Життя як боротьба

«Таких шкіл на всю Україну — не більше п’яти..».

В Україні права людей з інвалідністю гарантують (після Конституції) два базових закони: Закон про основи соціальної захищеності людей з інвалідністю і Закон про реабілітацію інвалідів. Кожен із них передбачає відповідальність посадових осіб держави за невиконання того чи іншого пункту, однак виграти суд інваліду за недотримання законодавства неможливо, кажуть експерти, оскільки жоден кодекс не перед­бачає такої відповідальності. У вересні цього року Віктор Ющенко у Нью–Йорку підписав конвенцію ООН про права інвалідів. Цей документ, ухвалений Генасамблеєю ООН наприкінці 2006–го, передбачає відповідальність держави за недотримання положень конвенції, яка зробила переворот у світі.

«Це велика перемога для нас усіх, — говорить Наталія Скрипка, виконавчий директор Всеукраїнського громадського соціально–політичного об’єднання «Національна асамблея інвалідів України», — адже цьому передувала ґрунтовна робота громадських організацій. Ми проаналізували конвенцію і побачили, що, за деякими положеннями, українське законодавство не просто відповідає, а й випереджає цей документ. Однак, коли розглянули дотримання прав інвалідів в Україні, результати виявилися не такими оптимістичними. А в деяких моментах — просто кричущими...»

Теоретично жоден законодавчий документ не забороняє, скажімо, дитині на візку навчатися в звичайній школі. Однак як це здійснити на практиці? Пані Наталя може навести багато прикладів, коли батьки хочуть відправити дитину–інваліда до школи за місцем проживання, а їм натомість висувають дивні аргументи: як ви, мовляв, уявляєте, що ваша дитина навчатиметься серед здорових дітей. Коли з другої–третьої спроби школу вдається знайти, то постає низка інших проблем: чи може дитина безперешкодно заїхати в цю школу, в туалет, клас? На жаль, ні. Звісно, приклади позитивного вирішення цього питання є. Скажімо, в одній із шкіл Білої Церкви на Київщині зусиллями багатьох фондів, громадян, посадових осіб побудували ліфт, пандус, туалетні кімнати, і там нині має змогу навчатися понад 20 дітей, які пересуваються на візках. Однак таких шкіл на всю Україну, на жаль, не більше п’яти.

Інше питання — чи може вчителька витримати навчальний процес на індивідуальному підході до такого учня. Адже дитина може, маючи абсолютно нормальний інтелект, сприймати програму середньої школи, але писатиме, скажімо, повільніше за своїх однолітків. Хто її супроводжуватиме під час перерви? Коли всі діти йдуть на фізкультуру, чи може вчитель запропонувати програму вправ для такої дитини? Адже висидіти у візку цілий день практично неможливо. Питання залишаються відкритими.

Сергій Богданов, колишній голова виконавчого комітету Конфедерації громадських організацій інвалідів, говорить, що з понад двох із половиною мільйонів інвалідів 800 тисяч не мають вищої освіти. «Сьогодні єдиний виш, який приймає на навчання таких людей, — Університет «Україна». Ми маємо пільги на навчання, але навчальні корпуси не пристосовані до наших потреб. До речі, більшість інвалідів кажуть: нам не треба пільг, ми можемо вступати на загальних підставах, оскільки маємо знання і здібності, але що робити з архітектурною бар’єрністю? Як інваліду здолати сходи у той же Національний університет Шевченка, де немає пандусів? Додайте до цього транспортну проблему, непристосовані гуртожитки».

Відтак для людей з проблемами опорно–рухового апарату практично доступні лише заочна і дистанційна форми навчання. Для людей із проблемами зору недоступні бібліотеки. За радянських часів таким студентам платили підвищену стипендію, аби людина могла найняти собі помічника, який начитував студенту підручники і супроводжував під час занять. Сьогодні ж людині незрячій навчатися дуже непросто. Вони купують диктофони, користуються ноутбуками, але держава ці засоби, як допоміжні у навчанні, безкоштовно не надає. А самостійно придбати їх не кожен у змозі.

Теоретично людині з вадами слуху мають забезпечити перекладача мовою жестів, але хто платитиме йому зарплатню? Навчальний заклад не має на це коштів, орган соціального захисту ніби не має до цього відношення, бо це система освіти. Нині таку послугу оплачує українське товариство глухих — громадська організація, яка не має багато коштів. «І сьогодні ми знаємо випадки, коли людині з проблемами слуху, яка вступила на певний факультет, радять перевестися на іншу спеціальність, бо там уже зібралася відповідна група і буде перекладач, — говорить Наталя Скрипка. — От і виходить: людина мріяла стати юристом, а змушена вчитися на бухгалтера».

«Ми не хочемо бути тягарем, навпаки!»

