Тест на людяність

Усе безкоштовно, а люди не йдуть

Лікарі кажуть, що не останню роль тут відіграє недбале ставлення людей до власного здоров’я. Нерідко людина почувається цілком здоровою (перші симптоми захворювання можуть проявитися через багато років після зараження ВІЛ), упевненою в тому, що «з ким, з ким, а зі мною цього точно не може статися», тому їй шкода гаяти час на візит до лабораторії. Тоді як часу треба не так уже й багато. Для того аби дізнатися адресу й режим роботи найближчого СНІД–центру або іншої бюджетної установи, яка робить аналіз на ВІЛ, треба витратити максимум півгодини. Доїхати до лікарні, вистояти чергу (якщо вона буде) й, власне, здати кров на дослідження — ще декілька годин. Потім треба приїхати до лікарні ще раз, щоб отримати результати (по телефону вам ніхто цього не скаже, тільки в особистій бесіді). От і всі часові «витрати». Середньостатистична домогосподарка за день витрачає більше часу на перегляд улюблених «мильних опер»...

Утім, справжня причина небажання людей здавати тест на ВІЛ полягає в іншому, вважають члени громадських організацій, які щодня контактують з інфікованими особами. Проблема в тому, що більшість українців відчайдушно боїться почути від лікаря: «У вашій крові ми знайшли антитіла до ВІЛ». Після такої заяви вже не зробиш вигляд, ніби нічого не сталося. Доведеться уважніше прислухатися до «дзвіночків» свого організму й періодично ходити до лікаря на обстеження. Слід відмовитися від поганих звичок, бо тютюн, алкоголь і «неправильна» їжа провокують погіршення стану. Паралельно доведеться вигадувати якесь пояснення для знайомих — вони обов’язково поцікавляться, чого ти не палиш. І щоразу, спілкуючись із колишнім однокласником, ліпшим другом чи колегою по роботі, робити вибір — розповісти приголомшливу новину, відкритися, очікуючи підтримки і розуміння, або приховати цю інформацію, вберігаючись від зневаги й чужого страху. Треба буде казати «про це» мамі, переконаній, що на СНІД хворіють переважно наркомани, гомосексуалісти й повії. І наважитися на відвертий діалог із коханою людиною, ризикуючи почути «ти мене вбиваєш». Українці, які живуть з ВІЛ, кажуть, що таке важко пережити...

«Краще б у мене була онкологія!»

«Людина, якій сказали, що вона ВІЛ–позитивна, починає відчувати себе брудною, — говорить Ганна. — Починаєш думати, що ти тут більше не потрібна. З усіх боків тисне гидливе ставлення лікарів, колег, просто оточуючих. Ти мусиш мовчати про свій ВІЛ–статус, тому що зізнатися можна тільки найближчим — тим, хто не образить, не буде вважати тебе людиною третього сорту. А люди такі — можуть запросто обізвати тебе «спідозною», хоч ти їм нічого поганого не зробила. Коли звідусіль чуєш образливі слова, то вже не відчуваєш себе повноцінним членом суспільства. Боїшся відстоювати свої права, боїшся чогось вимагати... Тому людина, яка здогадується, що вона інфікована, намагається за будь–яких обставин не здавати аналіз. Вона буде помирати в себе вдома, вигадуючи різні байки, але зробить усе можливе, щоб ця інформація, Боже збав, не отримала розголосу...»

«Тільки не думайте, що я на всю голову вдарена, але іноді я заздрю людям, хворим на рак, — говорить 23–річна Світлана. — Краще б у мене була лейкемія чи саркома... Тоді б усі навколо бідкалися: за що ж такій молодій дівчині така страшна кара. Бо онкологія в нашому суспільстві — це хвороба «благородна», а СНІД — «ганебна». Жаліли б мене, втішали, приносили квіти в палату, казали б, що все буде гаразд.

А я б терпляче перенесла все — і хіміотерапію, й опромінення. І нехай би волосся повипадало. Потім відросло б... А після курсу лікування я б одужала, забула про все, як про страшний сон. Зустріла б нормального хлопця. Ми б побралися, народили діточок. Здорових... На жаль, у мене СНІД. Як заразилася, не знаю. Швидше за все, від хлопця, з яким зустрічалася два роки. Він поїхав за кордон, і всі зв’язки з ним було втрачено. Та мені тепер все одно. Важко...»

Люди, які живуть із ВІЛ, кажуть: простіше стане, коли оточення «переварить» лиху звістку. Мама перечитує гору літератури про загадковий вірус, який ніхто не може виділити у чистому вигляді, й погоджується, що «це» може статися не лише з наркоманами чи геями, а й із цілком нормальними людьми. Зі старих друзів у твоєму колі залишаться тільки найщиріші — хто правильно вважає СНІД хворобою, непристойною чи заразною не більше, ніж гіпертонію чи геморой. Кохана зрозуміє, що за ваш — один на двох — позитивний статус несуть відповідальність двоє, і залишиться поруч або піде геть. Тоді ти зрозумієш, що відрізняєшся від ВІЛ–негативної решти тільки наявністю специфічного вірусу. Вірусу, який не передається при чханні чи користуванні спільним посудом, при обіймах чи рукостисканні.

Тоді можна буде знову бігати вранці у найближчому парку, пригощати друзяк власноруч спеченим пирогом, наполегливо працювати над складним проектом, щоб пробитися до омріяної посади, і планувати сімейну подорож на море. Словом, відчути себе незгірш від ВІЛ–позитивного американця, до якого від самого початку ставляться по–людськи. На Заході ВІЛ–інфекція — це хронічне захворювання, не смертельне. Щось схоже на цукровий діабет, коли людина все життя мусить приймати певні ліки, щоб нормально функціонувати. І коли це розуміння прийде до українців, тести на ВІЛ робитимуть усі — без страху і зайвих вагань.

ЦИФРА

За даними Українського центру профілактики й боротьби зі СНІДом, в Україні щодня реєструють понад 47 нових випадків ВІЛ–інфекції. Переважна більшість зареєстрованих ВІЛ–позитивних — це особи працездатного віку. Майже 90% належить до вікової групи від 18 до 49 років. Зокрема, 16% становлять особи віком від 18 до 24 років та понад 70% — люди віком 25–49 років.