«Дивляться, як на ізгоя...»

Олег Нікітюк, юрист, інвалід зору (Харків)

— Найбільше турбує забезпечення житлом молодих інвалідів. Прикро, але взяти кредит ми не маємо змоги — банки завжди відмовляють. У транспорті для інвалідів передбачений пільговий проїзд, а насправді водії «маршруток» часто виганяють таких людей. Важко дістати допоміжні засоби реабілітації — диктофони, ноутбуки, програмне забезпечення, GPRS–навігатори. Та навіть палицю — найперше, що нам потрібно. Я недавно в потязі загубив свою палицю, і тепер не знаю, як дістати нову. Раніше нас забезпечували ними через Українське товариство сліпих, тепер нібито цим опікується Міністерство праці і соціальної політики. І хто крайній — ніяк не можу з’ясувати.

Неля Ковальчук, інвалід на візку, керівник громадської організації «Молодь. Жінка. Сім’я» (Житомир):

— Насамперед «болить» відсутність доступу до інфраструктури громадських закладів міста. Скажімо, щойно ми збиралися з членами нашої громадської організації у кав’ярні — часто робимо такі «вилазки», аби спілкуватися, не замикатися у власному просторі. Так–от, щоб дістатися, я і мої колеги мали скористатися тролейбусом, автобусом. Наш громадський транспорт, на жаль, не пристосований для таких людей. Так само, як і громадські вбиральні. Велика проблема — працевлаштування. Існує прикрий стереотип, що людина на візку не годна працювати. Але це не так! Щодо ставлення суспільства, то воно останнім часом змінюється на краще, і насамперед під впливом громадських організацій, які співпрацюють з владою як партнери, а не опановують роль жебраків. Доводиться чути, що сучасна молодь «не така». Але я, коли виникає потреба звернутися по допомогу, апелюю саме до молодих людей і чоловіків середнього віку. Бо людям «за п’ятдесят» часто бракує делікатності, толерантності. Можуть образити просто знічев’я.

Сергій Сорокопуд, інвалід–афганець, керівник організації «Миротворець» (Київ):

— Інвалідів хвилюють не лише питання працевлаштування чи освіти. Проблема, яка стосується багатьох із нас, — громадський транспорт, який не обладнано для осіб з обмеженим пересуванням. Через відсутність пандусів навіть у райвиконкоми інваліду важко добитися. Про спортивні споруди, басейни тощо взагалі мовчу. У нас у пресі не ведеться просвітницька місія — як допомогти інваліду, скажімо, на візку. В метро немає пристосувань, щоб така людина могла користуватися ескалатором. І буває так, що той, хто страхує, відпускає візок, а інший, знизу, не встигає ловити. Люди ламають руки. І чому в медичних закладах часто немає пандусів? У нас прийнято закон про соціальну реабілітацію інвалідів, але відповідні фонди просто не фінансуються. Індивідуальної програми з реабілітації інваліда вдома взагалі немає. Інвалід виїжджає з центру реабілітації і залишається наодинці з проблемами. Рідні люди — і ті відвертаються... На жаль, коли інвалід під’їжджає до зупинки і просить допомогти йому, то перша думка в людини — її просять про матеріальну допомогу. А все тому, що на дорогах інваліди жебрають просто під колесами автомобілів. Тому й коли людина на візку приходить влаштовуватися на роботу, на неї дивляться, як на ізгоя.