордан, саме тоді з Вадимом Бородіним, архітектором, що був близький поетові і словом, і ділом, Олександром Андрєєвим, так само архітектором, але вже в ранзі — заслуженим, Затуливітровим небожем Олегом ховали літератора, саму смерть — чорний отруйний погар, нарешті — ту незбагненну напродиво глибоко таїну, що її забрав iз собою ТУДИ, од Сонця, цей вельми знаковий у нашій літературі чоловік. Одтоді одцвіла весна, зійшло теплом літо, взялася морозом осінь: уже вийшло на рік по смерті. Сей год прикметний ще й тим, що Володимир Затуливітер має в ньому ювілей — свої 60 літ. А з огляду на те, що народини поет значив святом лише раз на чотири роки, 29-м днем лютого, то нині вони й зовсім дорогі. Тим паче що митця з нами вже нема...

      З чим ідемо до нього сьогодні? З чим перед ним станемо? Сповістили, Володимире Івановичу, про Ваш відхід часописами, сказали достойно в радіо. Був розкішної краси вечір у спілчанській господі Володимира Яворівського, на Банковій, 2. На дев'ятини (Бучак, то Канів, Черкаський край) зібралося коло Вас поважне багате товариство — літератори Ніна Гнатюк, Василь Портяк, Михайло Василенко, Василь Герасим'юк, Олег Коспа, маляр і видавець... Сніжно, затишно все перейшло. Знаковими характерними цятами — берегли Ви нас коло себе, не відпускали довго, тримали на гостині...

      Потому в літі одвідали Вас, знову ж таки, знаковою обрамою, на Володимирів день. Поетичні читання влаштували — пп. Любов Снісар, Ніла Підпала могилу увагою обійшли, в тепло, в калину взяли. Михайло Григорів,  Микола Чубук світло з очей і в слові дали, Михайло Ткачук, режисер, продюсер   зафільмував цей добрий спомин для людей, що за нами прийдуть. Хата, де Ви мешкали, на чесний Музей виходить, чимало людей, чимало праці,  зрештою, саму душу там поклали — стіни білизною, двері, рами, власне все дерево, благородною барвою покрили, спокій, ошатність в оселі, речі, рукописи, образи, Шевченко — все, як тоді, коли Вам думалося й писалося, стало...

      Люди Вас тепло й гарно згадують. Сергій, товариш Вам був молодший, часто по цигарки Вам бігав, розказував, як разом до лісу ходили, як мідянка тоді в хату вгадючилась, як Ви йому мудрість до школи давали, грамоти вчили...

      Уже цим Різдвом, на річницю, своїм природним гуртом до Вас подалися — п.Ніна Гнатюк потурбувалася, аби не пішки йшли, аби доїхали. Вадим Бородін з родиною, Василь Портяк, знову ж таки Михайло Ткачук дивовижної чистоти стрічку зробив: поезія з голосу, розмови-спомини, безпосередність у взаєминах, ота незбита, непорушена Ваша ПРИРОДА...  Панi Любов Снісар могилу доглянула. На диво. Сосну поклала («стояла сосна серед Дунаю») — вже на ялинку, вінок, з житніми колосками, барвінком і калиною, а ще — безсмертник, яблук червоних на вишиваній хустині і — як завше, то вже в традиції, — дві білі троянди, що на мертвому снігу несподівано рожевим теплом засвітились...

      Тепло тут так, сказала тоді раптом шестирічна Вадимова, Бородінова, донька, Марія, — він прокинеться од  тепла зараз, правда ж?

      Може, й так...

      Може, й прокинетесь Ви колись. Світлом.

      А поки що пішло до людей Ваше поетичне й прозове слово: в двох книжках «Сучасності», де головним редактором Ваш, уже знаний по  світах, учень Ігор Римарук  — торішня червнева, з недрукованою досі поезією, і цьогорічне лютневе число — прозова річ «Діжа», «Шлях перемоги» поважною  подачею долучився.

      Окрім цього, маємо акуратні стоси рукописів, там декілька тек готової на публікацію поезії (за життя вийшло вісім поетичних збірок Володимира Затуливітра), і переклади, і макет книжки поезій «Четвертий із триптиха» на 150 сторінок, і рукописна незакінчена збірка віршів Бучацького періоду «Ненаписані пейзажі», і багато-багато рукописної прози. На жаль, понад десяток прозових творів не завершені. На робочому столі письменника лежав прозовий рукопис уже опублікованої кусниками «Діжі». Високохудожнє слово твору полонить своїм світлом, своєрідною красою, запахом — власне бери й укладай з неї словника Слобожанських говірок. Страшна трагедійна правда голодоморів 33-го і 47-го років на рідній землі...

      А наразі — про  день сьогоднішній.

      «Маємо параліч влади. Наше президентство має приблизно таку ж саму силу, як і гетьманство за часів Розумовського. Віками в свідомість українців вбивали, що вони хуторяни, а росіянам — що ті становлять найвеличніший народ з найрозвинутішою літературою і мистецтвом. Хоча звідки взялася російська культура? Від експропріації української. За часiв Пушкіна еліта не знала рідної мови, розмовляла французькою. Така культура рихла, тому що вона не виплекана в собі, а позичена. Це все одно, що взяті в борг гроші: позичаєш чужі, а віддаєш свої. Тому й така живуча шовіністична зухвалість. До речі, як і наша рабська покора. Чому на великодержавні амбіції ми не відповідаємо адекватно? Та через те, що росіяни постійно воювали, загарбували, а українці ходили за плугом на своїй  землі. Діяли так не від браку хоробрості. Згадаймо військо Запорозьке: сильне, але не окупаційне, а боронитильське.  Не випадково ж владики Франції та Австрії запрошували на поміч козаків, а не московських генералів, хоча ті були професіоналами. Російські засоби масової інформації донині замовчують ті факти, що практично кожне село в Україні мало школу, а кожна жінка в ньому вміла читати. Нам є на що зіпертися в своїх устремліннях. На жаль, нинішня наша культура існує для окремих громадян, а не для мас. Настав час розширювати її ауру. Це наше прагнення зрозуміли шовіністичні ділки — от вони й чинять відчайдушний опір». 

      Це — Володимир Затуливітер. Звідтам. З «Української культури», з 93-го... «Болить Україна...» Рельєфно мовлено. На золоту вагу. Народ, котрий бачить і чує таке, просто зобов'язаний жити. І творити. Чесну нефальшовану культуру. Як, зрештою, і саме життя.

Олександр СОПРОНЮК,

головний редактор часопису «Слово».