Серпень 1928 року, м.Костянтинівка, шахта «Північна», із вибоюдо «Забою» — перші автори журналу Олександр Фарбер, Фелікс Ковалевський, Василь Гайворонський, Павло Безпощадний, Борис Павлівський.
Літературний журнал «Донбас», що наприкінці року відзначає своє поважне 85–річчя, по праву вважається одним із невід’ємних символів краю. А який же символ без легенди? Подейкують, що часто вживані під час попередніх виборів поетичні рядки одного з перших авторів видання Павла Безпощадного: «Донбас ніхто не ставив на коліна!» стосуються не тільки всього регіону, а й конкретно однойменного журналу. А дехто переконаний — популярна пісня із словами: «І в забій відправився хлопець молодий» може претендувати на гімн видання. Адже журнал свого часу звався «Забій», і навколо нього гуртувалися молоді літератори, які тоді створили не тільки часопис, а й письменницьку організацію Донбасу.
Донбас має стійкий імідж промислового краю, насамперед відомого трудовими звитягами шахтарів, металургів тощо. Але в колишній всесоюзній «кочегарці» на початку минулого століття ударними темпами зводилися не тільки заводи та шахти — тут з’явилися й перші ознаки літературного життя. Саме тому нинішня Донецька письменницька організація на цілу п’ятирічку «старіша» за НСПУ.
Перший номер «Забою» — тиражем 40 тисяч(!) екземплярів у статусі додатку до газети «Всеросійська кочегарка» вийшов у місті Бахмут (нинішній Артемівськ) восени 1923 року. Цей та кілька наступних номерів підписував як редактор відомий на той час ленінградський письменник Михайло Слонімський — автор збірки антивоєнних оповідань «Шостий стрілецький».
Улітку 1923 року літератор приїхав у Бахмут до своїх знайомих погостювати й відпочити. І, як згадував він пізніше, йому дуже сподобалося «зелене, південне, веселе місто». Сподобалася й тутешня газета «Всеросійська кочегарка», саме тут, у редакції, й виникла ідея заснувати при газеті літературно–художній журнал.
Після певних дебатів новий ілюстрований щотижневик вирішили назвати «Забій». Само собою, авторів для досі не баченого в тутешніх місцях видання шукали не тільки в робітничих та шахтарських селищах. Слонімський покликав на підмогу московських та ленінградських письменників, отож у перших числах «Забою» друкувалися твори Михайла Зощенка, Ісаака Бабеля, Олександра Нєвєрова. А поруч з’являлася проза та поезія місцевих авторів: Володимира Сосюри, Бориса Горбатова, Павла Безпощадного, Григорія Баглюка, Порфирія Трейдуба, Фелікса Ковалевського та інших. У 1924 році літератори створили письменницьку організацію «Забій» із центром у Бахмуті та ячейками в Горлівці, Краматорську, Костянтинівці, Маріуполі, Лисичанську, Луганську, Кадіївці(Стаханов).
Відтоді письменницький журнал не раз змінював назву та реєстрацію — звався «Літературний Донбас», а потім «Донбас», і «переїхав» до Донецька. Та й далі притримувався чіткої редакторської політики — так званої «золотої середини»: доробки донецьких та луганських письменників час від часу сусідили з творами «класиків» — Максима Горького, Костянтина Федіна, Володимира Короленка, Всеволода Іванова, Анатолія Луначарського, Володимира Затонського. Водночас у журналі знаходило відображення все те, чим жив робітничий край у роки перших п’ятирічок — будівництво «Азовсталі» та інших металургійних гігантів, уведення в дію нових вугільних шахт, трудові подвиги Микити Ізотова, Олексія Стаханова, Паші Ангеліної, Макара Мазая.
Своєрідна «перерва», коли «Забій» не виходив у світ, припала тільки на роки Великої Вітчизняної війни. Проте навіть і мирні роки в його біографії були непростим періодом.