Які вакансії пропонують у нас людям з інвалідністю? Переважно, йдеться про низькооплачувану і некваліфіковану працю — сторож, прибиральник, касир. Щоправда, в Україні вже кілька років діє закон про квотування робочих місць, за яким на підприємстві передбачено чотири від­сотки вакансій для інвалідів. Але найчастіше, каже Наталя Скрипка, справа обмежується фіктивним працевлаштуванням: роботодавці беруть трудову книжку, теоретично виконуючи квоту, а людині кажуть: ви можете сидіти вдома, мінімальну зарплатню ми вам заплатимо. Людина й думає — а навіщо тоді щодня ходити на роботу?

Хоча, звісно, так міркує не кожен. Сергій Богданов переконаний: усі інваліди в Україні — працездатні. «Багато моїх знайомих, які не мають рук, малюють ногами дивовижні картини. Ви маєте розуміти: ми такі ж, як і всі ви, і не хочемо бути тягарем для суспільства, навпаки прагнемо приносити максимальну користь».

Наталія Скрипка каже: ще кілька років тому, якщо інваліда звільняли з роботи, жодна інстанція не взялася б за його працевлаштування. Однак 2006 року зусиллями «Національної асамблеї інвалідів» вдалося пролобіювати зміни до законодавства, що стало певним переворотом — людина з інвалідністю отримала офіційне право на статус безробітного. Відтепер державна служба зайнятості зобов’язана ставити громадян з інвалідністю на облік, а також за потреби — перенавчати їх.

«Вчителька на візку возить своїх шестирічок на руках»

Знайомий українець з Великої Британії розповідав, як був вражений ставленням тамтешнього суспільства до інвалідів. У Британії немає почуття жалю чи зневаги до таких людей, їх сприймають як рівних. Якщо над людиною, яка кульгає на протезі, пожартують — це сприймається весело і самим інвалідом.

Та Україна — не Британія. «Інваліди, на мою думку, більше страждають від нерозуміння оточуючих», «інваліди в Україні перебувають поза суспільством» — читаю вислови людей з особливими потребами в щорічному звіті громадського моніторингу, який проводить «Національна асамблея інвалідів».

Її виконавчий директор вважає — таке ставлення «родом» із радянських часів, коли вважалося, що проблеми інвалідів у нас не існує. Був період, коли говорили: діти–інваліди народжуються винятково в наркоманів і алкоголіків. І ніхто не думав, що кожен із нас потенційно може стати інвалідом: отримавши серйозну травму, перенісши інфаркт чи інсульт. Інвалідам за часів СРСР держава надавала житло — у містах, як правило, на останніх поверхах, з яких вибратися було неможливо. Тож людина все життя сиділа в чотирьох стінах, отримуючи невеличку пенсію. А здорові громадяни на вулицях не зустрічали людей ні на візках, ні на протезах — отже, і не знали про їх існування.

За часів незалежної України багато що змінилося, проте не так часто людину на візку чи незрячу можемо зустріти в громадському транспорті. Але поки ми не забезпечимо тотальну інтеграцію людей з особливими фізичними потребами, не відкриємо для них двері кожної установи — ми їх не побачимо на вулиці, переконана Наталя Скрипка. А вони так само, як і ми, хочуть іти в магазин, аптеку, школу, на роботу.

«Недавно нам запропонували взяти участь у громадському заході. І коли ми вели переговори, як розмістити учасників у залі, прозвучала фраза — людей з інвалідністю треба посадити окремо. Чому? — здивувалася я. А їм, мовляв, буде незручно поміж здоровими. Я навіть не знайшлася, що відповісти. У нас є депутати на візках, доктори, кандидати наук, радники «губернаторів». Скажімо, у Львові я знаю вчительку, яка пересувається на візку. Вона своїх шестирічних школярів на руках возить, і це нікого не дивує — ні батьків, ні колег. І ті школярики, підростаючи, будуть знати, що це нормально — є люди, які не ходять ногами, але вони такі ж, як ми. А часом — набагато добріші».

«Поруч із ними соромно за власний песимізм»

Пані Наталя, яка багато років близько контактує з інвалідами, каже, що вони рідко нарікають на життя, навпаки, навіть здорових людей надихають своїм оптимізмом. «Моя колега з Житомира, якій трохи за тридцять, отримала травму хребта і пересувається на візку. Вона навчається в університеті і щодня сама спускається з п’ятого поверху «хрущовки». Я її жодного разу не бачила без зачіски і макіяжу, вона завжди у формі. Працює радником «губернатора», очолює обласну громадську організацію інвалідів, не отримуючи зарплатні».

Зізнаймося: кожен із нас, стикаючись із проблемами, часом думає: мені найгірше. Грошей немає, діти неслухняні, чоловік не так ставиться, квартира маленька... І коли ти спілкуєшся з людьми, які мають надзвичайне прагнення до життя, кожна хвилина якого для них — боротьба: як встати з ліжка, одягнутися, коли руки–ноги паралізовані, поїсти, причепуритися, вийти з власної домівки, — тобі стає соромно... Боже, думаєш, і ти ще не задоволений власним життям?»