Алло, говорить Альберт Ейнштейн

У шанованому й точному, як швейцарські годинники, Музеї зв’язку, що в Берні, діє виставка «Прощавай і привіт: Діалог з потойбічним». Експозиція працюватиме до 5 липня 2009 року. Куратор цієї більш ніж дивної для солідного музею експозиції Курт Штадельманн пишається: «Це перша в Європі виставка з такого роду об’єктами та явищами».

Музейна експозиція поділена на три секції: спілкування живих із мертвими (так звані сеанси), мертвих із живими (привиди) та взаємний діалог (через медіумів). Виставка демонструє повний спектр західних уявлень про померлих та розповідає про досвід у потойбіччі тих людей, які перебували в станах клінічної смерті чи близьких до неї. Експерти подають свої точки зору про будинки з привидами та відеозаписи спіритичних сеансів, на яких з’являються та чуються загробні голоси. Відвідувачі повинні мати міцні нерви, бо в залах, де розміщена експозиція, звучать таємні приглушені голоси; піднявши слухавку спеціально розміщених там телефонних апаратів, можна почути щось «неземне», а на розміщених телеекранах несподівано з’являється Альберт Ейнштейн «із того світу». Чому саме Ейнштейн? Після смерті вченого його тіло було кремовано, а попіл розвіяно. Тож він скрізь. І вже точно в Берні, оскільки довго мешкав у столиці Швейцарії.

Переважна більшість учених вважає медіумів лише вправними шарлатанами. Але якщо навіть колеги по фаху не можуть розгадати таємницю деяких трюків Девіда Копперфілда, так і вчені часто не можуть пояснити те, що інколи вдається медіумам. Тому в рамках бернської виставки будуть організовуватися зустрічі вчених та медіумів, які поділяться досвідом та перспективами знань про можливе потойбічне життя, а принагідно з’ясують, хто з них має вийти з зали засідань розвінчаним у шахрайстві. Курт Штадельманн наголошує, що є записи персональних сповідей багатьох осіб про їхній особистий досвід спілкування з потойбічним, але далі пояснює: «Передусім було дуже важко знайти людей, які б погодилися брати участь у такій конфронтації з ученими. Вони не бажають говорити про свій досвід, оскільки зв’язки з потойбічним надалі залишаються табуйованою темою. Існування загробного життя не доведене, як і зв’язок із ним. Ніхто не хоче говорити, що таке існує насправді».

В експозиції зібрані всі свідчення про спілкування з померлими, починаючи з 1800 року. Музей також демонструє зразки найдивніших спроб затримати при собі пам’ять про померлих: від ХІХ століття, коли з волосся небіжчиків виготовляли різноманітні прикраси й талісмани, до тенденцій наших днів, коли попіл від кремації тіл із допомогою особливих технологій під величезним тиском перетворюють на штучні діаманти. На виставці представлені як перші свідчення про «життя після життя», які швейцарський дослідник Альберт Гайн почав збирати ще 1870 року, так і останні свідчення Магдалени Блесс. Ця жінка пережила клінічну смерть унаслідок автокатастрофи. «Це було втягуванням у дивовижне світло, — розповідає вона. — І все моє попереднє життя миттєво пролетіло перед очима, наче «швидка, яскрава ретроспектива з усіма відчуттями, запахами та звуками».

Але, можливо, найбільш інтригуючими є свідчення людей про їхні спроби записати спілкування з померлими. Одним із таких контактерів є німець Манфред Боден, котрий упродовж трьох років чув дивні голоси у своєму телефоні. «Духи» спілкувалися з ним і відповідали на його запитання, як тільки Манфред піднімав слухавку. Німець записував ці розмови на диктофон, а потім відніс до телефонної компанії. Техніки не могли пояснити дивне явище, але впевнилися, що з телефоном Бодена все в порядку і несанкціонованих підключень до лінії не було. Тоді Боден звернувся за порадою та допомогою до католицького священика Лео Шміда та інженера–звукотехніка Віктора Баттіга, які також проводили розмови з голосами з цього телефона й записували їх. Один із «духів» сказав Шміду: «Це Ван Гог». Голоси зникли так само несподівано, як і з’явилися. Шмід та Баттіг пізніше видали книгу про свій дивний досвід спілкування з потойбічним.

Деякі особи запевняють, що розвивають надзвичайні артистичні таланти завдяки навіюванням із того світу. Гайнріх Нюсслайн із Нюрнберга впадає у приблизно півгодинні транси, впродовж кожного з яких малює складну картину. Він називає себе «метафізичним художником» і до сьогодні створив таким чином приблизно 30 тисяч таких художніх робіт. У 60–х роках овдовіла жінка з Лондона Розмарі Браун стверджувала, що славетні померлі композитори диктують їй свої нові роботи. Вона здійснила транскрипцію кількох сотень музичних творів і навіть записала альбом із кількома з них.

Окрасою експозиції є матеріали про шаховий матч, який відбувався з 1985 по 1993 рік між одним із кращих шахістів ХХ століття та угорським гросмей­стером Гезою Марочі, який... помер 1951 року. Марочі за шахівницею репрезентував медіум Роберт Ролланс, якому померлий шахіст «переказував», яким має бути кожен наступний хід. Корчной таки виграв, але на 47–му ході. Звіт про цей дивний матч та аналіз феномену було надруковано 2002 року в «Журналі Товариства фізичних досліджень».

Ще однією «родзинкою» виставки є ніж, який свого часу належав славетному швейцарському психіатру Карлу Густаву Юнгу. Вчений стверджував, що цей ніж 1898 року несподівано на його очах розпався на чотири рівні частини без будь–якого зовнішнього впливу. Частини ножа перебували в колекції приватної особи і тепер вперше виставляються для огляду публікою.

Відповідно до записів у книзі відгуків, жінки більш схильні вірити в існування потойбічного життя та духів і привидів. Швейцарці є дуже прагматичними і не зовсім релігійними людьми, тому інколи прагнуть доторкнутися чогось незвичайного. Можливо, що саме з цієї причини перша такого роду виставка демонструється саме в Берні. Більше дізнатися про неї можна на сайті Музею зв’язку http://www.mfk.ch.