«У 1962 році ЦК Компартії України прийняв постанову про закриття всіх альманахів, які видаються в регіонах, вважаються нерентабельними і не відповідають певному ідейно–художньому рівню, — розповів «УМ» нинішній редактор журналу, письменник Віктор Логачов. — Замість них задумали створити два чи три нові республіканські журнали. Неважко уявити, що означало для літераторів Донбасу закриття «свого» популярного видання. А оскільки навіть Донецький обком Компартії не зміг тоді відстояти «Донбас», тут вирішили зіграти на земляцьких симпатіях першого секретаря ЦК КПРС Микити Хрущова, який починав свою трудову діяльність на одному з заводів Донецька». Оперативно зібрали листи з проханням зберегти журнал від письменників Києва та Москви, які свого часу «вийшли» з Донбасу і «Забою»–«Донбасу» — В. Сосюри, М. Рудя, М. Упеника, Ю. Чорного–Діденка, В. Попова, Л. Жарікова, М. Матусовського, Ю. Жукова. А ще телеграму з подібним проханням «вдарили» в Кремль і відомі на всю країну шахтарі — Герої Соціалістичної Праці й депутати Верховної Ради СРСР.
Микита Хрущов не міг не зважити на «чолобитну» донбасівців–«земляків». Щоправда, ЦК Компартії України не відмінив своєї постанови щодо «приречених» літературних альманахів, але в Донецький обком партії з Києва все ж дали «добро» на подальший вихід «Донбасу».
Отой досвід відстоювання видання всім Донбасом став у нагоді й через три десятиліття, коли «Донбас» знову опинився на межі виживання. «Знаковим» у цьому відношенні для нас та для всіх інших вітчизняних літературних журналів став 1994 рік, — каже Віктор Логачов. — Ми залишилися без державних дотацій, оскільки влада вирішила, що маємо виживати самостійно. Відтоді ми фактично на «вільних хлібах». Перепробували майже всі способи, аби тримати журнал на плаву. Для видання чергових номерів підшуковуємо спонсорів. А також практикуємо інші підходи. Наприклад, свого часу ми випустили два спеціальні посібники для тих, хто вивчає українську мову й літературу, накладом по 50 тисяч примірників. Неважко здогадатися: в російськомовному регіоні вони користувалися неабияким попитом. А щодо «мовного питання», яким часто спекулюють у Донбасі, для журналу це не є проблемою. Тут, як і 85 років тому, друкують твори українською та російською мовами. Головна до них вимога — відповідний художній рівень».
Нині журнал, який відзначає своє 85–річчя, попри очевидні фінансові негаразди, продовжує з’являтися до читача. Зрозуміло, вже не йдеться про вихід двічі на тиждень та тираж 40 тисяч примірників, що були реальністю на початку 20–х років минулого століття. А тримається з усіх сил «Донбас» ще й завдяки підтримці регіональної влади. Щороку вихід, як мінімум, чотирьох номерів фінансують Донецька обласна рада та Донецька облдержадміністрація, спецвипуск до Дня міста оплачує міськрада.
На творчому вечорі з нагоди ювілею письменницького часопису, згадуючи минуле, був зроблений сміливий прогноз і на майбутнє. Є припущення, що до 100–річчя журналу весь Донбас триматиметься на трьох китах–«Донбасах». Перший із них — нині діючий п’ятизірковий готель «Донбас–палас», зведений Рінатом Ахметовим. Другий — суперсучасний стадіон «Донбас–арена», будівництво якого завершується завдяки тому ж президенту ФК «Шахтар». І третій «Донбас–патріарх», який матиме 100–тисячний тираж і власний Будинок творчості «Забій–палас». Зважаючи на те, що в кожному жарті є тільки доля жарту, присутні такий прогноз зустріли з ентузіазмом.
У Київській публічній бібліотеці імені Самеда Вургуна відкрили виокремлену книгозбірню українського поета та перекладача тюркських літератур Миколи Мірошниченка (1947—2009). >>
Львів — це місто не лише найароматнішої кави, а й романтичної музичної історії, пов’язаної з Францом Ксавером Моцартом — сином знаменитого австрійського композитора і музиканта-віртуоза Вольфганга Амадея. >>
Поміркувати про поезію Богдана Томенчука найкраще з авторськими строфами: >>
Стартує вже 21 грудня в Харкові, а в Києві пройде 25–27 грудня мініфестиваль «Вертеп Схід». >>
У крайньому романі Стівена Кінга «Голлі» (Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2024) знову немає нічого від класичного іміджу «короля жахів»: ані містики, ні фентезійних істот. >>
Загалом у фільмі є кадри з 16 фільмів Олександра Довженка: переважно художніх і кількох документальних. >>
